Фараон - Прус Болеслав - Страница 19

Це, напевно, був той самий, що стримав юрбу від нападу на дім царевича. Він не тільки чудово знав закони, а й умів керувати натовпом.

— Неоціненна людина!.. Я мушу його знайти…

З цього дня Рамзес у невеличкому човні з одним веслярем почав об’їжджати селянські мазанки поблизу свого маєтку. У туніці і великій перуці, з тичкою, на якій були поділки, він скидався на мірника, що стежить за розливом Нілу.

Селяни охоче пояснювали йому, як змінюється поверхня грунту від повені, і принагідно просили, щоб влада винайшла якийсь легший спосіб черпання води, аніж журавель з відром. Вони оповідали також про напад на садибу царевича, але не знали людей, які кидали каміння. Згадували й жерця, якому пощастило умовити юрбу розійтись, але хто він — також не знали.

— Є тут, — сказав один селянин, — у нашій околиці жрець, який лікує очі, є й такий, що гоїть рани та складає поламані руки й ноги. Є кілька жерців, які вчать читати й писати; є один такий, що грає на подвійній флейті, і навіть добре грає. Але того, що з’явився в саду наступника трону, серед них немає, і вони самі про нього нічого не знають. Напевно, то був бог Нум або якийсь інший дух, що охороняє царевича, — хай він живе вічно й хай завжди має добрий апетит.

«А може, це й справді якийсь дух?» — подумав Рамзес. В Єгипті скоріше можна було зустріти злого чи доброго духа, аніж, скажімо, діждати дощу.

Вода в Нілі з червоної стала коричнева, а в серпні, в місяці гатор, досягла половини свого найвищого рівня. В надбережних греблях відкрили шлюзи, і вода ринула в канали й наповнила велетенське штучне Мерідове озеро у провінції Фаюм, що вславилася чудовими трояндами. Нижній Єгипет скидався на морську затоку, рясно всіяну пагорками, на яких височіли будинки, оточені садами. Сполучення по суходолу зовсім припинилось, і на воді снувала така сила білих, жовтих, червоних і коричневих човнів, що здавалося, ніби Ніл всипаний осіннім листям. У найвищих місцях кінчали збирати бавовну, вдруге косили конюшину, а в садах уже збирали плоди тамаринду й оливки.

Одного дня, пливучи повз залиті водою садиби, царевич помітив там якийсь незвичайний рух. На одному з тимчасових острівців, десь за деревами, чути було крик жінок.

«Певно, хтось умер…» — подумав царевич.

Від другого острівця відпливало кілька човнів, навантажених збіжжям і худобою, а селяни, що стояли біля своїх мазанок, проклинали людей у човнах і погрожували їм.

«Сусіди посварились», — сказав собі царевич.

В кількох дальших садибах було спокійно, але їхні мешканці, замість того щоб працювати або співати, мовчки сиділи на землі.

«Мабуть, уже скінчили роботу й відпочивають».

Аж тут від іншої садиби відплив човен з дітьми, що голосно плакали, а якась жінка, увійшовши по пояс у воду, вимахувала кулаками.

«Везуть дітей до школи», — подумав Рамзес.

Проте всі ці події його зацікавили.

З сусіднього острівця знову долинув крик. Царевич прикрив очі від сонця рукою і побачив простертого на землі чоловіка, якого бив києм негр.

— Що це там робиться? — спитав Рамзес весляра.

— Хіба ви не бачите, пане, — б’ють бідолашного селянина, — відповів весляр сміючись. — Певно, чимсь провинився — от його й лупцюють.

— А ти ж хто?

— Я?.. — мовив згорда весляр. — Я вільний рибалка. Віддам, що належить з улову, його святості і можу плавати по всьому Нілу від перших порогів аж до моря. Рибалка — як та риба або дика качка, а селянин — мов дерево: годує своїми плодами панів і нікуди не може втекти, тільки рипить, коли доглядачі деруть з нього лико. Ого-го-го!.. Гляньте-но туди! — знов загукав рибалка. — Гей, батьку… Не випий всієї води, бо буде неврожай…

Цей веселий вигук стосувався купки людей, які робили щось незрозуміле. Кілька голих чоловіків тримали за ноги якогось селянина й занурювали його головою в воду — по шию, по плечі й, нарешті, по пояс. Біля них стояв якийсь добродій з палицею, в брудній туніці та в перуці з баранячої шкури. Трохи далі несамовито кричала жінка, яку тримали за руки.

Биття киями було таке ж звичайне в щасливій державі фараонів, як їжа та сон. Били дітей і дорослих, селян, ремісників, воїнів, офіцерів і урядовців. Били всіх, крім жерців і найвищих сановників, бо тих уже нікому було бити. Тому царевич досить спокійно дивився, як били киями селянина, але зупинився перед чоловіком, якого занурювали в воду.

— Го-го! — сміявся тим часом весляр. — Ото напувають!.. Розбухне так, що жінці доведеться доточувати йому пояс.

Царевич звелів пристати до берега. Тим часом селянина витягли з річки, дали викашляти воду й знов схопили його за ноги, незважаючи на нелюдський крик жінки, яка з розпачу почала кусати людей, що тримали її за руки.

— Стійте! — крикнув царевич катам, які тягли селянина.

— Робіть своє діло! — загугнявив урядовець у баранячій перуці. — Хто ти, зухвальцю, що насмілюєшся…

В цю мить царевич оперіщив його по голові тичкою, яка, на щастя, була легка. Проте власник брудної туніки аж сів на землю і, обмацавши голову й перуку, глянув на нападника затуманеними очима.

— Здається, — мовив він звичайним голосом, — я маю честь розмовляти з поважною особою… Хай у тебе, мій пане, завжди буде добрий настрій, і хай жовч ніколи не розливається по твоїх кістках…

— Що ви робите з цим чоловіком? — перебив його царевич.

— Ти питаєш, пане, — знов загугнявив урядовець, — як чужоземець, що не знає ні місцевих звичаїв, ані людей, з якими поводишся, так зухвало. Так от, щоб ти знав, я — збирач податків достойного Дагона, першого банкіра в Мемфісі. Коли ти й тепер не зблід, то знай, що достойний Дагон — орендар, уповноважений і приятель наступника трону (хай він живе вічно!) і що ти, як посвідчать мої люди, вчинив насильство на землі царевича Рамзеса…

— Виходить, це… — перебив його царевич, але раптом зупинився. — А по якому праву ви катуєте так селянина, що належить царевичу?

— Бо не хоче, негідник, платити податки, а царевичева скарбниця спорожніла…

Помічники урядовця, побачивши, яка біда спіткала їхнього начальника, випустили свої жертви і стояли оторопілі й безпорадні, ніби тіло з відтятою головою. Звільнений селянин знову почав випльовувати і витрушувати з вух воду, а його жінка припала до ніг визволителя.

— Хто б ти не був, — примовляла вона, простягаючи руки до царевича, — бог чи навіть посланець фараона, вислухай, яку кривду нам заподіяно. Ми — селяни наступника трону (хай він живе вічно!) і заплатили всі податки: просом, пшеницею, квітами й шкурами худоби. Але недавно приходить до нас цей чоловік і каже дати йому ще сім мірок пшениці. «По якому праву? — питається чоловік. — Я ж усі податки вже сплатив». А він валить мого чоловіка на землю, топче ногами й каже: «По такому праву, що достойний Дагон наказав». «Звідки ж я візьму, — відказує мій чоловік, — коли в нас немає ані зернини? Ми вже місяць їмо тільки насіння або корінці лотоса, та й ті тепер важко знайти, бо вельможні пани люблять бавитися його квітами».

Жінці перехопило дух, і вона заплакала. Царевич терпляче ждав, поки вона заспокоїться, а чоловік її, якого занурювали в воду, похмуро бубонів:

— Ця жінка своїм пащекуванням накличе на нас лихо. Я ж казав, що не люблю, коли жінки встряють у мої справи!

Тим часом урядовець підійшов до весляра й тихо запитав його, показуючи на Рамзеса:

— Хто цей жевжик?

— Бодай тобі язик усох! — відповів весляр. — Хіба ти не бачиш, що це має бути вельможний пан: щедро платить і добре б’є.

— Я зразу зрозумів, що це якийсь вельможа, — шепнув урядовець, — Замолоду я часто бенкетував з вельможними панами.

— Ага! Отож, мабуть, від тих бенкетів в тебе й лишились плями на одежі, — буркнув весляр.

Жінка, виплакавшись, говорила далі:

— А сьогодні знов приходить цей писар із своїми людьми й каже до мого чоловіка: «Коли не маєш пшениці, віддай нам двох своїх синків, тоді достойний Дагон не тільки подарує тобі цей податок, а ще й платитиме щороку по драхмі за кожного…»