Фараон - Прус Болеслав - Страница 154

Сонце світило, на небі не було жодної хмарки, та, незважаючи на це, денне світло потьмарилося і війнуло холодом.

— Дайте сюди ще одну балку!.. — гукали ті, що штурмували храм. — Брама піддається!..

— Дужче!.. Ще раз!..

Натовп довкола ревів, мов буря… То там, то там почали відколюватися від нього невеликі гурти і приєднуватись до нападників. Врешті вся маса народу поволі підступила до храму.

Надворі, хоч це ще був тільки полудень, почало темніти; в садах храму Пта заспівали півні. Але юрба вже так ошаліла, що мало хто помічав ці зміни.

— Гляньте! — вигукнув якийсь жебрак. — Наближається судний день… Боги…

Він хотів сказати ще щось, але хтось ударив його палицею по голові, і він упав на землю.

На мури храму почали вилазити голі, але озброєні люди. Офіцери наказали воїнам приготуватися, певні, що незабаром доведеться підтримати штурм простолюду.

— Що це таке? — перешіптувалися воїни, вдивляючись у небо. — Хмар немає, а проте світ — мов під час бурі.

— Бий!.. Ламай!.. — галасували під храмом.

В цю хвилину на терасі над брамою з’явився Гергор, оточений почтом жерців та знатних сановників. На найдостойнішому верховному жерцеві було золоте вбрання й митра Аменготепа, обвита царським уреєм.

Гергор глянув на величезний натовп народу, що оточував храм, і, нахилившись до нападників, мовив:

— Хто б ви не були, правовірні чи язичники, ім’ям богів взиваю до вас — не чіпайте храму!..

Гомін юрби раптом стих, і тільки було чути, як гупали балки в мідну браму. Але незабаром і там стало тихо.

— Відчиняйте браму! — закричав знизу велетень. — Ми хочемо переконатися, чи не готуєте ви зраду проти нашого володаря!..

— Сину мій, — відповів Гергор, — впади ниць і благай богів, щоб вони простили тобі святотатство…

— Це ти проси богів, щоб вони тебе оборонили!.. — вигукнув ватажок зграї і, схопивши камінь, жбурнув його вгору в верховного жерця.

Але тут з вікна пілона, просто в обличчя велетневі, бризнула тонка цівка якоїсь рідини. Він захитався, замахав руками і впав.

Хто був поблизу нього, з криком сахнувся від брами, але задні ряди, не знаючи, що сталося, відповіли сміхом і прокльонами:

— Ламайте браму!.. — кричали позаду, і каміння летіло в бік Гергора та його почту.

Гергор підніс угору обидві руки. Коли натовп знову стих, верховний жрець гукнув могутнім голосом:

— Боги! Під вашу опіку віддаю святий храм, проти якого виступають зрадники й блюзніри!..

Невдовзі десь над храмом озвався надлюдський голос:

— Я відвертаю лик мій від проклятого народу, і хай на землю спаде темрява!..

І сталось щось жахливе: в міру того як промовляв голос, сонце втрачало свою яскравість. А з останнім словом стало темно, як уночі. На небі засвітилися зорі, а замість сонця залишився чорний круг, оточений полум’ям.

Несамовитий крик вихопився з сотні тисяч грудей. Напасники кинули балки, селяни попадали на землю…

— Настав день суду й смерті!.. — розлігся стогін у кінці вулиці.

— Боги, змилуйтесь!.. Святий муже, відверни нещастя… — загукала юрба.

— Горе війську, яке виконує накази безбожних начальників! — залунав могутній голос із храму.

У відповідь на це вся юрба впала ниць, а в двох полках, що стояли біля храму, сталося замішання. Ряди поламалися, воїни почали кидати зброю і тікати в паніці до річки. Одні, біжачи, мов сліпі, в пітьмі, розбивалися об стіни будинків, інші падали на брук, і їх затоптували свої ж. Через кілька хвилин замість струнких колон війська на майдані лишилися розкидані сокири й списи, а при вході на вулиці лежали купи поранених і мертвих.

Жодна програна битва не закінчувалася такою поразкою. — Боги! Боги! — стогнав і голосив народ. — Змилуйтесь над невинними…

— Осірісе!.. — вигукнув із тераси Гергор. — Змилуйся й покажи лик свій нещасному людові!..

— Востаннє прислухаюсь до благань моїх жерців, бо я милостивий!.. — відповів надлюдський голос із храму.

І цієї хвилини темрява розвіялася і сонце знову яскраво засяяло.

Новий крик, новий плач, нові молитви залунали над натовпом. Сп’янілі від радості люди вітали воскресле сонце. Незнайомі кидались одне одному в обійми, дехто зомлів. І всі падали на коліна й повзли до храму, щоб поцілувати його благословенні мури,

На вершині брами стояв найдостойніший Гергор, вдивляючись у небо, а двоє жерців підтримували його святі руки, якими він розігнав темряву й врятував свій народ від погибелі.

Такі самі сцени з деякими відмінностями відбулися в усьому Нижньому Єгипті. В кожному місті двадцятого паофі народ зранку збиравсябіляхрамів, і в кожному місті опівдні зграї ломились у брами. І скрізь над брамою під першу годину опівдні з’являвся верховний жрець храму з почтом, проклинав безбожників і викликав темряву. Коли переляканий натовп утікав чи падав ниць, верховні жерці молилися Осірісу, щоб він явив свій лик, і денне світло знову поверталось на землю.

Так, завдяки затемненню сонця, премудрий стан жерців і в Нижньому Єгипті похитнув шану до Рамзеса XIII. За кілька хвилин уряд фараона, сам того не знаючи, опинився на краю прірви. Врятувати його могли тільки великий розум і глибоке знання ситуації. Але саме цього бракувало в царському палаці, де в цю тяжку хвилину всевладно панувала випадковість.

Двадцятого паофі його святість встав рано, зі сходом сонця, і, щоб бути ближче до місця події, перейшов з головного палацу до невеликого будинку, який стояв за годину ходи від Мемфіса. Цей будинок був з одного боку оточений казармами азіатських військ, з другого стояв палац Тутмоса та його дружини красуні Геброн. Разом з фараоном туди перейшли вірні Рамзесові сановники і перший полк гвардії, якому фараон довіряв безмежно.

Рамзес XIII був у чудовому настрої. Він прийняв купіль, з великим смаком поснідав і почав вислухувати гінців, які що чверть години приїздили з Мемфіса.

Їхні донесення до нудоти були одноманітні. Верховні жерці й кілька номархів на чолі з Гергором і Мефресом замкнулися в храмі Пта. Військо в найкращому настрої, а народ кипить гнівом. Усі благословляють фараона й чекають сигналу до нападу.

Коли о дев’ятій годині четвертий гонець повторив ті самі слова, фараон нахмурився:

— Чого вони ще ждуть? — запитав він. — Хай атакують негайно!

Гонець відповів, що ще не зібралася головна юрба, яка має напасти на храм і виламати мідну браму.

Це пояснення не сподобалося фараонові. Він похитав головою і послав у Мемфіс офіцера, щоб прискорив штурм.

— Чого вони там зволікають?.. — мовив він. — Я думав, що моє військо збудить мене звісткою про захоплення храму… В таких випадках швидкість — запорука успіху.

Офіцер поїхав, але під храмом Пта ніяких змін не сталося. Народ чогось чекав, а основної маси бунтівників ще не було на майдані.

Можна було здогадуватися, що якась чужа воля затримує виконання наказів.

О десятій годині ранку до будинку, що його зайняв фараон, прибули ноші цариці Нікотріс. Найясніша цариця майже силою увірвалась до синової кімнати і з плачем упала до його

ніг.

— Що сталося, матінко? — спитав Рамзес, ледве приховуючи роздратування. — Невже ти забула, що для жінок немає місця у військовому таборі?

— Сьогодні я не піду звідси, не залишу тебе ні на хвилину!.. — вигукнула вона. — Правда, ти син Ісіди й вона оточує тебе своєю опікою… Але, не бачачи тебе, я вмерла б з тривоги.

— Що мені загрожує? — спитав фараон, знизавши плечима.

— Жрець, який стежить за зорями, — мовила з плачем цариця, — сказав одній із служниць, що, коли цей… коли сьогоднішній день мине для тебе щасливо, ти будеш жити й панувати сто років…

— Ага!.. Де ж він, той знавець моєї долі?

— Утік до Мемфіса… — відповіла цариця. Фараон замислився, а потім сказав сміючись:

— Яклівійці під Содовими озерами жбурляли в нас каміння, так жерці сьогодні жбурляють в нас погрози… Заспокойся, матінко! Плітки менш небезпечні, ніж стріли й каміння.

З Мемфіса знову примчав посланець, доносячи, що все гаразд, але основні призвідці не готові.