Фараон - Прус Болеслав - Страница 148

— Розкажи ж нам щось про це, — попросив фараон.

— Заздалегідь скажу, що воїни вашої святості наткнуться в храмах на різні чудеса. То згасне в них світло, то раптом оточить їх полум’я або жахливі потвори… То заступить їм дорогу мур, або розкриється під ногами прірва. В деяких коридорах їх заллє вода, в інших — невидимі руки жбурлятимуть у них каміння. А які громи, які голоси лунатимуть довкола них!..

— У кожному храмі є жерці, доброзичливі до мене, а в Лабіринті будеш ти, — відповів фараон,

— І наші сокири, — додав Тутмос. — Поганий той воїн, що відступить перед вогнем чи потворами або марнуватиме час, прислухаючись до таємних голосів.

— Ти добре кажеш, начальнику! — сказав Саменту. — Якщо ви сміливо йтимете вперед, страх зникне, голоси замовкнуть, а полум’я перестане пекти. Зараз останнє слово, володарю мій, — звернувся жрець до Рамзеса. — Якщо я загину…

— Не кажи так! — одразу перебив його фараон.

— Якщо я загину, — повторив із сумним усміхом Саменту, — до тебе прийде молодий жрець Сета з моїм перснем. Тоді нехай військо займе Лабіринт, вижене доглядачів і вже не покидає Лабіринту, бо цей юнак за місяць, а може, й раніше, знайде дорогу до скарбів за тими вказівками, які я йому залишу… Але, володарю, — вів далі він стаючи на коліна, — благаю в тебе одного: коли переможеш, помстись за мене і насамперед не прощай Гергора й Мефреса. Ти не знаєш, які це вороги!.. Якщо вони переможуть, загинеш не лише ти сам, а й твоя династія…

— Хіба переможцеві не годиться бути милосердним? — похмуро запитав Рамзес.

— Ніякого милосердя, ніякої ласки!.. — вигукнув Саменту. — Поки вони житимуть, доти тобі й мені загрожують смерть і ганьба, навіть осквернення наших трупів. Можна власкавити лева, купити фінікійця, прихилити до себе лівійця й ефіопа… Можна вблагати халдейського жерця, бо він, як орел, здіймається високо, де його ніщо не може дістати… Але єгипетського пророка, який зазнав розкоші й влади, не власкавиш нічим. І тільки смерть їхня чи твоя може закінчити цю боротьбу.

— Ти кажеш правду, Саменту, — відповів Тутмос. — На щастя, не його святість, а ми, воїни, будемо вирішувати одвічну суперечку між жерцями й фараоном.

Розділ шістдесят третій

Дванадцятого паофі з різних єгипетських храмів стали ширитись неспокійні вісті.

За кілька останніх днів у храмі Гора перекинувся вівтар, у храмі Ісіди плакала статуя богині. В храмі Амона Фіванського та в гробниці Осіріса в Дендерах теж випадали недобрі пророкування. З цих несхибних ознак жерці робили висновок, що Єгиптові загрожує якесь велике нещастя ще до того, як скінчиться місяць.

Як наслідок того верховні жерці Гергор і Мефрес наказали влаштовувати священні процесії довкола храмів та приносити пожертви богам по домівках.

Одразу ж на другий, день, тринадцятого паофі, в Мемфісі відбулася велика процесія: бог Пта вийшов із свого храму, а богиня Ісіда зі свого. Обоє богів посувалися до центру міста в оточенні невеликого почту віруючих, переважно жінок. Вони мусили, однак, повернутись, бо єгиптяни кепкували з них, а іновірці зважувались навіть кидати каміння у святі човни богів.

Поліція, бачачи такі неподобства, поводилась байдуже, а дехто з поліційних доглядачів брав навіть участь у цих непристойних жартах. Опівдні якісь невідомі люди почали розповідати юрбі, що стан жерців не дозволяє жодних пільг робочому люду і намагається зчинити бунт проти фараона.

Надвечір під храмами почали збиратися юрби робітників, які свистіли й кепкували з жерців. Вони кидали каміння в брами, а якийсь розбійник навіть прилюдно відбив носа Торові, що пильнував свій храм.

Через кілька годин після заходу сонця верховні жерці та їхні найвірніші прибічники зібралися в храмі Пта. Тут був достойний Гергор, Мефрес, Ментезуфіс, троє номархів та головний суддя Фів.

— Жахливі часи! — перший заговорив суддя. — Я знаю напевно, що фараон хоче підбурити чернь напасти на храми…

— Я чув, — озвався номарх Себа, — що він надіслав наказ Нітагерові, щоб той якнайшвидше прибув сюди з своїм військом, наче тут і так його мало!..

— Сполучення між Нижнім і Верхнім Єгиптом від учора перерване, — додав номарх Аа. — На шляхах стоїть військо, а галери його святості оглядають кожен корабель, що пливе Нілом.

— Рамзес Тринадцятий — не «святість», — сухо зауважив Мефрес, — бо він не дістав корони з рук богів.

— Все це були б дрібниці, — перебив головний суддя. — Найгірше — зрада… Я маю відомості, що багато молодих жерців співчувають фараонові і про все йому доносять…

— Є навіть такі, що згодилися допомогти війську зайняти храми, — додав Гергор.

— Військо має ввійти до храмів?.. — вигукнув Себа.

— Такий принаймні наказ віддано на двадцять третє паофі, — відповів Гергор.

— І ти, достойний отче, говориш про це спокійно? — спитав номарх Амента.

Гергор знизав плечима, а номархи почали перезиратися.

— Цього я вже не розумію!.. — майже з гнівом озвався номарх Аа. — При храмах є ледве кількасот воїнів, жерці зраджують, фараон відрізає нас від Фів і підбурює народ, а достойний Гергор каже про це, ніби запрошує нас на бенкет… Або захищаймось, якщо ще можна, або…

— Скорімось його святості?.. — іронічно запитав Мефрес. — На це ви завжди матимете час!..

— Але ми хотіли б щось знати про засоби оборони… — мовив номарх Себа.

— Боги оборонять своїх слуг, — відповів Гергор. Номарх Аа заломив руки.

— Якщо й мені вільно відкрити своє серце, то мене теж дивує ваша байдужість, — озвався головний суддя. — Майже весь простий люд проти нас…

— Простий люд — мов ячмінь на полі: хилиться за вітром, — відповів Гергор.

— А військо?..

— Яке військо не схилиться перед Осірісом?

— Я знаю це, — нетерпляче перебив номарх Аа, — але не бачу ані Осіріса, ані того вітру, який мусить прихилити до нас народ… Тим часом фараон уже сьогодні привернув його до себе обіцянками, а завтра виступить з дарунками…

— Тривога сильніша за дарунки та обіцянки, — відповів Гергор.

— Чого ж їм боятися?.. Тих трьохсот воїнів, що є в нас?

— Вони злякаються Осіріса.

— Та де ж він?.. — обурено допитувався номарх Аа.

— Ви побачите його всі. Але щасливий був би той, хто на цей день осліпнув би..

Ці слова Гергор вимовив з таким непохитним спокоєм, що в кімнаті залягла тиша.

— Але що ж нам врешті робити?.. — спитав невдовзі головний суддя.

— Фараон хоче, щоб народ напав на храми двадцять третього, — сказав Гергор. — А ми мусимо зробити так, щоб на нас напали двадцятого паофі.

— О вічно живі боги! — знову вигукнув номарх Аа, піднявши руки. — Нащо ж це ми мусимо накликати нещастя на наші голови, та ще й на два дні раніше?..

— Слухайте Гергора, — рішуче озвався Мефрес, — і всіма засобами намагайтесь викликати цей напад уранці двадцятого паофі.

— А коли нас і справді розіб’ють?.. — збентежено запитав суддя.

— Якщо не допоможуть заклинання Гергора, тоді я покличу богів на допомогу, — відповів Мефрес, і в очах його блиснув зловісний вогник.

— А! Ви, верховні жерці, маєте свої таємниці, яких нам не можна відкривати, — сказав головний суддя. — Ми зробимо, як ви кажете, й викличемо напад двадцятого… Але пам’ятайте, що кров наша і дітей наших упаде на ваші голови…

— Хай упаде!..

— Хай буде так!.. — вигукнули в один голос обидва верховні жерці.

Потім Гергор додав:

— Ми вже десять років правимо державою і за цей час нікому з вас не заподіяли кривди, додержувались усіх своїх обіцянок. То будьте терплячі й вірні нам ще кілька днів, щоб побачити силу богів і дістати нагороду.

Незабаром номархи попрощалися з верховними жерцями, навіть не приховуючи свого смутку й тривоги. Гергор і Мефрес залишилися вдвох.

Після довгої мовчанки озвався Гергор:

— Так, цей Лікон добре прислужився, вдаючи божевільного. Але якби можна було підставити його замість Рамзеса!..