Фараон - Прус Болеслав - Страница 133

У храмі Гатор фараон швидко оглянув двори медичної школи і без особливого захоплення вислухав пророкування астрологів. Та коли верховний жрець-астроном показав йому золоту таблицю, на якій була вирізьблена карта неба, Рамзес запитав:

— А як часто збуваються ваші пророкування, які ви прочитуєте по зорях?

— Іноді збуваються.

— А якби ви пророкували по деревах, по камінцях, по рухові води, то теж збувалося б?

Верховний жрець зніяковів.

— Невже ти, святий володарю, вважаєш нас шахраями? Ми провіщаємо людям майбутнє, бо воно їх цікавить, і, правду кажучи, ото стільки вони й розуміються на астрономії.

— А що ви розумієте?

— Ми знаємо, — мовив жрець, — будову небесного склепіння й рухи зірок…

— Яка ж із цього кому користь?..

— Ми зробили чималі послуги Єгиптові. Ми вказуємо головний напрямок, за яким треба будувати споруди й копати канали. Без допомоги нашої науки морські кораблі не могли б навіть відпливти від берега. Ми, нарешті, укладаємо календар і обчислюємо майбутні явища на небі. Ось і тепер, наприклад, у нас незабаром буде затемнення…

Але Рамзес уже не слухав його; він одвернувся й вийшов. «Як можна, — думав фараон, — будувати храми для таких дитячих забавок, та ще й вирізьблювати наслідки цих забавок на золотих таблицях? Святі мужі уже не знають, за що їм хапатись від неробства!..»

Трохи забарившись у Тан-та-рені, фараон переїхав на другий берег Нілу до міста Кенне.

Там не було ні славетних храмів, ні священних крокодилів, ні золотих таблиць із зорями. Натомість там процвітали гончарство й торгівля. Звідти йшли два шляхи до портів Червоного моря — Косейру та Береніке — і дорога до порфірових гір, звідки привозили статуї й невеликі брили граніту.

В Кенне було дуже багато фінікійців, які з величезним захватом привітали володаря і піднесли йому в дар різних коштовностей більше як на десять талантів.

Незважаючи на це, фараон пробув у Кенне лише один день; йому дали знати з Фів, що священна мумія Рамзеса XII уже пробуває в Луксорському палаці і чекає на поховання.

В ті часи Фіви були величезним містом і займали площу близько дванадцяти квадратних кілометрів. Там був найбільший у Єгипті храм Амона і багато споруд, громадських і приватних. Головні вулиці були широкі, прямі й забруковані кам’яними плитами, береги Нілу теж обкладені каменем, будинки п’яти і шестиповерхові.

Перед кожним храмом і кожним палацом були велетенські брами з пілонами, тому Фіви назвали містом «стобрамним». Власне, це було місто, з одного боку, промислове і торговельне, а з другого — ніби поріг до вічності, бо на західному березі Нілу, в горах та міжгір’ях, була незліченна кількість гробниць — жерців, знаті та фараонів.

Своєю величчю Фіви завдячували двом фараонам: Аменготенові III, або Мемнонові, який «застав місто глиняне, а залишив кам’яне», і Рамзесові II, який довершив і доповнив будови, початі за Аменготепа.

На східному березі Нілу, в південній частині міста, був цілий квартал величних царських будівель — палаців, вілл і храмів, що на їхніх руїнах зараз стоїть містечко Луксор. Саме тут тіло фараона чекало останніх обрядів.

Коли прибув Рамзес XIII, всі Фіви вийшли йому назустріч; в будинках залишилися самі старі й каліки, а в завулках — злодії… Тут уперше люди випрягли коней з царської колісниці й самі потягнули її… Тут також уперше фараон почув вигуки й прокляття на адресу жерців, що дуже його втішило, а також благання, щоб кожен сьомий день був святом, що змусило володаря задуматись. Він справді хотів зробити такий подарунок трударям Єгипту, але не сподівався, що його наміри вже стали відомі і народ чекає їх здійснення.

Хоч проїхати треба було всього близько милі, але процесія тривала кілька годин. Царська колісниця дуже часто зупинялася серед тісних натовпів і не могла рушити далі, поки гвардії його святості не вдавалось підвести людей, які ниць лежали на землі.

Добравшись нарешті до царських садів, де він займав один з невеличких палаців, фараон був такий втомлений, що цього дня не займався державними справами. Лише на другий день він обкурив пахощами мумію батька, яка стояла в головному царському палаці, і сказав Гергорові, що тіло можна перевезти в гробницю.

Проте це зробили не зразу.

З палацу небіжчика перевезли до храму Рамзеса, де він спочивав добу. Потім урочиста процесія з мумією рушила до храму Амона-Ра.

Деталі поховального обряду були такі самі, як і в Мемфісі, тільки тепер це робилося з більшою урочистістю і пишнотою.

Царські палаци, які стояли на правому боці Нілу, в південній частині міста, сполучала з храмом Амона-Ра, що містився в північній його частині, єдина в своєму роді дорога. Це була алея на два кілометри завдовжки, дуже широка, обсаджена не тільки велетенськими деревами, але ще й оточена двома рядами сфінксів. Деякі з них мали на лев’ячих тілах людські голови, інші — баранячі. Таких статуй вздовж дороги стояло кількасот.

По обидва боки алеї тіснилися незчисленні юрби людей з Фів та з околиць, а між ними серединою дороги посувалася поховальна процесія. Попереду йшли музиканти різних полків, юрби плакальниць, хори співаків, усі цехи ремісників і купців, депутації від кількох десятків номів із своїми богами й корогвами, депутації від кільканадцяти народів, які підтримували стосунки з Єгиптом… І знову музиканти, плакальниці й хори жерців.

І цього разу царську мумію везли в золотому човні, але набагато розкішнішому, ніж у Мемфісі. Колісниця, на якій стояв човен та яку везли вісім пар білих волів, була поверхів на два заввишки і майже потопала серед вінків та букетів; вона була прикрашена страусовими перами та дорогими тканинами. Колісницю оповивали густі клуби диму з курильниць, і здавалося, що Рамзес XII являється своєму народові уже як бог, у хмарах. З пілонів усіх фіванських храмів долинало гуркотіння, схоже на далекий грім, та могутній і тужливий дзвін бронзових блях.

Хоч алея сфінксів була вільна й широка, хоч поховальна процесія посувалася під наглядом єгипетських воєначальників, а отже, у повному порядку, — на ці два кілометри, що. відділяли палац від храму Амона, пішло три години.

Лише коли мумію Рамзеса XII внесли в храм, із палацу на золотій колісниці, запряженій парою баских коней, виїхав Рамзес XIII. Люди, що стояли вздовж алеї і під час процесії поводилися досить спокійно, побачивши свого улюбленого фараона, вибухнули такими голосними вигуками, що в них розчинилися гримотіння й дзвони, що долинали з пілонів храмів.

Була хвилина, коли охоплені захватом люди хотіли вибігти на середину алеї й оточити фараона. Але Рамзес одним рухом руки зупинив цю живу повінь і запобіг святотатству.

За, кільканадцять хвилин фараон проїхав алею і зупинився перед велетенськими пілонами найвеличнішого храму в Єгипті.

Як Луксор був кварталом царських палаців у південній частині міста, так Карнак був кварталом богів у північній. Головним центром Карнака був храм Амона-Ра. Сама ця споруда займала чотири морги, а сади й ставки, що оточували її, — близько сорока моргів. Перед храмом стояли два пілони на десять поверхів заввишки. Подвір’я, оточене довгою галереєю, що спиралася на колони, займало близько двох моргів, а колонна Зала, в якій збиралися люди привілейовані, — майже морг. То була вже не будівля, а ціле містечко.

Ця зала, або гіпостиль, мала близько ста п’ятдесяти кроків у довжину і сімдесят п’ять у ширину. Її стелю підтримувало сто тридцять чотири колони, з них дванадцять центральних колон мали по п’ятнадцять кроків в обхваті і до шести поверхів висоти.

Статуї, які стояли в храмі біля пілонів та над священним ставом, були відповідних розмірів.

Біля велетенської брами чекав фараона достойний Гергор, верховний жрець цього храму. Оточений цілим почтом жерців, Гергор майже гордовито привітав володаря і, обкурюючи його пахощами, навіть не дивився на нього. Потім він провів фараона через подвір’я до гіпостилю й наказав пропустити депутації за храмовий мур.