Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

Андрухович Юрий Игоревич

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 6

Изменить размер шрифта:

1947

ІЄРОНІМ БОШ XX

Наші святочні пориви — палкі та вознеслі,

ніби й не нам волокти цю планиду грузьку.

Далі, все далі від нас рибалки і теслі,

тільки предвічні сліди на воді та піску.

Годі рибалити, браття, — глибини стемніли:

риба з морів у бляшанки тісні запливла.

Наші обійми схололи, обличчя змарніли

в холоді надто блискучих будівель зі скла.

Між синтетичних ялинок шукаємо віху:

як розпізнати майбутнє, о куле скляна?

Акумулятор для німба — винахід віку,

на видноколі — вогнетривка купина.

Щось ми згубили (а може, знайшли) на розпутті,

тут, в епіцентрі іржавих дротів та епох.

З тихим благанням дивиться в очі майбутні

наш до ялинки підвішений крихітка-бог.

ТАНҐО «БІЛА ТРОЯНДА»

Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими,

поміж дахами, балконами й вивісками,

в надвечірнім затемненні сніжного міста,

снується танґо безпритульне,

вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника

з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду.

Акордеон виливає таку арґентинську пристрасть,

аж у серцях перехожих попівен спиняється кров,

і мандрівні папіросниці гостроплечі

чорну фарбу виплакують з тихих очей,

і газетні хлопчиська в картузиках

тупочуть у такт босоногими черевиками,

і нетанучі профілі хутряних пасажирок

напівобертаються з авт і фіакрів,

а меланхолійний добряк поліцейський

відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака —

перші ніжні поривання

поцілунки і зітхання

і твоя тремтяча рука

І кожен музичний мідяк — це визнання,

це шанс не померти з голоду, стати ґенієм,

перепустка до ювілейного залу,

десь поміж п'ятдесятими й шістдесятими,

де статурне сопрано і тенор з широким ротом

(і коли він його роззявляє —

на люстру летять солов'ї),

де вишивана публіка так достигає оваціями,

ніби чорна хмара гнівним дощем,

де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,

де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті,

а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти,

і шукаєш у пустці невидимий акордеон,

але профіль тінистий напівобертається в ложі,

щоб тобі посміхнутись прихильно,

щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад,

у прожиті міста, у стемнілий, віддалений рай —

перші неспокійні ночі

перші муки снів дівочі

і найперше слово — кохай

Наче в мушлю сповзав ти по сходах додолу,

обіймаючи акордеон, мов талію прачки,

і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав,

цим невмитим гостям опівнічних прокурених кнайп,

цим укладачам бруку і швачкам,

вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям,

і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча,

все горланили: «Білу троянду-у!»

І за першими тактами більшали очі

недорослих танечниць, що, вену вколовши,

вилітали попарно на світло, немов на поміст,

і здіймалися білі ключиці в поривній задусі…

І тоді в цьому димі, в цих випарах, там,

поміж двадцятими, поміж тридцятими,

так розмито й непевно напівобертається профіль,

і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов —

перші клятви і моління

перші стогони й боління

і таємна перша любов

ЦИРК «ВАҐАБУНДО»

Я продаю квитки на магів і на мімів,

я коло входу став з ключами, мов Петро.

О діти передмість з устами херувимів!

Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро!..

Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом,

обсипані зірками й пухом із тополь,

наповнивши завулки світлом і блакитом,

скоривши Неаполь, Марсель і Леополь.

Директор цирку — йог і екстрасенс Ананда

(мов еполет, сидить на ньому скарабей).

Він — заклинач рослин, і світляна троянда,

неторкнута й німа, росте з його грудей.

Цукрова вата — харч для янголів і птаства,

мов кокони Коканду, мов паволока хмар —

для приміських дівчат яка солодка пастка,

аж світиться із них жадання, мов ліхтар…

О діти злих часів, посіяні в огромах

пастуших пустирів, де рейвах відлунав!..

Приходьте у шатро. Один-єдиний помах —

і душі заясніють, як терен із канав…

ІІ

Я продаю квитки на блазнів і факірів,

на мерехтіння ламп і хихотіння мавп.

О власники грошей з обличчями вампірів,

для вас і ваших дам — парад у стилі «вамп».

От акробатки Ле липке лискуче тіло

звивається в кільце, достоту ніби вуж.

А от фіґляр Вендетто — як тонко, як уміло

протне він вас ножами під оркестровий туш!

Однак лише на мить (віват, панове смертні!):

усіх вас оживить на грані чорних тайн

приборкувач сирен, кентаврів, перевертнів,

гіпнотизер і дух Азріль де Франкенштайн.

І що почнеться тут! шизофренічні танці

банкірів і повій, графинь і різників!

О власники життя, о павуки у шклянці —

для вас — нервовий вальс, аж піна з язиків,

піротехнічний шал! і димові завіси —

це тільки ззовні цирк, а в глибині пітьма!

І в ній немає дна! — черниці та гульвіси

влітають у тунель, затягнуті сторчма…

III

Я продаю квитки на коней та верблюдів

у збруї золотій пошарпані боки.

О пильні сторожі з очима страхолюдів,

з очима без очей, з очима навпаки!

У наш духмяний хлів, де спалахи звіриних

вологих теплих тіл, де ситий дух кубла,

приходите і ви в казенних пелеринах —

землисті голоси і кров, немов зола.

І звівши зимні очі на паперові зорі,

де в'є високі петлі мотоциклетний ас,

ви стежите сурму в ревкім його моторі —

яку майбутню бомбу пригріє він для вас?

Шукайте динаміт! Хай детектив залізе

в позакулісні сфери, пекельний, мов Марко.

Він витрусить намети, халати і валізи —

а звідти лише ластівки. І латані трико.

Ілюзіон! Мана! Сторожа заблукала

у цирку, мов у снах. Я прочитав ті сни:

листівки ластівок протяли стіни і дзеркала,

немов укуси кажанів, — на шиях ордени.

Я продаю квитки на цитри й тамбурини.

Втікає вам із рук ця музика ламка.

О вуличні філософи і кав'ярняні прими!

Це Соломії соло. Так тече ріка.

Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги,

І навіть — ніж лемур, що нявкає котом.

Від неї ніжними стають руді орангутанги,

і зорі замість дір пронизують картон.

Цирк обертається. Вгорі — співає Соломія.

Трапеція тремтить, немов крило живе.

Живемо в цьому Вавилоні — кожен як уміє,

а ну ж вона зірветься вниз чи спів насмерть зірве?!

Та ж ми без неї — тлінь, безлика й без'язика,

що на тісних торгах міняє імена.

О містечкові віршарі в розбитих черевиках!

Ви кожному скажіть, що є у нас вона…

Є голос! І любов!..

Але я замовкаю.

Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля.

Я зупиняю механізм. Я касу замикаю.

Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.