Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

Андрухович Юрий Игоревич

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 15

Изменить размер шрифта:

ТРИ ПОВЕРХИ ВЕРТЕПУ

Перший поверх — володіння Цапа.

Це напівкорчма-напівтюрма,

де жага двоспальна, мов канапа,

ярма ярмаркові і юрма.

Побутове сонне солодійство,

де Охрім, Одарка і окрім

них повсюдне дійство — це блудійство

в храмі, де найвищий символ Хрін.

Тут ми бенкетуєм, бешкетуєм,

випиваєм чаші і моря

і супроти Смерти мушкетуєм,

в ус не дуєм, хрипко колядуєм

про якогось Бога і Царя.

Але є над ним і другий поверх.

Цвинтар для Поетів та Музик —

царство дерев'яне і лялькове,

звалений зужитий реквізит.

В'януть канти, і мовчать дишканти,

і лежить пустеля нічия,

мов навік пішли Комедіанти

в рай, де не женуть утришия.

Птах не піє, Віща Книга тліє

між безносих масок та гримас.

Нас ніхто не любить, не жаліє.

Подивись, Маріє: все маліє.

Тільки Бозя рюмсає про нас.

III

Але є, нарешті, поверх третій:

це поля, що світяться здаля.

Кожен з нас там їздить у кареті

і співає легко: гоц-ля-ля.

Там Петро баламкає ключами,

сторож парку, вертоградний зух.

І летять Архангели з мечами —

чисто, мов комети — так, що ух!

Там почвари, гемони й ґевали

геть запали в гепу — і гаплик!

Тільки мучить видиво зухвале:

Панночок, яких ми цілували,

і Землі, що втнула з нас Музик!

ПОШУКИ ВЕРТОГРАДУ

Ще трохи — і ти збожеволієш

від щастя продиратися крізь оці кущі.

«Суниця, — повторюєш, — малина,

порічка, ожина, ліщина, агрус!» —

і знову, як заклинання — спочатку.

Сполохані птиці, деякий час покружлявши,

сідають тобі на плечі.

Мурахи повзуть угору

стовбурами твоїх ніг.

Ще трохи — і ти затремтиш

від насолоди вмирати у цих кущах,

гладячи теплих лисиць,

котрі перебігають тобі стежку,

ще трохи — і ти переступиш…

Межа вертограду невидна.

Її, можливо, й немає, хоча

старий Петро стоїть, мов опудало,

відганяючи від саду

всіляку потолоч, охочу поласувати

ябками…

Твоє кружіння колись виявиться

недаремним.

Залишаючи на шпичастих гілках

рештки сорочки і шкіри,

прослизнеш-таки в найгустіші чертоги

кисню і світла!..

Як і колись шепотітимеш,

мов заклинання: «Бузина,

калина, чорниця, шипшина, бузок!»

Впізнаватимеш кожен прожилок

на листках і кожну ягоду, і піщинку,

бо всьому є своя назва,

яко на землі, так і на небі…

ІНДІЯ

Індія починається з того, що сняться сни

про виправу на схід. І вони сюжетні, вони —

наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.

Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,

або голос, який шепоче: «Устань і йди!»,

але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом.

Індія — це не зовсім півострів. Це материк,

що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник

не враховують факту, що світ оповитий Нілом.

Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав

у театрі Бога. І, видно, час не настав —

площину нам легше вважати кулею. Тілом.

Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж.

Але ти, почувши різке й наказове «марш!»,

добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.

І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,

і вони в поході співають приблизно так,

як ангели у небі нічні херувимські концерти.

Площина — це пустелі й царства, хребти, міста,

над якими лишень атмосферна густа висота

в сім ворожих небес, — і яка з них розрада чи манна!

Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,

виноградною впертістю кручених, битих лоз

ти проб'єшся туди, де доречне слово «рахманна».

Марко Поло казав неправду, коли

запевняв, нібито мули, воли, осли

над проваллям пітьми і тібетом імли

привели його далі на схід — до Китаю.

Шлях його, безперечно, — то блуд петлі.

Марко Поло, певно, спав у сідлі.

Адже далі на схід немає землі,

адже Індія — це межа, це те, що скраю.

Про який там схід можна казати, якщо

є стіна, за якою — велике й німе Ніщо,

і Воно не любить нас не знати за що,

як здається нам, бо насправді Воно ніяке.

Так що тут зупинка для прощ і пущ,

і останній камінь, і дощ, і кущ,

і тому гординю в собі розплющ —

ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.

Ця стіна — це примара така, об яку

розсипається Азія з ії масивом піску,

розбиваються валки всі об неї, стрімку,

а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.

Але ти приблуда, і доля твоя така:

мандрувати вниз, поки тече ріка,

поки віриш: на світло, немов з мішка,

можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.