Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

Андрухович Юрий Игоревич

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 12

Изменить размер шрифта:

ЖИТТЄПИС

Зиновій Блюм, король шинків і яток,

рожевих лярв улюблений кумир,

літав по крамарях, немов упир,

і, ніби кров, смоктав із них податок.

Його стрічали радісним «вей мір!»

Під усмішкою, що солодша паток,

він позбавляв їх золота й дівчаток,

але, на жаль, порушив міру мір.

З тюрми його звільнили вже совіти —

сяк-так почав по-руському триндіти

і висунув на службу сам себе.

По лікті у кишках, немов анатом,

навчився водку жрать, ругаться матом

в енкаведе, а згодом емґебе.

МАФІЯ

На розі Кармелітської та Духа

Святого двометровий зимний хлоп

лежав, зацвівши оком, як циклоп

(античний). Потекла на брук з-під вуха

його червона юха, мов сироп

(малиновий), а в центрі капелюха

прострелено діру. Літала муха

над ним, і плач дівочий із утроб

летів до неба, де злодійський рай,

де кожен сутенер або шахрай

знайде в кущах навік собі малину.

В присутності лягавих та собак

старенька мати думала: «Ось так

ти гідно шлях життя завершив, сину».

ПОСТРІЛ

Ти заповзеш, нечутний, ніби вуж,

у золоті дзеркала установи,

поправиш ружу й посміх Казанови

і сам собі накажеш: кроком руш

до кабінету, де — вершина змови.

Тебе чекає мрець — очей не мруж,

а, вихопивши револьвер із руж,

спрямуй на нього дуло тридюймове.

Ти станеш в цю хвилину шестикрилим,

а він повільно зсунеться на килим,

потягне канделябр і каламар.

Ти скинеш рукавички (щойно з пральні)

і, розпізнавши натяки астральні,

почуєш, як видзенькує комар.

ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО

(ТЕМНИЦІ)

Липи в час доцвітання стоять золоті,

безгомінні.

«Було тут кілька темниць», — сказав

Неборак. О відлуння колишніх льохів

з назвами, як у дівчат чи винарень, —

«Доротка», «Під ангелом» і та найлютіша —

«Татарня», де очі вмирали найперше,

і світло ховалось під пахви,

в роти без'язикі!

Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не

меморіал. І не річку загнано в труби.

Хоч кожен з нас міг би сказати:

«Липи в час доцвітання — гаснучі зорі.

Повні трамваї дівчат».

(РІЧКА)

Зійшовши до річки, ми воду

торкнули руками.

У липні так любимо тіло води,

що втікає між пальців.

Сто млинів було там, сто млинових

коліс і зелені застояні плеса,

де риба ловилася в руки.

Очерет, наче царства, держави з латаття —

усе було річка.

Теплі схови в піску

залишалися наші й не наші,

хололи до ранку.

Скільки нас не збулось,

переходячи міст понад Полтвою,

скільки

перейшло через міст і назавше

пропало в гущавині правого берега?..

(ЦВЯХАРНЯ)

Хтось казав: «Ми не ті.

Ми присутні в тунелях і вікнах,

але нам не дійти до старої цвяхарні

за рогом».

Зостається сідати на сходах,

співати.

Може так подолаємо стіни, припнемо

голоси до камінних цурпалків

і витремо очі?

Може так і почують нас ті,

що чекають за рогом?

Зостається шукати себе,

і останній сірник, що в найдальшій

кишені,

колючий, як цвях.

(ПИВО)

Ми терпляче прожили годину

липневої спеки.

Мотоцикли минулих епох і старі арбалети

лишились позаду.

Золота незасвічена Роза[1]. Й сімсот

неспокійних та спраглих атлетів

з пересохлими вусами й нервами.

Море, рятуй нас! Купання

для гострих твердих борлаків

чоловіцтва в загарбаній вежі.

О як ми слухняно чекали!

Кожен ковток є причастям.

Рани від стріл проступають

під сорочками.

(ДУХ)

Дозволь мені кружляти над тобою.

Я знав Йосифу Кун[2], я знав ще кількох жінок.

Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,

а черниці з вулиці Сакраменток

ховалися в нішах.

Ані разу не вигнав мене Макольондра,

я завше мав гроші і розум.

Покажи с в о є місто. Я хочу

йти за отими дівчатами

в сукнях червоних.

Я хочу дзвонити

з оцих телефонних кабін.

Я хочу набрати номер Йосифи Кун

і почути,

як вона скаже:

«Дозволь мені кружляти над тобою».

вернуться

Золота Роза — колишня синаґоґа у старому Львові.

вернуться

Йосифа Кун — черниця і поетеса (XVIII ст.), авторка книжечки віршів «Прегарні околиці львівські», написаних німецькою мовою.