Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс - Страница 36

Джейн Портер, прихилившись струнким молодим тілом до стовбура величезного дерева, міцно притисла руки до грудей, що високо здіймалися, й широко розплющеними очима дивилась на бій величезної мавпи з первісною людиною за володіння жінкою — за неї!

Велетенські м’язи спини та плечей людини напружилися ь єдиному зусиллі, і величезний біцепс та передпліччя відвели страхітливі ікла.

Коли довгий ніж кілька разів напився крові з Теркозового серця й велетенське тіло мертво повалилося додолу, первісна жінка кинулася з розкритими обіймами до первісного чоловіка, який бився за неї і здобув її.

А Тарзан?

Він учинив те, чого чоловік, в жилах якого тече червона кров, не має потреби навчатися. Переможець обійняв жінку і вкрив поцілунками її тремтячі, підняті до нього вуста.

На мить Джейн Портер приплющила очі й пригорнулася до свого рятівника. На одну мить, уперше у її молодому житті, вона відчула, що означає — кохати.

Але завіса впала так само швидко, як і піднялася: усвідомлення непристойності того, що стається, багряним рум’янцем укрило її обличчя; ображена жінка відштовхнула Тарзана й затулила обличчя долонями.

Тарзан був вражений, коли дівчина, яку він навчився, хоч іще непевно й невиразно, любити, з власної волі опинилася в його обіймах. А тепер він був так само вражений тим, що вона відштовхнула його.

Він знову наблизився до неї і взяв її за плече. Дівчина накинулась на нього, немов тигриця, лупцюючи крихітними кулачками його могутні груди.

Тарзан нічого не розумів!

Мить тому він збирався повернути Джейн Портер її співвітчизникам якомога швидше, але ця мить уже загубилася в туманному й далекому минулому разом з усім тим, що вже ніколи не повертається, і його добрі наміри випарувалися разом з цією миттю.

Щойно Тарзан відчував гнучке тепле тіло, яке притискалося до нього. Гаряче дихання обвіяло йому щоки й губи і запалило полум’я нового життя в його грудях, а чудові уста, злившись із його губами в палких поцілунках, наклали глибоке тавро на його душу — тавро нового Тарзана.

Він знов торкнувся її плеча. Знову вона відштовхнула його. І тоді Тарзан зробив те, що зробив би його далекий пращур. Він підхопив жінку на руки й помчав її в джунглі.

Рано-вранці наступного дня четверо людей, що залишились у маленькій хатині поблизу моря, були розбуджені гарматним пострілом. Клейтон вибіг перший і побачив, що біля входу у бухту стоять на якорі два кораблі.

Один був “Стріла”, а другий — невеликий французький крейсер. На його борту юрмились люди, що дивилися на берег, і Клейтон, як і його супутники, здогадався: почутий ними постріл мав на меті привернути їхню увагу, коли б вони ще залишалися в хатині.

Обидва кораблі стояли на чималій відстані від берега, і навряд чи навіть у біноклі звідти можна було роздивитись людей на далекому березі, які вимахували капелюхами.

Есмеральда зняла свого червоного фартуха і відчайдушно метляла ним над головою; проте Клейтон, побоюючись, що й це може зостатись непоміченим, побіг до північного кінця бухти, де було приготоване сигнальне вогнище.

І йому, і тим, хто чекав, затамувавши подих, здалося, що минула ціла вічність, перш ніж він добіг до величезного оберемка сухих гілок і листя.

Коли Клейтон вибіг з густого лісу на відкрите місце, звідки йому знову стало видно кораблі, то був вражений відчаєм, побачивши, як на “Стрілі” знов підіймають вітрила, а крейсер уже рушає.

Він поквапливо запалив вогнище в кількох місцях і побіг на самий краєчок коси, там скинув із себе сорочку, прив’язав її до гілки, яку підібрав тут-таки, і почав вимахувати цим імпровізованим прапором.

Але кораблі продовжували віддалятись, і англієць був уже втратив усяку надію, коли величезні хмари диму, що густим прямим стовпом здійнялися над джунглями, привернули увагу дозорця на крейсері, і враз кільканадцять біноклів були наведені на берег.

Нарешті Клейтон побачив, що обидва кораблі повертають назад: ось “Стріла” спокійно загойдалася на хвилях, а крейсер поволі рушив до берега.

На деякій віддалі корабель зупинився, з нього спустили й погнали до берега шлюпку.

Коли човен підійшов до коси, з нього вистрибнув молодий офіцер.

— Мосьє Клейтон, чи не так?

— Слава Богові, що ви прибули! — відповів Клейтон. — Може, ви ще не спізнились!

— Що ви хочете цим сказати, мосьє? — спитав офіцер.

Клейтон розповів про викрадення Джейн Портер і про те, що потрібні озброєні люди для пошуку в джунглях.

— Боже милостивий! — сумно вигукнув офіцер. — Ще вчора не було б пізно! Але сьогодні було б краще, щоб нещасної дівчини не знайшли. Це жахливо, мосьє, надто жахливо…

На цей час інші шлюпки відійшли від крейсера. Клейтон показав молодому офіцерові прохід до бухти, сів у його шлюпку, й вони пропливли у закриту затоку, а за ними й решта човнів.

Невдовзі всі висадились біля того місця, де стояли професор Портер, пан Філандер і заплакана Есмеральда.

Серед офіцерів шлюпки, яка відійшла від крейсера останньою, був командир корабля. Коли він почув історію викрадення Джейн Портер, то великодушно закликав охочих супроводжувати професора Портера та Клейтона в їхніх пошуках.

Серед цих сміливих та чуйних французів не знайшлося жодного офіцера чи матроса, котрий не зголосився б піти добровольцем.

Командир вибрав двадцять матросів і двох офіцерів — лейтенанта д’Арно та лейтенанта Шарпантьє. На крейсер послали шлюпку по харчі, набої та рушниці, до того ж, матроси мали при собі револьвери.

На запитання Клейтона про те, як трапилось, що французи кинули якір біля берега та подали сигнал гарматним пострілом, капітан Дюфрен розповів, що місяць тому вони помітили “Стрілу”, яка йшла на південний схід під головними вітрилами, і що, коли вони просигналили їй підійти, вона лише підняла нові вітрила.

Французи гналися за “Стрілою” до заходу сонця і дали по ній кілька пострілів, але наступного ранку її ніде не побачили. Вони продовжували курсувати попід берегом іще кілька тижнів і майже забули про недавню погоню, коли це кілька днів тому дозорець помітив вітрильник, який дрейфував при досить сильній хвилі, вочевидь не керований. Коли вони підійшли ближче до цього вітрильника, то здивувалися, бо це був той самий корабель, який вислизнув від них кілька тижнів перед тим. Його фоксейли та контр-бізань були підняті, тож можна було припустити, що його намагалися поставити за вітром, але вітрила розійшлися, і вітер розшматував їх.

При сильній хвилі небезпечно було переводити на “Стрілу” команду, тож, оскільки на ній не було помітно жодних ознак життя, вирішили зачекати, доки море вгамується, але в цей час до борту підповзла людина й кволо помахала їм, уклавши в цей помах весь свій відчай.

Негайно спорядили човна, і після першої ж спроби він вдало пришвартувався до “Стріли”.

Видовище, яке відкрилося французам, коли ті піднялися на палубу некерованого корабля, було справді страхітливе!

Понад десяток мертвих та вмираючих людей перекочувалося по палубі при кожному нахилі корабля, мертві поміж живими.

Двоє тіл були наполовину обгризені, неначе вовками.

Пересаджена команда невдовзі нап’яла потрібні вітрила, живих членів нещасної залоги перенесено донизу і вкладено в ліжка.

Небіжчиків загорнули в брезент і прив’язали до боту, щоб. перш ніж скинути їх у море, товариші могли їх розпізнати.

Ніхто з живих не був притомний, коли французи піднялися на палубу “Стріли”. Навіть бідолаха, що подав останній відчайдушний заклик, зомлів, так і не довідавшись, чи його помічено, а чи ні.

Французькому офіцерові недовго довелося докопуватися до причини цих жахів: коли почали шукати воду або горілку, щоб привести до тями непритомних, то виявилося, що на нещасливому кораблі не лише немає ані того, ані Іншого, але не знайшли ані крихти будь-якої їжі.

Офіцер негайно просигналізував на крейсер, щоб прислали води, ліків та харчів, і наступний човен здійснив небезпечний перехід до “Стріли”.

Коли вжили збудливих засобів, дехто з матросів опритомнів і розповів усю історію. Частина її нам відома аж до вбивства Снайпса та його поховання на скрині з золотом.