Повернення Тарзана - Берроуз Эдгар Райс - Страница 19

Араби трохи зачекали, чи не схопиться їхня жертва.

Після цього вони швидко підійшли до Тарзана, схилились над ним і переконалися, що Тарзан ще живий. Один з бандитів приставив цівку гвинтівки до його потилиці, щоб добити, але інший стримав його:

— За живого нам більше заплатять, — пояснив він.

Після цього вони зв’язали Тарзанові руки й ноги, підняли його, мов здобич, на плечі і рушили в пустелю. Після виходу з пасма гір вони повернули на південь і вдосвіта були на тому місці, де двоє їхніх товаришів охороняли коней.

Далі подорож проходила швидше.

Тарзан опритомнів зв’язаний і припнутий до чужого коня без вершника, певне, коня взяли саме для цієї мети. Його рана була дуже незначна, зачепило тільки м’язи вилиці.

Кровотеча припинилася, але засохла кров вимастила його обличчя й одяг. Він не вимовив ані слова відтоді, як потрапив до арабів у полон, та й вони лише уривчасто кинули йому кілька наказів, коли сідали на коней.

Упродовж шести годин загін швидко мчав розпеченою піщаною пустелею, уникаючи оаз, повз які лежав їхній шлях. Десь опівдні вони прибули до дуару, який налічував близько двадцяти шатер, і зупинилися там. Один з арабів розмотав мотузки, якими прив’язували Тарзана до коня.

Їх оточив натовп чоловіків, жінок та дітей. Багато з них, особливо жінки, почали знущатися з полоненого, отримуючи виразне задоволення, дехто з них заходився бити його палицями та жбурляти каміння, але тут з’явився старий шейх і відігнав їх геть.

— Мені сказав Алі бен Ахмет, — мовив він, — що ця людина лишилася в горах сама і вбила ель-адреа. Що хоче від неї чужинець, який послав нас зловити її, - не знаю, що він з нею зробить, коли ми віддамо її йому, — мені байдуже, але цей бранець — хоробра людина, і доки вів у наших руках, то буде користуватися тією повагою, якої гідний мисливець, що сам ночами вистежує “великоголового володаря” і вбиває його.

Тарзан чув про повагу, з якою араби ставляться до людини, що вбила лева, і був дуже радий, що доля дала йому до рук цю перевагу і в такий спосіб позбавила його дріб’язкових знущань арабів. Невдовзі його повели до намету з козячих шкур у горішній частині дуару. Там його нагодували, потім зв’язали, поклали на тканий килим і лишили самого.

Він помітив, що біля входу до його тонкостінної в’язниці сидить вартовий, а коли спробував був порвати міцні мотузки, то зрозумів, що запобіжні заходи з боку його викрадачів були зайві, бо навіть його м’язи не могли розірвати міцного пута.

Перед тим, як почало смеркати, кілька людей в арабському одязі ввійшло до його шатра. Один з них підійшов до Тарзана, відгорнув запону, що приховувала нижню частину його обличчя, і Тарзан упізнав лиховісні риси обличчя Ніколая Рокова. На його губах, напівсхованих бородою, зміїлася недобра усмішка.

— О, пане Тарзане, — сказав він, — яка приємна зустріч! Чому це ви не підводитеся і не вітаєте любого гостя? — Він брудно вилаявся. — Вставай, собако! — Потім замахнувся і копнув Тарзана в бік важким чоботом. — От, маєш, ще і ще, — вигукнув він, б’ючи Тарзана ногою в обличчя й під ребра. — Маєш за кожен раз, що ти втручався в мої справи.

Тарзан не відповідав, він навіть не зупинив свій погляд на Рокові після того, як упізнав його.

Врешті мовчазний і похмурий шейх, який дивився на розправу, втрутився.

— Зупинись! — наказав він. — Як хочеш, то вбий його, але я не дозволю, щоб переді мною так мордували хоробру людину. Мені дуже кортить його звільнити, щоб подивитися, чи насмілишся ти тоді його вдарити.

Ця погроза відразу ж припинила знущання Рокова. Він зовсім не хотів бачити Тарзана на волі, а себе так близько від його могутніх кулаків.

— Дуже добре, — сказав він арабові. — Зараз я його вб’ю.

— Але не в моєму дуарі, - сказав шейх. — Звідси він вийде живим. Що ти зробиш з ним у пустелі, мене не обходить. Я не хочу втручатися в сварку чужих — мені людей, але вбивство цього француза може накликати біду на моє плем’я, бо сюди пришлють солдатів, вони вб’ють багатьох, спалять шатра і заберуть нашу худобу.

— Добре, — пробурмотів Роков. — Я виведу його за межі дуару в пустелю і там порішу.

— Ти відведеш його на відстань дня шляху звідси, — твердо мовив шейх. — Кілька моїх людей поїдуть з тобою, щоб переконатися в цьому, — інакше в пустелі знайдуть два трупи французів замість одного.

Роков знизав плечима.

— Тоді мені доведеться зачекати до ранку, зараз уже темно.

— Як собі хочеш, — сказав шейх. — Але через годину після сходу сонця вас не повинно бути в дуарі. Я не дуже люблю невірних, а боягузів просто не зношу.

Роков хотів був щось заперечити, але стримався, вважаючи, що старий буде радий найменшому приводові, щоб порвати з ним усякі стосунки. Вони вдвох вийшли з намету.

Біля входу Роков не міг відмовити собі в задоволенні ще раз познущатися з Тарзана.

— Добраніч, — сказав він. — І не забудьте помолитися як належить, бо завтра ви помрете в таких муках, що зможете лише проклинати Господа.

Від полудня ніхто не приніс Тарзанові ані води, ані їжі, і спрага дуже мучила його. Спершу він вирішив попросити води у свого вартового, але коли кілька його прохань залишилися без відповіді, вирішив, що це марна справа.

З гір долинуло ревіння лева. “Наскільки безпечніше, — подумав Тарзан, — перебувати серед тварин, а не серед людей!” Жодного разу за все його життя у джунглях його ніколи так не цькували, як упродовж останніх місяців перебування серед цивілізованих людей. Ніколи він ще не був так близько від смерті.

Лев знову заревів. Цього разу ближче. Тарзанові нестерпно захотілося знову у відповідь йому крикнути бойовий клич свого племені. Свого племені? Він уже майже забув про своє людське походження. Він знову спробував порвати пута. Господи, якби лише він зміг дотягнутися до них зубами! Він відчув, що на нього накотила хвиля відчаю.

Нума рикав тепер майже безупинно. Він, певне, спускався в пустелю на полювання. Це було рикання голодного лева. Тарзан заздрив йому — лев був вільний. Ніхто не обплутає його мотузками і не поведе на заріз, як барана, і це Тарзанові здавалося найобразливішим. Ні, він не боявся смерті — боявся приниження перед смертю і того, що неможливо поборотися за своє життя.

“Напевне, скоро північ”, - подумав Тарзан. Йому лишалося жити кілька годин.

Можливо, він ще зможе взяти Рокова з собою в цю останню, нескінченну мандрівку…

Дикий цар пустелі тепер був зовсім близько. Напевне, він уже обрав собі за здобич якусь тварину всередині, за огорожею дуару.

Потім запанувала тиша, і через якийсь час сторожке вухо Тарзана вловило звук скрадання. Він ішов від задньої стінки шатра, з боку гір, і поволі наближався. Тарзан сторожко прислуховувався і чекав, що звір пройде повз. Якийсь час тривала тиша, моторошна тиша, і Тарзан здивувався, що не чутно дихання тварини, яка, він був переконаний, притиснулася до задньої стінки шатра.

Ну ось. Вона вже знову рухається. Вона підповзає ближче. Тарзан повернув голову в бік, звідки долинав звук.

У наметі дуже темно. Але ось від землі повільно відривається чиясь спина, вже видно голову й плечі, суціль чорні у напівмороці. Позаду видно маленьку смужку пустелі у тьмяному світлі зір.

На вустах Тарзана з’явилася похмура усмішка. Принаймні здобич вислизне з рук Рокова! От уже він лютуватиме! А ця смерть легша за ту, якої міг сподіватися від руки Рокова.

Тим часом задня стінка намету опускається, все знову поринає в морок, і “воно”, хоч би яке воно там було, тепер в наметі поруч з ним. Він чує, що воно підповзає ближче — ось воно поруч. Він заплющив очі і чекає на удар могутньої лапи, але натомість раптово відчуває на своєму обличчі дотик м’якої ніжної долоні, яка намацує темряву, а потім жіночий голос пошепки кличе його на ймення.

— Я тут, — шепоче він у відповідь. — Але хто Ви така, скажіть, Бога ради!

— Танцівниця із Сіді-Аїси, — говорить дівчина і починає звільняти його від мотузків.

Іноді він відчуває дотик леза. Ще мить — і він вільний.