Повернення Тарзана - Берроуз Эдгар Райс - Страница 14

Нарешті Тарзанові вдалося схопити одного з найзаповзятливіших напасників. Швидким рухом він обеззброїв його, підніс перед собою, наче щит, і почав разом з Абдулом повільно задкувати до маленьких дверей, що вели у внутрішній двір. На порозі він на мить зупинився, підніс над головою араба, який звивався у нього в руках, і метнув його, мов з пращі, на голови напасників.

Тарзан і Абдул переступили поріг і опинилися в темному дворі. Перелякані танцюристки юрмилися купками на горішніх сходах, що вели до їхніх кімнат. Двір освітлювався лише недогарками свічок, які кожна дівчина чіпляла до свого одвірка, щоб відвідувачі знизу могли вповні оцінити їхню красу.

Щойно Тарзан з Абдулом вигулькнули з кімнати, як позаду них пролунав револьверний постріл, і з темного кутка за сходами виринуло дві тіні. Тарзан зі своїм супутником повернувся назустріч новим ворогам. Закутані до брів постаті бігли просто на них, стріляючи. Одним стрибком Тарзан подолав відстань між ними. Наступної миті один з них уже стогнав від болю, лежачи обеззброєний і зі зламаною рукою в болотяному місиві двору. Слідом за ним упав інший, якого Абдул ударив ножем у живіт, коли той цілився.

Тим часом озвірілий натовп вибіг з кав’ярні в двір.

Одна з танцюристок гукнула, і всі дівчата загасили спої свічки, двір тепер освітлювався лише тьмяним світлом з кав’ярні, та ще частина юрби напівзатуляла двері, з яких падало світло. Тарзан схопив шаблю нападника, якого вдарив ножем Абдул, і стояв, чекаючи нападу людей, які шукали його в темряві. Раптом на його плече лягла ніжна рука, і жіночий голос прошепотів:

— Пане, швидше сюди. За мною.

— Ходімо, Абдул, — тихо сказав Тарзан. — Нам уже ніде не буде гірше, ніж тут.

Жінка повернулася і повела їх угору вузькими сходами на галерею, до дверей своєї кімнати. Тарзан ішов зразу за нею. Він бачив золоті та срібні браслети на її оголених руках, разки золотих монет у волоссі та яскраву барвисту сукню. Він зрозумів, що це танцюристка, яка в кав’ярні пошепки на вухо застерігала його.

Коли вони дісталися до галереї, то почули, як унизу галасує і вирує розлючений натовп, розшукуючи їх.

— Вони аараз піднімуться сюди, прошепотіла дівчина. — Ви не повинні потрапити їм до рук. Звісно, ви дужчі десятьох, але врешті-решт вони вб’ють вас. Покваптесь, ви можете вистрибнути з дальнього вікна моєї кімнати на вулицю. Доки вони зрозуміють, що вас немає в дворі, ви встигнете дістатися до вашого готелю.

Щойно вона договорила, як на сходах з’явилося кілька чоловіків. Один. з переслідувачів побачив їх нагорі і крикнув. Їх було викрито. Натовп кинувся сходами вгору.

Перший стрибнув і несподівано настромився на шаблю.

Він не сподівався цього, раніше європеєць був беззбройний.

З відчайдушним криком нападник повалився на тих, хто біг за ним. Купа людей покотилася сходами додолу, наче кеглі. Старі рипучі сходи не витримали такого тягаря й поводження, вони з тріском хряснули і завалилися на тих, хто стояв під ними. Абдул, Тарзан і дівчина лишилися самі на хиткому майданчику галереї.

— Ходімо! — гукнула дівчина. — Вони дістануться сюди іншими сходами через сусідню кімнату. Не можна гаяти ні хвилини.

Ледве вони забігли в кімнату дівчини, як Абдул почув унизу чиюсь команду, щоб кілька людей побігли на вулицю і відрізали європейцеві та його спільникові шлях до втечі.

— Тепер ми загинули, — тихо сказала дівчина.

— Ми? — перепитав Тарзан.

— Так, пане, — відповіла вона. — Вони вб’ють мене. Хіба ж я не допомагала вам? Це докорінно міняло справу.

Досі Тарзан був захоплений небезпечною пригодою. Він був не від того, щоб ще раз зчепитися зі своїми ворогами. Але він не хотів наражати на небезпеку дівчину.

Якби він був сам, то кинувся б у гущавину цієї наволочі, розкидав би їх за методом лева Нуми і легко б відірвався від шокованих ворогів. Але тепер усі зусилля треба було спрямувати на те, щоб урятувати дівчину та Абдула — двох його вірних друзів.

Він підбіг до вікна, яке виходило на вулицю. За мить там унизу будуть вороги. Вже було чути, як араби тупотять сходами, підіймаючись у сусідню кімнату. Ще мить — і вони вдарять у двері. Він поставив ногу на підвіконня і визирнув, але не вниз, а вгору. Він міг дістати рукою до низького даху будинку. Тарзан покликав дівчину. Вона підійшла і стала поруч. Він підхопив її могутньою рукою і поклав собі на плече.

— Чекайте тут, доки я спущусь за вами, — сказав він Абдулові. — Тим часом забарикадуйте чимось двері. Їх треба затримати якнайдовше.

Він став на вузьке підвіконня разом з дівчиною, яка висіла у нього на плечі.

— Тримайтесь міцніше, — попередив Тарзан.

Через хвилину він з мавпячою спритністю і легкістю видерся на дах. Зняв дівчину, висунувся далеко над краєм даху і покликав пошепки Абдула. Юнак підбіг до вікна.

— Руку, — прошепотів Тарзан.

Люди в сусідній кімнаті ламали двері. Вони затріщали і розпалися, і в ту саму мить Абдул відчув, як його легко, мов пір’їнку, підіймають на дах. Це було дуже вчасно. В ту саму хвилину, коли кілька арабів вломилися до кімнати дівчини, яку втікачі щойно залишили, інша група з’явилася на вулиці і кинулася під вікно.

8

СУТИЧКА В ПУСТЕЛІ

Троє втікачів на даху принишкли і слухали гнівні вигуки арабів внизу. Абдул час від часу перекладав їхні слова Тарзанові.

— Вони лають тих, хто стоїть унизу, що вони дозволили нам утекти. А ті виправдовуються, кажуть, що нас і близько не було на вулиці, що ми десь ховаємося в будинку. І що ті, які тепер у кімнаті, напевне, просто боягузи, бояться напасти на нас і переконують своїх товаришів унизу, що ми втекли. Ще трохи, і вони почнуть битися між собою.

Араби, які обшукували будинок, кинули шукати і повернулися до кав’ярні. Кілька чоловіків стояли на вулиці, вони розмовляли й палили.

Тарзан подякував дівчині за її самопожертву задля чужої людини.

— Ви мені сподобались, — просто сказала вона. — Ви не схожі на інших відвідувачів кав’ярні. Ви не були зі мною брутальні і не образили мене тим, як подали монету.

— І що ни тепер робитимете? — спитав Тарзан. — До кав’ярні вам вже нема як повертатись. А в Сіді-Аїсі взагалі для вас безпечно залишатися?

— Завтра всі все забудуть, — сказала вона. — Але я би тішилася, якби мені ніколи не довелося більше повернутися ані сюди, ані в якусь іншу кав’ярню. Я потрапила сюди не з власної волі. Я була полонянкою.

— Полонянкою? — недовірливо перепитав Тарзан.

— Радше рабинею, — відповіла дівчина. — Банда грабіжників викрала мене вночі з дуару[1] мого батька. Вони привезли мене сюди і продали власникові цієї кав’ярні. Вже минуло два роки відтоді, коли я востаннє бачила своїх рідних. Вони живуть дуже далеко на півдні. В Сіді-Аїсі вони ніколи не бувають.

— Ви б хотіли повернутися до своїх? — спитав Тарзан. — Тоді я можу вам пообіцяти, що довезу вас принаймні до Бу-Саади. А там ми, безперечно, домовимося з комендантом, і він відправить вас далі додому.

— О пане! — вигукнула дівчина. — Чи зможу я вам будь-коли віддячити? Невже ви справді зробите це для бідної танцюристки? Але мій батько зможе заплатити вам, і добре заплатити: він великий шейх! Його ім’я Кадур бен Саден.

— Кадур бен Саден! — вигукнув Тарзан. — Кадур бен Саден сьогодні увечері був тут, у Сіді-Аїсі. Ми обідали з ним кілька годин тому.

— Мій батько в Сіді-Аїсі! — вигукнула дівчина. — Дяка Аллахові, тепер я справді врятована!

— Ш-ш! — засичав Абдул. — Слухайте.

У тихому нічному повітрі звуки розмови, які долинали знизу, було добре чути.

Тарзан не розумів, про що йдеться, але Абдул і дівчина перекладали йому.

— Вони вже пішли, — сказала дівчина. — Вони шукають вас, пане. Один сказав, що той незнайомий чужинець, який запропонував гроші за ваше вбивство, лежить з вивихнутою рукою в домі Ахмед дін Сулефа і що він запропонував ще більше грошей тому, хто влаштує на вас засідку по дорозі в Бу-Сааду і вб’є вас.