100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки - Сняданко Наталка В. - Страница 15

Він прийшов на півгодини раніше. Сильно нервував. Ходив довкола пам’ятника, час від часу відходячи вбік. Минуло півгодини. Потім ще пів. Потім ще. Зрозуміло було, що вона не прийде. Мужик купив пломбір і пішов у парк. Морозиво тануло і стікало пальцями. Він злизував його, проводячи язиком по наколках — усіх цих якорях, серцях, пробитих стрілами, та сонцю, що тонуло в балтійських хвилях. Довго блукав доріжками. Потім пішов назад — на світло. Вийшов до будки тиру. Почув якісь крики. Прислухався. А в будці відбувалося таке.

Власник будки — старий добрий торчок, якого всі вважали позитивним товаришем, запросив у гості давнього армійського друга, котрий, на відміну від власника будки, про позитив особливо не дбав, маючи натомість у себе на роботі, в бригаді провідників фірмового московського потяга, репутацію бабника і мудозвона. І ось давні друзі зібрались, дунули і почали згадувати золоті деньки армійської служби. Згадали старшину-сучару, сто днів до приказу, наряди по кухні, інші героїчні епізоди проходження служби в стройбаті під Жмеринкою. Вирішили ще дунути і постріляти. І ось коли вже вони стояли і намагались розгледіти в синьому гашишному димі усіх цих металевих оленів та білих ведмедів, до тиру зайшов бізнюк, непримітної статури та зовнішності, з п’яною тьолкою через плече. Кинув тьолку на стілець, обвів важким поглядом приміщення тиру і зупинився на позитивному торчку. Торчок напружився. Його другу теж варто було б цієї миті напружитись, але той уже побачив фарбовану тьолку, яка валялась на стільцях, в ньому прокинулись інстинкти. І він поцікавився, чи, мовляв, його, бізнюка, хто-небудь коли-небудь учив, як слід поводитися з дамами (дама в цей час перевернулась на бік і завалилась зі стільців на підлогу), і що, коли треба, то він старий дєсантнік, готовий дати уроки виховання і начистити їбальник кому треба. Бізнюк завівся. І дєсантнік-стройбатівець теж завівся. І лише фарбована дама лежала на підлозі, й недопалки заплутувались у її фарбованих кучерях, ніби зірки в траві. Але перш ніж чоловіки зійшлись у двобої й почали бити одне одному фізіономії, власник будки спробував їх розвести. Він сказав таке: справжній дєсантнік ніколи не буде битися в приміщенні, яке є комунальною власністю. «Ти ж справжній дєсантнік?» — спитався він в однополчанина. «Справжній», — відповів той не вагаючись. «І я, я тоже справжній, — раптом промовив бізнюк. — А за Надьку, — додав він, — я вам голови оторву». Вирішили йти в парк. Із собою взяли дві воздушки. Бізнюк закинув через плече фарбовану Надьку, і недопалки з її кучерів посипались у пісок, мов хрущі. За будкою вони знайшли мужика з морозивом і попросили бути свідком. Знайшли галявину. «Давайте так, — крикнув власник зброї, — розходьтесь на десять кроків і стріляйте». Бізнюк відійшовші скинув з плеча бойову подругу і приставив її до сосни. Взявся за воздушку і рішучим рухом розламав її, аби зарядити. Воздушка тріснула навпіл, мов очеретина. Бізнюк розгублено подивився на супротивника. «Ну, що ж, — сказав дєсантнік, — тепер моя очєрєдь, я вже постою за честь дами». Скинув рушницю і бабахнув. Куля втрапила в приставлену до сосни тьолку і вибила їй зуб. Тьолка завалилась у пісок. Всі підбігли до неї. Бізнюк тряс її і припадав їй до грудей. Потім розридався. «Лише не помирай, — кричав, — Надюха, лише живи! А за мною не стане!» Розірвав на собі сорочку і почав бинтувати рану. Перемотана голова Надюхи була схожа на капусту. А бізнюк розійшовся і погрожував викликати міліцію, якщо друзі-торчки не вставлять його подрузі яку-небудь фіксу, говорив, що не для того він її любить і платить їй, між іншим, великі гроші, аби різні уїбани вибивали їй воздушкою передні зуби. «Що ж робити, — запанікували друзі, — що ж робити? Може, добити її?» — почали вони тихо між собою радитись. Але тут слово взяв мужик із морозивом. «Почекайте, — сказав він, — у мене брат — стоматолог. Я йому недавно щелепу приносив, так він її так заштопав, як нова стала». Всі відразу ж схопились за цього брата-стоматолога, закинули на плечі поранену Надюху й помчали на вихід з парку, попри задумливу постать письменника Горького.

Брат-стоматолог впустив їх до квартири, провів на кухню й уважно вислухав. Потім зробив Надюсі укол і приклав на місце вибитого зуба ватку. «Без проблем, — сказав, — вставлю все, що хочете. Тільки зуб несіть». — «Так де ж ми його візьмемо?» — занервували друзі-торчки. «Вибийте в кого-небудь», — порадив стоматолог. Торчки сторожко подивились на бізнюка, який виблискував в електричному світлі золотими коронками. «У мене не можна, — запротестував той, — у мене карієс, боюсь, і Надюсі передасться». «Брат, — сказав мужик із морозивом, — ти ж знаєш канали. Пробий. Це хороші люди». — «Добре, — сказав стоматолог, — купіть золото, віднесіть Івану Івановичу, він усе зробить. Золото краще купити в азербайджанців». — «Та де ми тобі зараз азербайджанців знайдемо?» — образились друзі і знову з неприязню подивились у рот бізнюкові. «Брат, — знову попросив мужик, — пробий». Стоматолог, лаючись дістав мобло і почав пробивати Врешті, зателефонував колишньому однокурснику, котрий працював психіатром. «Послухай, — сказав, — у вас там публіка інтелігентна, психи різні, допоможи знайти якого-небудь азербайджанця». Друг подумав і дав їм номер знайомого художника, який уже пару місяців симулював у нього нервовий розлад. Зателефонували художнику. Художник подумав і за пару хвилин есемесом скинув телефон знайомого тренера, який міг допомогти. Зателефонували тренеру Тренер сказав, що в нього депресія, що він ні з ким не хоче говорити, але вислухавши розповідь бізнюка про Надюху і трагічну любов, розхвилювався і надиктував номер свого колишнього приятеля, давнього знайомого, якого звали Гєна і який був азербайджанцем. Друзі подякували, зателефонували Гєні й запитали, чи може той продати їм золото Гєна здивувався, але сказав, що може, хоча і небагато. Забились зустрітись на трамвайній зупинці коло його будинку. Торчки подякували стоматологу, взяли в нього на всяк випадок номер Івана Івановича і обіцяли завтра зайти. На зупинку Гєна прийшов із коротко стриженою дівчиною. «Ну, — сказав, — золотом я взагалі не торгую, але можу продати вам ложку». І дістав з кишені чайну ложечку, потовклись-потовклись і вирішили купувати. А купивши, почали видзвонювати загадкового Івана Івановича.

Слухавку взяла якась дівчина і сказала, що Івана Івановича немає, що його забрала міліція, і коли він буде — не знає ніхто. І тут друзі-торчки розгубились. А сталося ось що. Іван Іванович — ювелір і контрабандист — усе своє свідоме життя прожив на вулиці Маяковського, у дворі молочного магазину, там, де був розлив. І все своє свідоме життя потерпав від того, що мужики з розливу весь час ходили під його вікна відлити. Він погрожував їм, спускав на них пса, виливав воду. Дослівно напередодні не витримав і побив двох офіцерів-пожежників. Офіцери викликали міліцію. Міліція приїхала і, не розібравшись, що до чого, забрала всіх, у тому числі й Івана Івановича. Затягла їх до Київського РОВД і зачинила на ніч. Офіцери виглядали контрастно, мов душ, — один був товстозадий, інший — сухоребрий, але п’яні були обидва. Їх і хотіли випустити, але йти вони не могли, тому чергові залишили їх до ранку. Іван Іванович спробував було з пожежниками сваритись, але ті не реагували, тож старий контрабандист заспокоївся і підсів до мене. А потім розповів, мені свою історію. Жив він на вулиці Маяковського із внучкою Машею, в одній кімнаті. Спали вони в одному ліжку, оскільки місця для іншого в кімнаті не було. Ставився він до внучки дбайливо, але своєю присутністю в одному ліжку, безсумнівно, пригнічував її сексуальний розвиток. Він і сам це визнавав. Що між ними було, я до кінця не зрозумів, але з чоловіками Маша не зустрічалась і росла хоча й фізично добре розвиненою, проте замкнутою дівчинкою. А було їй вже дев’ятнадцять. Було в неї довге волосся і ніжна шкіра. А на литці було зроблене татуювання у вигляді метелика. Влітку, коли вона засмагала, розповідав Іван Іванович, метелик тьмянів і майже зникав. А взимку, коли шкіра була блідою і вразливою, лінії малюнка проступали гостро і різко, ніби чорнило на ксероксному папері. І ось Іван Іванович сильно з цього всього побивався і не знав, що робити, оскільки внучку любив і хотів забезпечити їй повноцінне щасливе майбутнє. Але тут за мною прийшов черговий. Зрештою, я і не здивувався — взяли мене у власному під’їзді, під час облави, котру проводили в межах місячника боротьби з алкоголізмом та наркоманією. Я їм рятував план. Протримавши мене пару годин, чергові вирішили, що дешевше буде мене відпустити. Вже коли я виходив, Іван Іванович продовжував кричати: «Главноє, поет, — кричав він мені, — пиши про женщин. Вся наша жизнь — женщини!» — «Да замовкни ти», — сонно перебив його сухоребрий офіцер. «Пішов на хуй, — відповів Іван Іванович, — тільки про женщин! — повернувся він знову до мене, — запомни, поет!» І сказавши це, влігся на плече сухореброго — досипати.