Позичене обличчя - Аддамс Петтер - Страница 5

Тремтячими пальцями О'Брайн розірвав комір сорочки — йому, раптом забракло повітря; очі дивилися перелякано, мов у дитини, яка ні за що дістала від матері ляпаса.

«Прикидається?» — подумав Девітт. Але ядуха, блідість обличчя свідчили, що інспекторові справді погано.

З несподіваною для нього рішучістю О'Брайн раптом встромив у рота товсті пальці і виблював.

Віддихавшись, інспектор напрочуд спокійно сказав:

— Моє щастя. Якби вчора я не наївся пиріжків, а сьогодні вранці не полив їх склянкою сметани, мене спіткала б доля любої Енн. У всякому разі це натяк, якого не можна ігнорувати. Чи не так, Девітте?

Лайн, ошелешена і перелякана, стояла поруч.

— Витри підлогу, дитинко, — мовив О'Брайн. — А тепер ходімо на кухню, подивимось, як це могло статися.

Приміщення кухні було досить просторе, з плитою, спорудженою років півтораста тому. Димар був ще старіший. Товстий шар кіптяви вкривав його сіре тіло і тхнув гостро та неприємно. Посеред кухні стояв вишаруваний, аж блискучий стіл. Підлогу було викладено червоно-бурою цеглою.

Одні з трьох дверей вели на чорний хід і були зсередини заґратовані. Другі відчинялися до пивного залу, треті — на дерев'яні сходи.

— Перш ніж варити каву ти заглянула у кавник? — звернувся інспектор до Лайн.

— У кавнику не було нічого, — відповіла дівчина. — Я витерла його.

— Чим? — спитав О'Брайн, вдивляючись у двері, що вели на сходи.

— Рушником, — Лайн показала на край плити, де лежала ганчірка.

— Чистою її не назвеш, — О'Брайн підніс ганчірку двома пальцями до носа, нюхнув, гидливо кинув. — Не забудь, люба, я тримав тебе на хрестинах оцими руками, і коли я застукав тебе з твоїм першим полюбовником у повітці, то й словом не прохопився твоїй неньці. Хтось хотів спровадити дядечка О'Брайна на той світ, і я дізнаюсь, хто саме!

— Я не дивилася в кавник, — зізналася Лайн, кусаючи губи.

— Хвилинку, інспекторе, — втрутився Девітт. — Скажіть, Лайн, чи виходили ви з кухні бодай ненадовго?

— Так.

— Чому?

— Мені треба було до туалету, — відповіла вона після секундного вагання.

— А коли повернулися назад, не помітили тут нічого підозрілого?

— Ні.

— Казна-що, — зітхнув О'Брайн. — Треба все обшукати. Дух не міг цього зробити, то була людина, хоч я й не збагну, за віщо мене хотіли порішити — я ж ніколи й нікому не зичив зла.

Вони обстежили будинок від підвалу до горища, відчиняли кожну шафу, кожну скриню, але даремно.

Нікого не знайшли і в найглухіших закутках, у сараї, на подвір'ї, у пральні, де лежали порожні ящики з-під пива.

Девітт перейшов двір, зупинився на краю скелі. Схилом її з берега в'юнився шлях.

Зловмисникові скелі могли правити за найліпшу схованку.

— Куди веде ця дорога? — Девітт обернувся до Лайн та інспектора.

— До Чезвіка, — відповіла Лайн. — Але їздять нею дуже рідко, шофери воліють краще об'їхати, ніж труситися на вибоїнах.

Почав сіятись дощик, і вони повернулися до будинку. Інспектор і Девітт сіли у пивному залі, а Лайн знову подалася на кухню.

— Що, коли це зробила сама Лайн? — раптом сказав О'Брайн.

Така думка не полишала і Девітта.

— Але навіщо це їй? Важко пояснити.

О'Брайн кивнув головою.

— Хоч воно ще й рано, але, беручи до уваги все, що сталося, пропоную випити віскі.

— Я не п'ю.

— Ти ба! — здивувався О'Брайн. — Не курите, не п'єте, може, й жінок не любите? Ви одружені?

Девітт усміхнувся:

— Теж ні.

— Мені це, відверто кажучи, не подобається! — Інспектор скрушно похитав головою. — Хіба це життя?

— Я не маю права гаяти час.

— Розумію, розумію. Осколок, — співчутливо пробурмотів О'Брайн.

Він підвівся, дістав з полиці пляшку, налив чарчину і вихилив одним духом.

— Чи зможемо ми розібратися в тому, що діється в цьому домі? — спитав Девітт. — Ясно одне: злочинець, хоч хто б він був і з якою метою вбив Енн, на цьому не зупиниться. Проте навряд чи отрута в каві була така міцна, щоб убити людину. Злочинець прагне чогось іншого! Але чого саме?

— А мені здається, що це була грунтовно продумана спроба здихатись мене.

— Чому ви так думаєте?

— Тому що… Ну, припустимо, хтось такий, хто добре мене знає, боїться мене. Боїться, бо підозрює, що я збагну його задуми… Припустимо навіть, що це Лайн.

— Чому саме вона?

— А чому ні? Адже тут є Фінніген, котрому всі три сестрички не тільки люб'язно усміхалися… — інспектор урвав мову, побачивши Лайн, що повернулася з кухні. Вона тримала в руках тацю з кавником, чашками і цукром.

— Цього разу можете бути спокійні, — з ледь помітним усміхом сказала Лайн. — Я сама покуштувала. А твоя підозра, дядечку О'Брайн, просто ідіотизм!

— Ти підслуховувала?

— А що ж ти думав! Не пропустила жодного слова з вашої розмови. Тільки все, що ти тут плів, нісенітниця, та й годі!

— Ви, мабуть, дивуєтесь, Девітте, чому я не піддаю цю малу справжньому допитові — з викручуванням пальців, з яскравим світлом в очі, таким сильним, щоб розтопити будь-який грим? Але в нас все не так просто. В Кілдарі всі одне одного знають, і ніхто не може всерйоз ні з ким посваритися, бо це призведе до розголошення обопільних таємниць і перетворить життя в цьому чарівному містечку на справжнісіньке пекло…

— Ви сказали, Лайн, — перебив Девітт інспектора, — що прибули з Дубліна ранковим поїздом. Де ваш квиток?

— А це вас не обходить!

— Слухайте, — тон Девітта став суворим і твердим, — якщо ви й далі будете гратись у кота-мишки, то можете легко опинитися в Дублінській жіночій в'язниці. А там розмовляють зовсім інакше! Отже, де квиток?

— Дядечкові О'Брайну ти можеш показати отой маленький шматочок картону?

— Цього вона зробити не може, — сказав Девітт. — Бо не сьогодні приїхала сюди, а ще вчора ввечері. Я довідався в залізничній квитковій касі.g.

— Ай-яй-яй! Це мені зовсім не подобається, люба дівчинко. Де ж усе-таки ти була вчора вночі? Чи маєш те, що зветься алібі?

— На бога, дайте мені спокій!

Плямкаючи і цмокаючи, О'Брайн з насолодою допив каву, підвівся, взяв свій капелюх і, тамуючи зітхання, сказав:

— Таким робом, я бачу, ми не просунемось ні на крок уперед. Але незабаром обід, а дружина не любить, коли я порушую режим харчування. Та й зголоднів я. Отже, бувайте…

Біля дверей він обернувся:

— Не виливай кави, Лайн, отої, що так зашкодила мені. Я пошлю її нашому лікареві Орпену, він зробить аналіз, а Фаркварт потурбується про відбитки пальців і все інше. Побачимо, що вони покажуть. Я звелю також розшукати Ерріса. А тим часом на все добре, дівчинко! Ви, цербере, не дивіться на неї так злісно. Бачите, як вона страждає…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

О'Брайн вийшов, і Лайн сіла на стілець.

— Як же це пояснити? — спитала вона Девітта злякано. — Невже хтось встиг принести отруту в кухню, поки мене тут не було? Тоді він і досі тут.

— А що, як він був тут, і хтось із нас трьох (ми ж обшукували кімнати не разом) бачив його, але нічого не сказав… — міркував Девітт уголос.

— Гадаєте, О'Брайн замовчує щось?

— Цілком можливо.

— Якби ви жили в Кілдарі, — сказала вона без будь-якого зв'язку, — то теж полізли б у зашморг. Боже мій милий, одне й те саме, день у день! Що ви варите на обід, місіс Келлі? Ах, вона швендяє тепер з молодим О'Вілом. Ні, невже він справді хворий?..

— Чому ж ви не поїдете звідси? Світ великий — подалися б до Англії, Канади, Австралії…

— Тому, що це не в моїх силах, тому, що… Та хіба вам не однаково?

— Тому, що кохаєте Фіннігена?

— А якби й кохала — що з того? Я заздрю Енн! Хоч вона навряд чи страждала тут. — Лайн притулилася до викладеного з грубих каменів каміна, на полиці якого стояли мідні кухлі, олив'яні тарілки. Чорна паща каміна скидалася на вхід до пекла, яке могло нараз проковтнути її.

Девітт сказав: