Позичене обличчя - Аддамс Петтер - Страница 2

— Тут спали мої батьки, — пояснила вона. — Та відколи мати в притулку, кімната вільна.

Енн клацнула вимикачем, але даремно. Їй здалося, що Девітт пильно розглядає її. Згадала про Ерріса. Кілька днів поспіль не встає з ліжка і, слухаючи церковну музику, мережить свої чудернацькі віршики. Коли входила, він промовисто дивився на неї, мовляв, я тебе наскрізь бачу, потім жбурляв їй в обличчя слова, яких не стерпіла б жодна жінка…

Вигнати? Але ж він заборгував більше як за тиждень. Та й не тільки в цьому справа. Часом буває він такий гарний, милий, хоч до рани прикладай, і тоді його просто шкода.

Девітт витягнув зі своєї шкіряної сумки піжаму, несесер, дорожній будильник.

— Вранці разом із сніданком принесете мені всі свіжі газети, — попрохав господиню.

Помітивши в його гаманці чималу пачку грошей, Енн вирішила виявляти новому пожильцеві якнайбільшу гостинність.

— Ще раз дякую за троянди! — солодким голосом промовила вона. — Завтра вони стоятимуть у найкращій вазі.

Девітт майже не слухав її. Він раптом збагнув, чому привернула його увагу велика, оббита залізом скриня. Ні, то не мигтіння свічки, не перебіги тіней створювали враження, ніби віко скрині ледь двигтить! Там хтось ховається. Але ж дубова скриня тісна, як сейф. Той, хто забрався туди, вже, певно, задихається, коли ще не сконав.

Знову почулася музика, цього разу дикий какофонічний джаз.

— Перш ніж лягти спати, я мушу вгамувати цього пана, — сказав Девітт. — Зачекайте хвильку. Я зараз повернуся…

Девітта турбував не стільки галасливий сусід, скільки таємнича скриня, до якої він поспішав покрученими коридорами. Нарешті світло ліхтарика вихопило з темряви замок. Він був не защеплений. Девітт рвонув віко — скриня була порожня.

Розчарований, він хотів був опустити віко, але раптом помітив на дні чорну перлину.

В руках Девітта під променями ліхтарика вона зразу заяскріла, мов рубін. Її носили, певне, на тоненькому ланцюжку, про що свідчило зламане вушко.

Він сховав перлину в кишеню, закрив скриню й квапливо рушив до дверей, за якими кумкав саксофон. Вони були не причинені й вели до кімнати, де стояли ліжко, шафа, стілець і умивальник. Електрична груша під стелею випромінювала кволе світло; в брудному ліжку розкинувся п'яний молодик. Він, видно, давно не голився, розпатлане волосся спадало на лоба, витріщені очі, здавалося, нічого не бачили. Півдюжини пляшок валялося біля ліжка.

На стільці стояв програвач, по всій підлозі розкидано списані аркуші паперу. Девітт зупинився на порозі.

— Вже глупа ніч, і, крім вас, на світі є й інші люди, — промовив стримано.

— Ніч? Люди? Світ? — пробурчав молодик. — Забирайтеся під три чорти!

Девітт помітив біля програвача кишеньковий ножик. На відкритому штопорі жовтів корок. Девітт схопив ножика, відкрив лезо і різонув дріт, який з'єднував програвач з гучномовцем. Виття одразу урвалося.

Коли він повернувся до своєї кімнати, господиня розглядала себе перед люстром. Але не вона — сімейне фото привернуло увагу Девітта. З нього дивилися дві сестри, що стояли по обидва боки Енн. Погляд наймолодшої, рудоволосої красуні Гайлен, був холодно-жорстоким, білявої Лайн, середульшої, — втомлений і розчарований. Попереду трьох сестер сиділи батьки: жінка в чорному — висохла, злостива, й чоловік-здоровань, м'ясистий, самовпевнений, у капітанському кітелі з галунами та якорями.

Вражала майже невловна і все ж досить помітна схожість трьох сестер. Хоч здавалися вони різними, щось чільне єднало їх між собою і з батьком. Мати ж була тут зовсім чужа, ніби випадкова. Дочки взяли від батька жадобу до життя, хтивість — це виказували їхні очі, губи. Мати — втілення волі, владності, розрахунку. Кохала вона свого чоловіка? Ненавиділа його? Страждала від численних зрад? Чи давно примирилася з ними? І яку роль відіграла вона в цій історії зі спадщиною? А що, як знищила заповіт, за яким чоловік нібито відписав усі гроші дочкам?

— Якщо я вам більше не потрібна, то на добраніч, — голос Енн перервав роздуми Девітта. — Коли вам принести каву?

— Не раніше десятої…

Він повісив піджак на спинку стільця, натякнувши цим, що господині пора вже йти, аж раптом щось у її погляді змусило його насторожитися. Здавалося, вона боїться вийти з кімнати.

— Що з вами?

— Я знаю, це дурниці, та я… боюсь лишатися сама. Відколи одвезли матір до Чезвіка, втратила спокій. Ледь сутеніє, мені вчуваються кроки, шурхіт. А в будинку ж, крім того п'яного телепня, нікого немає…

— Де ваші сестри?

— Ще в Дубліні…

— Може, це Ерріс нишпорить всюди?

— Ні. Щовечора я ставила перед його дверима перекинуте відро з пляшкою на денці. Якби він одчиняв двері, пляшка неодмінно впала б. Я почула б шум. Взагалі я не з боязких, — вела далі Енн. — Але відколи тато помер, місця собі не знаходжу — всього боюся!

— Чому ж саме?

— Він не йде мені з думки. І зовсім не тому, що заповів усі гроші мені, Лайн і Гайлен. Він був гарний чоловік! — Її обличчя пом'якшало. — Хоч і завжди п'яний, але весь час у доброму гуморі! Жартує, усміхається. Як такого не любити! А скільки історій розповідав! Героєм кожної був він сам. Ми ладні були годинами слухати його. Співав теж чудово. Тому кохали його жінки. Правда, останнім часом він був страшенно неврівноважений: мало не щодня складав новий заповіт, а гроші ховав по всіх закапелках.

— Оце так! — удавано здивувався Девітт. — А як ставилася до цього мати?

— Два місяці тому вони святкували срібне весілля. І привселюдно мати плюнула батькові в обличчя, бо він упадав коло однієї рибачки. Навіть у свої шістдесят жодної спідниці не пропускав. А тепер я вам розповім таємницю… — Енн притишила голос. — Перед смертю покликав батько мене, тільки мене одну, і сказав, що всі свої гроші відпише нам, своїм дочкам.

— Але ж поки що заповіт не знайдено? — удав Девітт, ніби позіхає.

— Так, — засмутилась Енн. — В усякому разі я не знаю про нього нічогісінько. А мої любі сестриці, котрі далі свого носа нічого не бачать, і поготів! Вони зневажають мене, — мовила з ненавистю, — бо, бачте, вчилися, а я — ні. В мене серце слабе, часто хворіла, потім зовсім кинула школу…

Девітт пильно глянув на неї. Ні хтиве обличчя, ні повне, дуже тіло не виявляли ніяких слідів тяжкої хвороби. Могутнім рукам, мабуть, не страшна найважча робота, ноги дебелі, міцні.

— Чому ви так дивитесь на мене? — зашарілася вона і захихотіла. — Якщо вам більше нічого не треба, я піду.

— Вже не страшно? — спитав Девітт.

— В домі з'явився мужчина, тепер усе буде гаразд.

На порозі вона зупинилась, озирнулася, але Девітт лише кивнув їй на прощання. Зітхнувши, дівчина зачинила за собою двері.

В коридорі зарипіла підлога, тоді рипнули двері, й почувся гучний шум води. Спочатку Девітт подумав, що цей звук іде з туалету, але потім вирішив, що Енн або Ерріс миються у ванні.

Влігся під свіжим простирадлом. Довго не міг заснути, перевертався з боку на бік, проте, хоч як дивно, зовсім не думав про Скроггів, про заповіт. Хвилями наринули спогади з власного життя.

В один з останніх днів війни — радянські війська були вже в Берліні — його поранив осколок гранати, який ще й досі сидить у черепі. Потрапив у госпіталь, де й познайомився з сером Річардом Бердом, відомим юристом, брат якого був провідним працівником Скотланд-Ярду. Саме Річардові Девітт завдячує своїм інтересом до особливих випадків, що їх він, як адвокат, доти ніколи не розслідував. Останні роки він цілком присвятив істотам, яких суспільство штовхнуло на стежку насильства, шахрайства, крадіжок. Девітт умів досить швидко викликати довіру цих істот, вони зізнавалися йому в усіх своїх гріхах, тоді як інші слідчі марно намагалися видобути з них бодай слово.

Завдяки цьому винятковому вмінню Девітт нерідко добував такі відомості, яких не могли дати ні навички, ні судово-медична експертиза. Слідча робота допомагала йому забувати про біль у пораненій голові краще, ніж книги чи канцелярська буденщина юридичної контори. Коли та буденщина надто вже набридала йому, він брався за таку справу, як оця, в Кілдарі, і йшов по сліду. Одного разу багатотижневі розшуки привели Девітта аж на Берег Слонової Кістки в Західній Африці. Такі випадки дуже дратували його ділового партнера, вельмишановного сера Вільяма: скільки часу і грошей змарновано! Але Девітта це анітрохи не турбувало…Вода все ще шуміла, і він згадав про мету свого приїзду до Кілдара. Пропахлий стружкою і фарбою готель, букет червоних троянд в руці гробаря, таємнича скриня, п’яниця Ерріс, налякана Енн — все це досить незвичайне. Навіть шум води здавався Девітту дивним. Але він був надто втомлений, щоб підвестися з ліжка і подивитися, що там з тією водою.