Позичене обличчя - Аддамс Петтер - Страница 19

— У вас блискучий розум, проте мушу зауважити, що всі ваші міркування грунтуються на самих припущеннях, — не здавалася стара вчителька. І що Девіттові сподобалося — вона не вдавала ні розгніваної, ні ображеної, а ледь помітна усмішка зробила її не торкнуте старістю обличчя ще симпатичнішим.

Зітхнувши, Девітт підвівся.

— На когось іншого. я міг би розсердитись, — признався він. — Але на вас… не можу. Допустимо, мої аналітичні судження грунтуються лише на припущеннях, а ви й далі заприсягаєтесь, ніби Гайлен провела всю ніч у баштовій кімнатці. Тоді, на жаль, мені доведеться попросити вас, щоб ви провели мене до тієї кімнатки.

— А коли я не пущу вас туди? — схиливши голову набік, спитала місіс Девін. — Тоді вам доведеться відступитись, і навряд чи ви зможете провадити далі свої аналітичні судження.

— Правильно. Та на моє місце прийдуть поліцейські чиновники, які можуть виявитися дурними і впертими. Вони напосідатимуть на вас, аж поки про все не дізнаються.

— Гаразд, гаразд. Ваша взяла. З поліцією я не хочу мати нічого спільного. Якось узимку під час ожеледі я не додумалася посипати вулицю біля замку піском. Кларр, старий п'яниця, послизнувся і зламав собі ногу. І зовсім не тому, що я не посипала бруківку піском, а тому, що був п'яний як чіп. Він би й на килимі послизнувся. Але поліція і слухати мене не схотіла. Навіть коли Кларр заявив, що сам винен у нещасті. Отож ходімо.

Вона жваво підхопилася зі свого крісла і взяла в'язку ключів. Девітт пішов за нею в коридор, а звідти в залу. Проходячи мимо двох схрещених велетенських мечів, що висіли на стіні, місіс із гумором сказала:

— Коли хтось у давні часи зазіхав на чиєсь життя, все було набагато простіше. Бачите мечі? Кожен з них важить мало не центнер. Завдати удару можна було тільки обома руками. Правда, був тут один скажений барон, такий дужий, що однією рукою вимахував таким мечем, наче хлібним ножем. І одного разу, коли інший барон одурив його під час гри в карти, розлючений богатир розрубав шахрая на дві половини. Смішно, еге ж?

Девітт усміхнувся.

— В цивілізованому суспільстві убивство втратило свою романтичність, стало негідним людини. Раніш про такого барона складали балади, його вчинки оспівували. А нині він через місяць гойдався б на шибениці.

Місіс Девін засміялася. Був то приємний, ясний сміх людини, яка багато в своєму житті передумала і знає, що навіть найгірші речі не слід сприймати надто серйозно.

Девітт вирішив підтримувати знайомство з старою дамою. Від неї можна почути багато цікавого.

Баштова кімната була свіжовибілена, барвисті гардини висіли на вікні. Біля нього стояла кушетка, перед нею лежав килимок. Крім цього, були тут маленький стіл, два стільці, шафа на одяг. На столі лежало кілька зошитів та книжок, що належали Гайлен. Про її перебування тут свідчили і деякі інші дрібнички.

Девітт підійшов до вікна, потім по рипливій підлозі попрямував до порога і став там навколішки. Витягши кишенькового ножа, встромив лезо в щілину між дошками, кивнув сам до себе і підвівся.

— Знову знайшли якийсь доказ, що я збрехала? — лагідно спитала місіс Девін.

— Мусите мені щиро дякувати.

— За віщо?

— За те, що врятував вас принаймні від двох-трьох років тюрми.

— Припущення, все припущення, сер!

— Що це? — Девітт простягнув їй брудного ножа.

— Я назвала б це грязюкою, — грайливо промовила місіс Девін. — Але з цього не можна судити про неохайність Гайлен. Тут, між цими дошками, лежить пил століть!

— Справді! Пил століть! — засміявся Девітт. — Цей бруд і досі вологий. Я поясню чому. Тому, що, незважаючи на грозу, у вівторок ви міцно спали і вам навіть не снилося піднятися сюди, щоб зачинити вікно. Воно лишилось відчиненим, отож сильний дощ залив усю підлогу. Дошки висохли, але не в щілинах. Навіть килимок перед вікном ще вогкий. А тепер судіть самі, що все це означає.

— Боже мій! Про це я не подумала! Але ж ви не поліцейський, ви порадите, що ми маємо робити? Повірте, Гайлен не винна.

— Останнім часом Ерріс навідувався до вас? Тільки, прошу, кажіть правду.

— Так, він приходив сьогодні вранці й попередив мене, що ви, очевидно, завітаєте. Він і порадив говорити те, що я вам сказала.

— Він кохає Гайлен?

— Гадаю, так, але для Гайлен це нічого не важить.

— Коли він кохає її, то правдами і не правдами вигороджуватиме її, робитиме й далі такі ж дурниці.

— Що ж тепер? Прийде поліція, спитає мене… Сказати правду? Чи спробувати обманути? Поліція, певне, не така розумна, як ви, і якщо ви порадите, як викрутитись…

— Ви знаєте інспектора О'Брайна?

— Авжеж, дуже добре. Він навіть якийсь мій далекий родич.

— Коли він з'явиться тут і поставить вам те саме питання, що і я, скажіть… Ну, заплутайте його… Але скажіть, що Ерріс приїздив сюди і ви з ним розмовляли, менше про Гайлен, більше про його вірші.

— А що робити з грязюкою між дошками?

— Візьміть відро води і вимийте підлогу. Ще й відро перекиньте. Цілком вичерпне пояснення.

— Ви таки розумна людина! — захоплено вигукнула місіс Девін.

Коли Девітт попрощався з нею, Гайлен ще довго не йшла йому з думки.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

У Кілдар Девітт повернувся після обіду. Дзвонити йому не було потреби, бо Гайлен дала ключ від готелю. Вже переступивши поріг своєї кімнати, він побачив, що в кінці коридора відчинилися двері й показалася скуйовджена голова Ерріса. Поет, напевне, зіскочив з ліжка, почувши кроки на сходах. Девітт знаком запросив його до себе.

Кімната була прибрана, у каміні горів вогонь, на сніжно-білій скатерті стояла ваза з трояндами і вечеря.

— Ну, що ви з'ясували? — глухо спитав Ерріс. — Спіймали вбивцю?

Цього безвільного, розчарованого, завжди п'яного чоловіка гнітила безглуздість такого життя, але йому бракувало сил змінити його.

Девітт зупинився перед каміном і сказав, не обертаючись:

– Іноді йдеться не стільки про те, щоб схопити злочинця, скільки про те, щоб зрозуміти його.

— Ви надто широко розумієте справедливість, — саркастично зауважив Ерріс. — Боюся, що присяжні, коли одного чудового дня убивця Енн і Лайн стане перед ними, будуть не такі тямущі й чуйні.

Девітт не відповів нічого.

Погода стояла м'яка, вогонь у каміні палахкотів, і Девітт одчинив вікно, щоб впустити прохолодне повітря. Обернувшись, побачив, як жадібно дивиться Ерріс на карафку з вином.

Девітт налив склянку і поставив перед ним. Ерріс ухопив її і підніс до уст. Руки його тремтіли, аж склянка стукала об зуби. Одним духом Ерріс вихилив вино і одразу заспокоївся, в очах зник гарячковий блиск.

— Я припускаю, що ви підозрюєте всіх, навіть мене, — мовив Ерріс серйозно. — Але ви помиляєтесь, дуже помиляєтесь. І знаєте чому? Тому, що я не здатен на таке. Гляньте на мене, що я? Купка попелу, привид, алкоголік, який не може витримати навіть півгодини без спиртного.

— Можливо, все це так, — відповів Девітт. — Проте статистика свідчить, що велику частину злочинів чинять люди з порушеною алкоголем чи наркотиками психікою. Між іншим, що ви шукали в Коннемарі?

— Ах, ви вже й це знаєте? Ну й ну! Я оглядав там фортецю. Мета туристських екскурсій відома. Але, бачу, ви мені не вірите. І справедливо. Можна ще скляночку вина? — Налийте самі.

Знов одним духом вихиливши склянку, Ерріс витер губи й признався:

— Я навідувався в Коннемар, щоб поговорити з місіс Девін, тіткою Гайлен. Вона ладна заприсягтися…

— Я теж розмовляв з нею, — перебив Девітт. — І навіть якби вона все ще ладна була заприсягтися, що Гайлен ніч з вівторка на середу провела в баштовій кімнаті, навряд чи її свідчення зможе відвернути шибеницю, яка загрожує Гайлен.

— Але Гайлен цього не зробила! Ні! — гаряче вигукнув Ерріс.

— Ви були у місіс Девін, бо так само добре, як і я, розумієте, що Гайлен, потрапивши на лаву підсудних, опиниться у надзвичайно складному становищі. Доведуть, що вона в ту саму ніч могла бути тут, що вона мала мотиви для вбивства сестри, і всі побічні докази свідчать про те, що тільки вона, і ніхто інший, вчинила злочин. Можливо, адвокат, який має потрібні зв'язки, витягне її. Але ж підозра завжди лишатиметься на ній, навіть і тоді, коли її виправдають за недостатністю доказів. Та йдеться, зрештою, не про те. Ідеться про те, чи вбила вона Лайн, чи ні.