Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 59

— Дякую, ше–м так ніколи не відпочивала… У тебе такі прикольні друзі!

— Та ти що? Ти називаєш це приколом? Наробилась тільки, понагиналася як–не–як.

— Та скільки того нагинання. Така робота в радість! Правда! Не можу тобі сі надякувати, — Анжелка торкнулася носиком мого плеча й нишком ущипнула за литку.

Гаряча кров мулатки. Я мимохідь почав оглядатися.

— А видиш, я цілий день мовчала–м! — нагадала Анжелка про свій найбільший подвиг.

— Ти також молодчина.

— Молодчина сі втішила! — відповіла вона начеб скоромовкою.

Старенький «Форд–ескорт» з київськими номерами брудно–сірого кольору, і завдяки болоту також, яким він був густо заляпаний, сидів по саме пузо разом із задніми колесами у ямі на виїзді з просіки, по якій тягнулася високовольтна. Анька сіла за кермо, і ми почали штовхати. І вливання свіжих сил у лави випихачів одразу далося взнаки, й «колисання Ростика» тривало не більше трьох хвилин. Піднатужилися, і на: «Раз–два–три!» — ще раз піднатужилися, і ще раз… І «фордяка» завищав, обволік нас ядучим димом і вже був на сухому.

— Сідайте, рятувальники! — гукала Анька з–за керма. — Не бійтеся, посуньте Ростика.

— Та всі не вліземо.

— Мала, сідай хоч ти! — звернулася вона до Анжелки, й моє шоколадне щастя, не вагаючись, заскочило на переднє сидіння. — Па–па! — зробила нам ручкою Анька.

— Все, па–па! — повторила вслід за нею Анжелка.

— Хлопчики, щасливо залишатися! — ще раз зробила нам ручкою Анька й, легенько рушивши, покотилася старою лісовою дорогою вниз, до ставків.

— Оце леді — оце я, хлопці, признав. Ньо–ньо! — помахав їм услід пальцем Джон.

«форд–ескорт»

Потім ще й Джон потерся мені лобом об плече. Як завжди, просто витер лоба.

— До тещі не будеш заходити? — вирішив я допомогти йому одразу зняти всі недомовки.

— Та ні, ти ж знаєш. Чого вже тепер? — відповів він, і я з ним мовчки погодився. — Ми — на Тернопіль. А там — поїздом до Вінниці… А та Анжела — то хто? — кивнув він услід машині, що покотилася вниз старою дорогою.

— Майбутня дружина.

— Еге ж, — не повірив Джон.

— О, чувак! — навалився на мене ззаду Йосип, коли Джон відстав перезуватися. — А ту сенегалку ти де знайшов?

— Майбутня дружина, — продовжував я жартувати, не роздумуючи.

— Ти що, серйозно?

— А що? Гарна дівчина?

— Так, нічого, — по–ведмежому пробурмотів Йосип і також відстав.

Останнім уже внизу, коли між деревами ми знову побачили і машину, і Аньку з Анжелкою біля неї, мене наздогнав наш Паша.

— Яшо, а де ти таку шоколадку знайшов?

— До речі, моя майбутня дружина, — ще спокійніше відповів я йому.

— Ва! Ну ти, Яшец, молодець! — голосніше за інших відгукнувся Паша, але розвинути тему не дала нова пригода.

У долині, на розвилці старої дороги, машина знову заглухла.

— Хлопці, лажа! — подала голос Анька. — Знову потрібна ваша допомога.

— А може, бензин закінчився? — першим пострибав до машини Орко.

— Та ні, ще півбака. При виїзді з Кременця заправляла.

Першими добігли мої — Куля, Сашуня, Вікя і, звичайно, Орко у своїх мокрих штанах, що тоді, здавалося, вже достатньо протверезів. Анька керувала, а вони знову підпихали, і Анжелка серед усіх також вперлася у задній бампер обома руцями. Потім — Джон, Йосип і Паша, і я з ними також підпряглися.

— Що сьогодні? Понеділок?.. Не хріновий понеділочок! — крякав Йосип у мене над головою.

— Сьогодні тільки субота, — відповів я йому.

— Та йди! — щиро здивувався він. — А я думав, що вчора була неділя…

— А вчора була п’ятниця, — серйозним тоном доповнив мене Сашуня.

Так ми й допхалися до греблі, а по греблі попід вербами, по прямій — то вже зовсім легко пішло. За греблею, на пляжі, — перекур!

Умивалися, витиралися, чистили одяг. Ще раз, тепер уже всі, помилувалися золотом у смарагді протилежного берега. Хлопці пороздягалися і хлюпалися, як діти, а потім полізли до багажника, де були їхні речі, й витягли свої апарати. Клацали і ліс, і його проекцію у воді, й очерет, і плетені тини, й будиночки на цьому березі… Такий собі імпровізований «степшот» вийшов. Анжелка також цілилася моїм «Ніконом» у всі боки. А мені варто було роззутися, намочити у холодній воді ноги — і оптимізм поволі почав повертатися. Все це й справді нагадувало веселу пригоду з друзями на природі. Анжелка підійшла до мене, сіла поряд на траві, поклала свою долоньку на моє чоло й сказала, що витягає хоробу.

Після нападу я й справді почував себе ще не зовсім упевнено, а участь у пханні Аньчиного драндулета з непритомним Карлсоном на задньому сидінні також далася взнаки. Подальше пхання не мало ніякого сенсу. Вихід із ситуації був, але я відтягував його озвучення, скільки міг. Питання було лиш в одному: чи потягне Інчин «Матіс» Аньчиного «Форда» і що мені потім зробить сестра, коли щось станеться з її «туфелькою»? І ще — чи знайдеться у Аньки підходящий шнурок.

Куля запропонував розпалити вогонь, а через п’ять хвилин на березі вже палахкотіло й іскрилося вогнище. Іскри вихором здіймалися до неба.

— Ввечері буде ще гарніше! — волік від греблі ще якісь сухі кілки Куля. — Ото що від бобрів залишилося, — коментував він.

Тим часом Йосип знайшов мого покинутого на березі спінінга і за п’ять хвилин викинув на траву окунця, випадково підсік його за живіт. Новачкам завжди щастить. Хлопці знову взялися за апарати — і, повторно причеплений на гачок, бідний окунець ще разів вісім усіма по черзі закидався й витягався (навіть Паша із рукою в гіпсі пробував), аж поки не відчепився.

— Старий, ну що там? — потирав руки Орко. — Давай–но щось!

— Орку, Орку… — тільки й залишалося, що зітхати.

Анька дістала з багажника покривало, розстелила на траві. Ми виставили все з наготованого мамою кошика, хлопці дістали своє, й Анжелка з Анькою швидко усе це порозкладали. Карлсона, що спокійно похропував у «Форді», вирішили не будити. Відтак горілку пили лише Орко й Куля, і ще Анжелка з ними. Я ще трохи погомонів з хлопцями під томатний сік і канапки з оселедцем і нарешті зважився на рішення: «Чому бути, того не минути!..». Та й пора мені вже віддавати борги. Бо ж скільки у свій час мене перетягнули, коли я ще мав першого свого «запора», а тепер начеб і моя черга. Бо про те, щоб залишатися тут на ніч, ніхто не хотів і слухати, хоч я міг би й домовитися у «Лісовій казці». Хлопці квапилися на Вінницю, а потім — на Райгород, де їх уже чекав Кузя. А коли я нарешті поцікавився в Аньки, чи є у неї підходящий для буксирування шнурок, вона відповіла, що є надійна стальна линва. Це врешті–решт і вирішило проблему.

І все ж, коли я приїхав від «Казки» на Інчиній «туфельці» і хлопці побачили у ній мої габарити, то мимоволі знову потяглися за апарати… Як і слід було очікувати, Орко після третьої знову втратив орієнтацію і ще раз хотів лізти у воду, але молодці Вікя і Сашуня взяли його під микитки й запхали поміж себе на задню сідушку. Вирішили рушати. Попереду — «Матіс», за ним — «Форд–ескорт» на шнурку. А Куля залишився на лісовому березі разом з усією недопитою горілкою, й закускою також. І це, стопудово, був один із найщасливіших днів у його житті.

Куля підпихав, і хлопці підпихали, коли я відпустив щеплення і поволі рушив. І по рівному пішло без проблем. Проте під перший горбочок біля «Лісової казки», та ще й без розгону, бо його там просто ніде набрати, довелося всім виходити, крім Аньки і, звичайно, Карлсона, якого хлопці перевели у сидячу позу, але тепер і у мене в машині був ще один непритомний — Орко. Бідолашний Сашуня підпер його до вікна і, як завжди, тихо говорив щось сам до себе. А коли Вікя з Анжелкою на підйомі виходили з «туфельки», я наказав Сашуні сидіти біля Орка й не рухатися.

Хлопці ще трохи підіпхнули — й Інчина «туфелька» спокійно й упевнено, наче мураха–гусінь, потягла Аньчиного «Форда». Канає! На горбку всі знову повсідалися й з Богом рушили далі. За лісом, на узгірку, самотньо бовваніли дві цегляні стіни — все, що залишилося від старого складу міндобрив. «Стоп! Та це ж у Сеньовому романі також був склад міндобрив на узліссі, де ті чудаки у війну бавилися», — згадав я раптом те, що вже, здавалося, мав би давно забути. Але ж скільки їх, тих покинутих складів міндобрив, навкруги! Міндобрива скінчилися, залишилися одні склади… Тепер — завдання: як так проскочити нашою вулицею, щоб мама не помітила мене з тим «ескортом» на линві, а особливо, щоб не помітила Джона. Бо ж для чого намарне її хвилювати? Завдання не з легких, тим більше, що мама нас уже виглядала. Я прокотився повз наше подвір’я й лавку з мамою й загальмував метрів за двадцять, й Анька — молодець: майстерно тримала дистанцію. Джон принишк, зіщулився і, — я це помітив, — як міг, утискався в сидіння. Не хотів би я у цей момент опинитися на його місці. Мабуть, у такій ситуації кожен колишній зять так само втискався б у сидіння, як і він.