Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 55

— Хай живе!.. — сказав я і подумав: «Починається».

— Хлопці, принесіть мене назад, на льох! — гукала від городу тітка.

— Почалося! — маючи на увазі щось своє, наче вгадав мої думки Куля. Вікя понюхав чарку, стенув плечима й поставив на стіл, а Орко спорожнив свою ледь помітним рухом професіонала і хукнув у рукав.

— Не хвилюйся, зараз будемо працювати! — звернувся він до мене.

— Анжелко, принеси тьоті ложку з кухні… Або чекай, піду сам. — Я вчасно зрозумів свою помилку, добре, хоч мама із Сашунею ще тільки йшли від хліва і мене не чули.

З–за стодоли, де колись була яблуня–циганка, раптово потягло димом.

— Налий–но і мені тросі, — сказала тітка, коли ми її принесли від городу назад, до яблуні, й посадили на лавці в куті стола. — Давно горілки не пила… О, якась зараза вже запалила, — гнівно потрясла виделкою до яблуні–циганки тітка Мартоха.

Вона з–під лоба зиркала на Анжеліку, але не сказала нічого.

— Солодкий дим вітчизни, — видихнув я. — Клас!

— Та то ж картошиння палять, — наче підтвердив Куля, й інші також почали внюхуватися, але без великого ентузіазму.

Це той випадок, коли я з насолодою тримаю ніс за вітром.

— Нічого–нічого! Може, кров трохи розжене? Тут я здорова, — стукнула себе кулаками у груди тітка. — Полностю! От тільки якби ноги хто поміняв. То у нас в родині всі на ноги… А про горілку — то знаєш, коли Господь сотворив світ, а сатана питає: «А коли моє буде?». А Господь йому відказує, що настане такий час, що люди будуть пити горілку, як воду, от тоді і буде твоє…

— То, може, не наливати?.. — підморгнув я Кулі.

— Нє–нє. Мені тросі мона… Якби так усі пили, як я, то сатана сюди скоро дорогу забув би!.. — зручніше вмощувалася на лавці тітка.

Я налив і їй, і Володьці, проте найбільше мене турбував Орко. Якби знав, що він надумає тут у мене під яблунею «розв’язувати», то й не брав би.

— Що там, на Ставках? — запитав я у Кулі.

— Знаєш, бобри завелися! — почав він бадьоро. — Ніколи ж їх там не було… Дерева підгризають, і то так! Щоб ті гілляками до води, — як завжди, начеб душився власними словами Володька. — Але то лише до зими. Наші браконьєри зимою їх там скоро виколошкають…

— Я про рибу!

— Риба є, але зловити трудно. Хіба на виповзка… На дуже грубого хробака, не за столом, кхе–кхе!.. — подивився він на Анжелку. — А ви звідки будете? — нарешті осмілів.

Та ще Куля і не осмілів би!

— Вона з Америки, — відповів я за неї.

— О, а я вже за коляра домовилася! — похвалилася мама, коли разом із Сашунею провела огляд усіх закутків. — Чого ж ти не казав, що твій товариш — коляр?

— Він, аби ти знала, ще й мишолов… Мишолов і коляр!

— Миші у нас коти ловлять, — зітхнула мама.

— Володько, а ти ще не женився? — після того, як перехилила чарку, тикнула в бік Кулі виделкою зі шкварками тітка Мартоха.

— А скільки вже мона? — закусував яблуком Володька. — Та й нема на кому, тьотю…

— Що, жінок нема?

— Жінки, може, і є, а здоров’я?..

— Чоловік бігає за жінкою, поки вона його не зловить, — подав голос якось умить побурячковілий Орко, йому таки пити зась!

— Я бачу: всі ви тут добрі бігуни, — сказала мама, і всі одразу замовкли, крім тітки.

— Є на світі один справедливий лікар — то Господь, — продовжила тітка. — Всі решта тільки гроші рахують… Онде Федя Мануїлів заслаб, чи Ілько Німий, завезли до лікарні, а ті нічого більше не питають, тільки: «Чи маєте, діду, гроші?» — то все, про що вони тетерка питають.

Всі мовчки слухали тітку, наминаючи картоплю з огірками і вареники із сиром та шкварками, лише мама не присіла, стукала за льохом відрами, щось там перебирала. А коли ми врешті–решт таки вийшли на город, де я спершу хотів звернути увагу хлопців на легендарний кріп, той самий, про який я їм постійно розповідаю, то бідна тітка Катя вже пройшла цілу постать.

На моє велике розчарування, замість очікуваного кропу на грядках стирчали лише його поодинокі висохлі парасольки. По землі і там, де росла цибуля, і там, де часник, густо насіялося дрібненького, схожого на мошок, молодого кропу. І я навіть не знав, добре це чи погано і для моєї голови, і взагалі… Про те, що картоплю краще виорати, я вже й мови не починав, знаючи мамине упередження до технічного прогресу у цій справі. По–перше, вона була переконана, що під час виорювання більші втрати, по–друге, і це, мабуть, головне, втрачалося відчуття спорідненості із землею, яке мама цінувала понад усе. Відтак я вже й не починав, зате почав Орко. Його бурячкове обличчя тепер лякало вже всіх: з тиском не жартують. У відповідь він отримав коротку лекцію від мами і про втрати врожаю, і про відчуття спорідненості…

— Орку, більше не пий, — сказав я йому нишком. — Ти бачив, яка у тебе морда стала?

— Та сам знаю, — погодився Орко.

Тим часом небо затяглося низькими сірими хмарами, і мама почала нас підганяти. Я, Вікя і Куля, не рахуючи тітки Каті, — за копачів, а Сашуня й Анжелка — збирачі, згодом до них ще й мама приєдналася. Орко мав носити накопане і через люфт висипати у льох. Правда, потім, коли Орко пропав, а я пішов його шукати, ролі дещо помінялися. Вікя, Сашуня і Куля встигали копати й носити і за собою, і за тіткою Катею, а мама з Анжелкою збирали.

Одразу було видно, ху із ху! Сашуня збирав мовчки і набагато ретельніше за Вікю і свою, а почасти і його «постать». Зате Анжелка давала фори їм обом, і мама все з більшим недовір’ям поглядала то на неї, то на мене. Маму, вочевидь, приємно вразило, що американські журналістки, нехай навіть і з такою шоколадною зовнішністю, можуть так управно збирати нашу картоплю! Та найголоснішим був Орко.

— То що, тьотю, ви яким копаєте? Квадратно–гніздовим? — гукав він до тітки Каті, але як пішов з першою ношею, то одразу пропав надовго.

Ми лише чули, як на подвір’ї він голосно перемовляється про щось уже із тіткою Мартохою. Орко, я це знав, — то був тепер мій перший головний біль.

— Ваша тітка, — почав він чомусь у множині, коли нарешті вернувся, хоч із її племінників тут був лише я, — сказала, що їй не видко, як іде робота, і я трохи підсунув її вище на льох, — доповів Орко, а я слухав його і не міг пригадати однієї суттєвої деталі — чи забирала мама зі стола горілку.

Бо якщо не забрала, то він може за кожним разом собі добирати. Вже стояло кілька повних мішків, і я викликався нести, аби водночас ще й з горілкою з’ясувати. Звичайно, щоб нести картоплю: і яку нести, і куди нести, я повинен був запитати дозволу у полководця в маминій особі. «У мене таки найкраща у світі мама», — подумав я цієї миті, а мама тим часом завершувала обхід сусідів по периметру нашого городу: усі вони також висипали на свої латки, де вдавали якусь роботу, а насправді все ще розглядали нашу бригаду. А мама, як досвідчений стратег, займалася інформаційним забезпеченням, штовхала палкі промови, мовляв, син от приїхав з друзями, щоб помогти й тому подібне, і щоб тільки Бог дав погоду!.. Зрозуміло, що всіх найбільше цікавила шоколадна дівчинка, і мама всім повторювала мої слова про те, що це американська журналістка.

— Мам, то я поніс! — сказав я, з допомогою Сашуні завдавши на плечі мішка з картоплею. — До великих — то через люфт?..

— От якби ти ще й на буряки приїхав тижнів за два і хлопців привіз, то б ви ще могли і на опеньки попасти. Бо зараз на опеньки ще рано, — про своє, про плани й перспективи мовила мама, мабуть, як слід не розчувши мого запитання.

Але тільки–но я рушив з першим мішком картоплі, як тут же з’явилися вони, мої улюбленці, — Мурка з Томиком. Мурка зупинилася оддалік, на межі, а Томик з розгону стрибнув мені на ногу, досить відчутно вп’явшись кігтиками у коліно. З коліна вхопився за полу, далі — по рукаві і через мить уже був на мені верхи, на самому вершечку мішка.

— О, колєго, ти що? Хочеш покататися?..

— Слухай, безподобний кадр! — вигукнув Орко.

За три метри, на яблуні, висів мій фотик, і я кивнув друзяці. Орко зреагував миттєво і невдовзі, то присідаючи, то обходячи мене зліва–справа, наклацав десятків зо два кадриків. «А може, від нього і не варто ховати горілку?» — майнуло в голові.