Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 50

Мама по телефону ледь не щодня починала цю тему — і зі мною, й з Інкою: мабуть, їй від того ставало легше. Спочатку бідкалася, а потім сама знаходила якісь заспокійливі приклади. Хоча б той, що колись люди починали копати лише після празника. А празник у нашому селі — на другу Пречисту… Але вже й празник минув, а дощі не припинилися. І я помітив, що й мої хлопці під «Пінгвіном» уже чекають погоди не менше, ніж я.

— Нічого, врешті–решт воно таки вигляне! — Це я про сонце.

— Так, мусить ще ж бути бабине літо, — підморгує мені Орко, він нарешті вставив зуби і знову виглядає героєм.

І Вікя, і навіть Сашуня намагаються триматися оптимістами, мовляв, не переживай, за пару годин ударної праці викопаємо ми ту твою бараболю і ще й порибалимо. Про риболовлю вони мені щоразу також нагадують. А через ті дощі я цього вересня навіть на щуку ні разу не їздив.

Відтак хмари розвіялися аж двадцять шостого. Якраз на другий день після того, коли Інка з малим на два тижні гайнула у Солотвине, залишивши мені «туфельку» з повним баком і наказ за першої–ліпшої нагоди будь–що–будь вирити ту картоплю. Це якщо не рахувати друзяки Шона, якого цього разу, крім усього іншого, я ще й мусив носити до ветлікаря на щеплення від чогось там котячого… Приємно мати таку турботливу сестру.

На другий день погоди, 27–го, коли ми з Орком якраз обговорювали під «Пінгвіном» наші плани, учергове задзиґотіла мобілка. Я думав, що це знову мама, але виявилося, що Джон.

— Привіт, старий! А ми тут тебе згадуємо! — Я зрозумів, що Джон уже в кондиції.

— А тут — то де?

— Ти що, забув? Ми ж у Кременці, тільки що приїхали. В «Саду нетанучих скульптур», у Сашка!.. Сашка знаєш?..

— Сашка–то я знаю… Але вас там усіх витерпіти!

— Ніяких проблем, старий! Дурний, що не приїхав. Сьогодні поліземо штурмувати Бону, найкрутішим схилом, як Максим Кривоніс! А завтра — на Почаїв і до озера Святої Анни. Приєднаєшся?

— А що, там нема кому екскурсію провести?.. — запитав я, але відповіді не почув.

Зв’язок несподівано обірвався. Може, у Джона просто гроші на рахунку нарешті закінчилися, хоч це і малоймовірно.

Поки я говорив з колишнім шваґером, по «брезенту» над головою, наче хто горохом сипонув, застукотіли краплі, але дощ був недовгий, навіть і не дощ, а так, покрапало хвилини три, і хмари скоро розвіялися. Від «Пінгвіна» я терміново набрав мамин номер, але вона мене заспокоїла, що над селом небо начебто чисте.

— А що, твої колєги знову козу купили?.. — після того, як я поговорив з мамою, поцікавився Орко, бо ж він їх усіх знав ще від нашої з ним поїздки на Помаранчеву революцію.

— Та ніби ще не встигли. До речі, а в селі дощу не було, — відповів я йому і нашкріб ще на дві кави: просто хотілося ще трохи посидіти.

— Ну, а хто буде за кермом? — начеб між іншим після ще довшої паузи запитав мій друг.

Я ж то знаю, що начеб між іншим завжди питають про головне.

— Ні, Орку, при всій повазі. Я розумію, що ти кращий за мене шофер, але… Без прав на Інчиній машині — ні… Якби це ще на моїй, то може б, і то!.. А так — ні. Вибач! Я ж тебе скільки просив свої права викупити?

— Ну, добре. Що багато балакати? — буркнув Орко, він навіть вдав, що не образився. — Ну, то що завтра? Збираємося тут чи де?..

— Краще післязавтра. Дамо йому ще день підсохнути… Все–таки місяць лляло, не переставало! А тебе–то я можу і на Новому Світі підібрати.

улюблені історії

Якщо ми з Орком виповзаємо у місто, то найчастіше забиваємо стрілку саме біля «Пінгвіна». Коли я після служби вже виспався і вилажу на першу каву, я ще називаю це провітрюванням бороди, а Орко, відповідно, — на третю–четверту, й він називає провітрюванням дупи. І якщо гарний день, нема дощу і не парить, можемо просидіти собі під «брезентом» і годину, й більше. Кава, ще одна кава… Повільна балачка ні про що, коли все вже давно сказано і нема сенсу заповнювати простір словами. Або й просто мовчимо. І я думаю, що, можливо, це найкраще, коли є з ким ось так просто помовчати.

Часом здається, що все це: і сидіння під «брезентом», і гіркуватий присмак кави, і свіжий подих вітру з озера, й дитячий сміх біля фонтанів та вурчання голубів на площі — мовби й справді якесь друге життя, якого могло й не бути. Ніби й нічого такого, і все ж… Інколи здається, що це мовби і не ми, а хтось інший замість нас сидить за столиком з горнятком кави біля «Пінгвіна» і дивиться нашими очима і на фонтани, і на голубів…

Про це ми рідко говоримо, але я знаю, що Орко думає приблизно так само. І нехай зараз від «бермудського трикутника» — «Зустріч», «Муза», «Пінгвін» — залишився лише останній «кут», цього досить, аби згадати всіх тих, хто тут мелькав і згасав, кого ми тут бачили востаннє, а потім лиш згадували. Мовляв, та я ще два тижні (а чи два дні) бачив його у «Музі» чи у «Пінгвіні», аж раптом… кілька речень у газеті у чорній рамці або й просто відома всім адреса за Об’їзною.

Але часто й це за кадром. Просто як причина помовчати, не більше… Бо якщо світ і справді складається з безконечної кількості маленьких світів спільного існування, то для нас столик під «Пінгвіном» і є саме тим світом, де ми існуємо. Коли всі історії давно вже розказані і найкращий вихід — це мовчання. І все ж наші історії від того нікуди не зникають. І ті історії, які ми любимо розповідати, й ті, які любимо слухати. Звісно, що в кожного вони свої.

Мені, наприклад, цікаве і важливе кожне Оркове слово, і Вікя, й Сашуня хоч би що там казали, воно мені також цікаве і важливе. Може, навіть у ту мить найважливіше. Просто вони не вміють так, як Орко. А він, як захоче, то вміє й слухати, і коли він регоче, начеб удавившись шматком канапки, у одному й тому ж місці, з моїх одних і тих же приколів, я мимоволі починаю реготати разом з ним, начеб так само вдавився іншим шматком тієї самої канапки. Він, либонь, уже знає напам’ять усі мої історії, але я ж відчуваю, що вони йому й досі не набридають. А Сашуня — то взагалі найкращий слухач. Кожну нашу історію він сприймає лише як передісторію іншої…

Час від часу репертуар поновлюється, з’являється щось нове. Наприклад, із нового — це те, як Орко колись літав на заробітки аж на Ямал, з українською бригадою будував там за руські гроші селище для бурильників газу. Він про це довго мовчав, воно у ньому сиділо до останнього, аж тут ні з того ні з сього вирвалося! Орко зазвичай вибирає найцікавіші моменти.

Починаючи, як вони туди плили із Салехарда, я так не розкажу, з мімікою, жестами, надуванням червоних щік і легким Орковим затинанням (а вже як опинився без зубів, то ще й шамканням), і до моменту відльоту.

— Той катер називався «Барс», — цією фразою він найчастіше і починає. — Ми казали ніжно так: «Барсік»… Нас п’ятеро з України, і ще начальник, з мєсних, і баржа з будматеріалами на мотузці… Бо ж із Салехарда далі, на північ, дороги нема, тільки по воді. Ми виплили, і ніби все нормально, пливемо, — починає він здалеку.

— А ріка Об, яка вона, берег видно? — підкидаю питання, аби Орко швидше перейшов до найцікавішого.

— Деколи видно, деколи — ні…

— Плили, як по фарватеру?

— Ну, а–йя! Червоні буї, білі буї… Справа — білі, зліва — червоні. Хлопці врізали, блін! Дуже їм наше сало, а особливо наша домашня самогонка сподобалася.

— А ви що, аж звідси везли? — це питання я задаю щоразу, і Орко щоразу робить круглі очі й аж розцвітає від задоволення.

— Ну, а–йя! Ти що, то найперша річ, яку варто туди везти… — енергійно жестикулює Орко. — Коротше, ми ще не відплили від Салехарда, а вже всі п’яні. І моторист, і капітан. Найтверезіший — механік Серьога, він у них там і за кока був. То він став за штурвал, але бачимо, і він уже лика не в’яже… Каже до мене: «Хоч, бери, штурвал і тримайся буїв: зліва — червоні, справа — білі!..» Але ж і наші всі, і я також, вже не тверезі!..