Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 42

— Який диявол це тобі порадив?! — скрикнув єпіскоп.

— Пес! — кидаючись до виходу, гарикнув Романюк.

— Доміне! — услід йому гукнув єпіскоп.

— Прощавайте! — вибігаючи відповів галичанин.

— Припиніть мерщій страту! — звелів Мелхиседек куценькому ченчикові. — Та швидше ж!

— Я швидко, ваше преосвященство, — відповів отець Зосима, ледве пересуваючи ноги, і дрібним кроком почовгав до порога.

— Диба, як муха в сметані, — сердито буркнув Глек та й кинувся геть.

Випереджаючи ченця, з кімнати вискочили за Романюком і Михайлик з матінкою.

За ними — ще люди.

Лиш потім — ченчик, який, з вельми великим почуттям власної гідності, як те й бува в усіх келійників, прочимчикував у двері, де намальована була прекумедна парсуна Козака Мамая, схожа чимось на голландські жанрові картини того часу.

Куценький ченчик, скинувши оком на тую парсуну, завше люто плювався.

Сплюнув, ступаючи повагом з архирейського дому, й тепер.

26

Ані в казці сказати, ні пером не списати, який там учинився шарварок, яка там знялась буча, на тій раді, аж кольорові шибки забриніли, бо ж загомоніли обурені мирославці.

Та й не тільки в покоях єпіскопа.

А й на Соборному майдані.

I по всьому місту.

Люди мерщій посунули на базар, де височіли шибениці, бо ж полетіла звістка про страту чужинців, як полум'я тривоги по степах — од вежі до вежі.

Коли галичанин хутко ступив на панський ганок архирейського дому (бо там був ще й хлопський ганок), то на широкім подвір'ї, обнесенім високим парканом з білих, від кори не обідраних і вгорі загострених березових колод, усі вже там знали, що приключилося з його товаришами, і в юрбі залунали крики вітання й співчуття.

Біля Романюка на ганку опинився з матінкою й Михайлик.

— Я буду з вами! — буркнув парубок і, на ходу, взяв сивоголового за руку.

— Ми — з вами, — мовила й матінка, не відстаючи від них і беручи гостя — за другу.

Вони вже були біля високих, лепсько мережаних і прикрашених клечальними гілками воріт, які виходили на майдан, де попід вікнами архирейської господи скупчилося стільки цікавих і стурбованих людей.

— Одведи мене, легіню, до тих шибениць, — попросив галичанин.

— Де ж вони?

— На базарнім майдані…

Виходячи з двору, порослого старими височенними вишнями, Кохайлик озирнувся на архирейський будинок і в шестикутній рамі вікна другого поверху побачив знову її, владичину племінницю, Ярину Подолянку. Панна дивилась не на подвір'я, а кудись далі, над парканом, бо ж архирейський дім стовбичив біля церкви на високому горбі.

Будинок цей звів колись (років за півтораста до початку нашої повісті) Ярема Ярило, давно забутий, а славний у ті давні часи майстер на всячину, що був і будівничим, і корабельником, і меблярем, і зброярем, і гончарем, і художником.

Він створив колись чимало мудрих та хитрих штук, той Ярема Ярило, а коли б не загинуло все те в пожарах воєн та лихоліть, коли б не плюндрували нашої вітчизни лихі сусіди, ми славили б умільця й нині, як славлять інші народи своїх давніх майстрів, славили б його й за церкви та будинки муровані, за мозаїки в храмах і палацах, за парки плановані, за кахлі мальовані, за скульптури й картини, за все те, що бачили тоді по наших містах і селах іноземні мандрівники, за діло рук митців та будівничих України, які були зугарні та кебетні на все добре й хупаве, що прикрашає людині життя.

Ми з вами, читачу, й не знаємо, а це ж він, той Ярема, побудував у Мирославі дерев'яну п'ятиглаву церкву, що її красою милувались не тільки мирославці, а й чужедальні мандрівники, які вже бачили на світі силу всяких див.

Ми з вами, читачу, й не знаємо, а чи не він же, Ярило отой, чи не він будував давно колись у місті Луцьку чи в подільському Кам'янці — відомі фортеці, а чи ренесансні будинки ві Львові, що й досі там радують зір…

Ми з вами, читачу, не знаємо, а це ж либонь він колись намалював уперше й поличчя нашого Козака Мамая і, як усякий щирий художник, допустився перебільшень, узагальнень та підкреслень, в тім образі скупчивши риси національного характеру, втілення духу українського народу.

Змурував Ярило і той панський дім, що в ньому жив тепер мирославський владика, і, хоч простояв він уже немало років, той будинок, здавалося, що створено його ось-ось, як те й буває з витворами щирого мистецтва, що їх глядач, слухач або читач сприймає повсякчас за новину, хоч би й скільки там год, не старіючи, прожили вони перед тим — і не тільки тому не старіючи, що муровано цей будинок з доброго волинського граніту на нелюсованому вапні, замішанім з яйцями, — ні, не тільки тому.

Він був химерний трохи, як на сучасний наш погляд, читачу. з незграбною баштою, з колонами, з шестикутними вікнами, як тоді будували на Вкраїні, з опуклим зображенням над кожним вікном: там і гармати димували, на тій камінній горо-різьбі, і коні мчали, і клейноди козацькі опукло випинались, і візерунки з чудернацькими квітами, і все те різьбилось та мурувалося руками своїх же власних, мирославських майстрів, що науку проходили не тільки в Києві та Варшаві, а й по далеких краях.

Він цим будинком славив ромашку, Ярема той Ярило, як і в золотих чи теракотових тарелях, що виходили з-під руки його, у вазах та глечиках, як і в наддніпрянських краєвидах, що їх він залюбки малював, — скрізь у нього можна було вздріти ромен, його улюблений мотив. Був цей мотив і тут, у владичому домі: і в карнизах над вікнами, і в капітелях колон, і в різьбленні лоджій, і в піднебенні того великого покою, де відбувалась нині мирославська рада, та й на чільній стіні цього будинку, що прикрашувала Соборний майдан, яснів чималий мурований круг, що зображував цю квітку.

Мандрівники, чужоземні купці й дипломати не раз мали нагоду описати цей цікавий дім і ратушу, і церкву мирославську, і вулиці міста, порівнюючи все це з тим, що вони бачили п себе, в Данії, в Голландії чи в Італії: «Будинки, мовляв, у козацьких містах виступають, як і в нас, на вулицю, а не ховаються в дворах, як у Москві», та й самі московити часом відзначали, що «хохлы затейливы к хорошему строению» і чимало в них є будівель «узорочных, предивных зело», таких же своєрідних, як і тодішні споруди Москви чи будівлі італійського Ренесансу.

27

Кохайлик, окинувши оком архирейський будинок, знову глипнув на те шестикутне вікно, в якім, на другому поверсі, він щойно бачив Ярину, але панни вже там не було, і він мусив за сивим гуцулом поспішити далі, на базарний майдан, де от-от могли стратити кільканадцять добрих людей, мусив поспішити, бо галичанин узяв його за драний рукав сорочки, і вони продирались крізь юрбу плече до плеча.

I цей драний рукав, і змарніле обличчя Михайлика, і напружений погляд, властивий голодній людині, все це зраджувало нужду.

— Погано вам тут? — спитав на ходу Романюк.

— Чого ж погано! — поспішила з відповіддю, намагаючись од них не відстати, матінка. — Як людям живеться, так і нам, як людям, так і нам! — бо ж не хотілося, щоб цей хороший чоловік їх пожалів.

Вони тимчасом швидко вийшли за ворота, старий гуцул, Михайлик та його неня, і юрба на майдані, що знала вже всі справи нинішньої ради, кинулась до вченого гуцула, вітаючи його ясою голосів, завирувала круг нього і хутко посунула з ним на той край міста, де був базарний майдан.

Пан Хівря з Пампушкою з вікна бачили, як порожніє площа перед собором.

А коли нікого вже й не стало перед вікнами, пан обозний уздрів там якусь чорненьку неквапливу постать, що, ледве човгаючи величезними чобітьми, посувалась слідом за всіма: то ченчик, отець Зосима, поспішав припинити страту.

— Його за смертю посилати б, — тоненько просурмив пан Хівря, — а не за життям! Хохо! Він тебе, видно, поважає, цей Зосима? Га? Старається для тебе ж, бач!

— А хто ж мене не поважає! — хизуючись, відповів пан Купа і тільки тут схаменувся, що вони ж не самі, що й владика, охопивши голову руками, ще сидить біля столу.

Пампушка смикнув за шабельтас пана Хіврю, щоб той був обачніший, але жінкуватий сотник захихотів: