Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 33

I люди вже кричали на майдані, як від болю:

— Глумляться з віри!

— Б'ють!

— Нехай б'ють, олії не виб'ють!

А якийсь старезний лірник, по той бік вікна, сліпий, з лицем, покритим шрамами, колишній козак, гірко мовив, неначе сам до себе, але так, що його чули всі:

— Наші люди вже такі бідні стали: горло переріж — кров не піде! Але все-таки ріжуть і ріжуть…

— Чуєш, Хівре? — спитав архирей.

— Я ж — не про це! Я — про шинки. А що кривдять бідних людей оті пани-поляки…

— А сам ти реміняччя не дереш із кріпаків та хлопів?

— Голос, як сурмонька, а чортова думонька!

— Дрібні марниці сонце тобі застують! — високопарно і повчально сказав жінкуватому сотникові пан Купа-Стародупський, і не тому сказав, що мав такі сталі переконання, а тому тільки, же на той час панові обозному це було вигідно та зручно. — Дрібниці тобі сонце заступають, пане Хівре! Москалі — брати наші по вірі православній! Чого ж ти гавкаєш, собако?!

— Я ж — не про віру, а про шинки! Бо за горілку грошики? Кому вони йдуть?

— Ти волів би, старий шинкарю, гарбати їх собі? — єхидно запитав Пампушка і поглянув скоса на Савватєя Шутова, на воєводу: яке на нього враження справляє це заступництво?

Та воєвода, старенький уже, тихо, як дитина, спав.

7

— Ну, набалакались? — кепкуючи, спитав єпіскоп у Пампушки. — Знайшли, де правда? — бо добре знав справжню ціну його, як ми тепер сказали б, патріотичному патяканню. I пан єпіскоп спитав у громади:

— То що ж, панове товариство? Ще одного листа цареві слати будемо?

— Аякже! — в один голос видихнула вся рада, і зразу ж там, за вікнами, схвально загомонів майдан.

— Будемо писати, велебний і побожне милий нам владико, — урочисто потвердив за всіх старий гончар Саливон Юренко, по-вуличному званий Саливоном Глеком, і вся рада згідно закивала головами, підтримуючи слово достойного мирославця.

Але знову вискочив Пампушка, бо не облишала його надія — будь-як похитнути любов і довір'я громади до цього ченця, що знову став воєначальником.

— Та й що ж ми можемо цареві дописати? Вчетверте просити допомоги, не закалявши тим своєї гідності?

— А ми йому, щоб гідності не закаляти, напишемо, пане обозний, так… — і архирей спинився, щоб подумати, і трудно було зрозуміти, чи його преосвященство не жартує, коли він знов заговорив: — А ми йому напишемо ось так: «Якщо ваша царська величність не пришле негайно на потугу нам свої полки, всім нам тут жаба цицьки дасть, та й вам самим там, на Москві, пресвітлий царю, буде непереливки!»

— Хо-хо-хо! — тонісінько, як старенька пані, захихотів пан Хівря.

— Так і напишемо його царській величності?! — закричав і Пампушка, бо ж не мав ні крихти запорозького гумору. — Жаба цицьки дасть? Я таких слів не підпишу!

— Підпишемо й без тебе, — посміхнувся єпіскоп.

— А то ж не ваша річ: ви — архирей, а не отаман!

— Архирей, з волі народу, знову мусив стати мирославським полковником.

— Хіба ж перевелись на світі справжні козаки? — спитав Пампушка, випинаючи живіт.

— Це ти — про себе? — запитав єпіскоп.

Всі зареготали, а Пампушка-Купа, відчувши небезпечне становище, сказав:

— Ніхто ж не схоче воювати під орудою ченця!

— Ніхто? — спитав владика. I, помовчавши, мовив: — Ну, коли так… — і вклонився всій раді: — Я прошу громаду звільнити мене од військового клопоту.

— Як-як? — здивовано спитав хтось, не дочувши, по той бік вікна.

— Візьміть у мене цей пернач! — і владика повагом переклав на край столу знак своєї полковницької влади.

— Не візьмемо! — суворо сказав хтось у хаті.

— Не візьмемо! — загукав і тисячоголосий майдан.

— Але ж я немічний старий чернець… — почав був архирей. Та його перепинили голоси в хаті й на майдані:

— В воду його, старого!

— Сміття — йому на голову!

— Киями його, собаку!

— Киями, щоб не комизився!..

I це було найвищим виявом поваги та любові до колишнього запорозького полковника Миколи Гармаша, найщирішим виявом всенародного довір'я до його душевної чистоти, до ратного хисту, до всіх достойностей духовного вітця, який оце знову встав щитити праве діло.

— Візьми перначі — звелів цехмайстер гончарів Саливон Глек. — Громада просить.

I полковник знову взяв пернач.

На всі три сторони вклонився, бо ж по четвертій у хаті не було нікого: на стіні висів гравірований у Лондоні портрет покійного Богдана Хмеля.

— Кланяється громаді, — сказали за вікном. I ввесь майдан ожив.

I, мов на Січі, барвистими птахами злетіли вгору шапки.

А в очах старого архирея любов і довір'я народу збудили сльозу, бо ж, хоч і високо стояв він над людьми, чистоту серця зберіг навіки, хоч і не згадував ніколи архирей відомих слів апостола Павла: «Omnia munda mundis», — тобто щось таке на кшталт «для чистих — усе чисто».

Він прислухався, старий, до гомону.

Але той гомін став нараз пригасати.

— Вічная мудрість нехай о нас радить… — почав був архирей, але замовк, бо знову віддалік загупали гармати, і гармидер дальнього бою виразно долинув сюди.

— Піди й дізнайся — що там знову скоїлось? — звелів епіскоп келійникові, бородатому куценькому ченчикові в руденькій полинялій рясці, і той, ледве переступаючи своїми здоровенними чоботищами, тихо зник за дверима, а всі мовчали вражено, бо ж ніхто й припустити не міг, що той триклятий гицель Однокрил, посуне в наступ цієї суботи, в переддень Зелених свят.

Думками всі полинули туди, де все дужче й дужче гупали гармати, до північного входу в мирославську Долину, а дехто з воїнів похапцем вийшов з явним наміром мерщій поспішити туди.

Порідшало людей і на Соборному майдані, там, за вікнами.

А пан Демид тимчасом, сидівши тихо, думав про щось своє, не зводячи рачих зіниць з вітця Мелхиседека.

8

Пана Купу, котрий давно вже став потаємним католиком, — а їх тоді чимало вже було між українськими вельможами й магнатами, — єпіскоп дратував своєю непримиренністю до відступників народу й православної віри, до зрадників дідизни та вітчизни, своїм непоказним правдолюбством, своїми козацькими вихватками, які ще й досі давалися взнаки. Але найпуще зненавидів пан Купа вітця Мелхиседека за те, що єпіскоп, поки пан обозний їздив до Стародупки справляти своє весілля з Роксоланою, що перебрав на себе цей проклятущий чорноризець обов'язки воєначальника, бо ж мирославський полковник пан Косюра-Чорний перекинувся до Однокрила за день чи за два до початку цієї війни та й утік з Мирослава, — хоча владу військову, ясна річ, мав би в місті та й по всій Долині забрати до рук саме він, Демид Пампушка-Стародупський, як те й належало полковому обозному та ще й такому заможному, як цей.

Бог його знає — на що надіявся Пампушка (чи не на спалену серед степу копицю ладану), але панові обозному здавалося чомусь, що все ним задумане сподіється легко та хутко: і десь там приховані мирославські скарби зразу ж таки віддадуться йому до рук, і полковником він стане (а то ж було тоді ніяк не менше від чину нинішнього маршала), і гетьманом — без дляння й проволоки, — і ось тепер, коли не зразу все складалося, як треба, хотілось Пампушці бодай хоч трішки захитати повагу до слуги господнього, до єпіскопа Мелхиседека, — ще й тому хотілося, що він його просто боявся.

Боявся й тому, що цей колишній запорожець бував часом грізний та буйний, як ревуча весняна вода.

Та й говорив єпіскоп інколи, мовби в очі сипав тютюном, — це коли правду в очі кидав.

Боявся Пампушка й пронизуватого погляду цього козацького полковника, що замолоду вславився на Запорожжі, а потім і в славних полках покійного гетьмана, котрий його й примусив потім напнути чорну рясу, знаючи силу церкви та дбаючи, як муж державний, про те, щоб тримать її в чистих і певних руках… У визвольній боротьбі українського народу, треба сказати, не останнім клопотом була завжди й чистота православної віри, чистота від католицьких впливів Риму, тобто від зазіхань чужинців, котрі й завше явно і тайно діяли через своїх повірників, що з країни до країни ходили й ходять у сутанах і рясах різного кольору.