Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 25

Коли Мамай, нарешті, прокинувся, Песик Ложка, облишивши на мить трудну роботу, запитально блимав на свого володаря, але ні слова не мовив.

Мамай посміхнувся і сказав йому пошепки:

— Чи не думаєш ти, Ложечко, що я пролізу в цю дірку?

— Ні, не думаю, — відповів поглядом Песик.

— То ти хочеш пролізти сам, щоб порятувати мене від смерті?

— Хочу порятувати.

— Пізно, Ложечко. Вранці буде мені саксаган. Каюк! Повісять на майдані.

Козак Мамай устав з куля соломи.

Потягнувся, аж залускотіло в немолодих уже кістках. Попоходив по цюпі.

Гаспидська люлька давно вже погасла, не тріщала, не шипіла й не сипала іскрами, а кресало та кремінь у нього відняли, вкидаючи в хурдигу, рейтари чи жовтожупанники.

Покурити хотілось, аж боліла шкура, і з досади Козак Мамай розкошлував свої пишнющі вуса — то вниз, то вгору, то за вуха закручував, аж іскри сіялися з них, — але ж хіба вони могли, ті іскри, запалити люльку?

Він знову обмацав кишені, але ж нічого знайти не міг, бо все забрали гетьманці.

Та і в широких халявах червоних чобіт, стоптаних і латаних-перелатаних, теж не було ні ложки, ні ножа, ні бритви.

Знайшлося тільки шильце невеличке від шевської справи, не помічене рейтарами в його чересі, і він крутив тепер його б руках, те шило, а замислившись, прихилився до закуреної, аж чорної стінки й знічев'я заходився тим шильцем шкрябати брудний вологий мур.

Камінь був колись побілений, і під грубезним шаром кіптяви кожна подряпина являла окові найчистішу, найбілішу крейду.

I знову, чи не згадуючи сьогоднішній сон, щось тихо мугичучи, Мамай подряпував тим шильцем вогку стіну, і сам у тьмянім передранні не помітив, як вивів обриси калинової квітки, і так хотілось волі Козакові, і так Мамай любив життя, аж квітка наче ожила.

Опукло випнулась, білісінька, з того темного муру.

Аж навіть ворухнулась, ніби під подихом вітру.

Аж рука мимохіть простяглась до калини, і… справді-таки зірвала з гілки студене суцвіття: з крапельками роси — на листі й пелюстках, з прожилками живими, і все воно було таке ймовірне, листя й квітка, але ж і надзвичайне, що Мамай і сам здивувався, а коли б ми з вами, читачу, та були на той час біля нього, то самі собі подумали б: ой цвіте-розмаю, Козаче Мамаю, душе українська, довіку ти дивуватись будеш перед своїми ділами, сам до пуття не знаючи — що ти знаєш, що ти можеш, що ти вмієш і на що ти здатен…

Обережно поклавши на долівку білоцвітний кетяг, Мамай, сам дивуючись, мов дитина, і захопившись своїми щойно пізнаними силою та вмінням, вишкрябав тим шильцем бджолу, чи не з хруща завбільшки, і, поки виводив ніжки та крилята, вона весело задзижчала й злетіла навіть, щоб сісти на біле калинове гроно.

Ось така сила життя водила рукою Мамая.

Ось яким він був митцем.

Ось яка правда жила в його витворі…

I, хоч бувало з ним таке не вперше, щоразу він дивувався з того вміння, ніби з несподіваного відкриття, бо ж кожен твір художника щоразу мусить бути відкриттям, новим та несподіваним задля самого майстра…

Радіючи в темниці живій бджолі та білому цвітові й досхочу надивившись на них, Мамай узявся й до іншого діла, яке, гляди, могло в таку страшну годину й життя йому порятувати, — хоч він про порятунок і не думав, а просто скучив за своїм Добряном, якого запроторили гетьманці невідомо куди, і Мамаєві скортіло з кониченьком перед смертю попрощатись.

Песик Ложка й не змикитив зразу, що ж таке вишкрябує на чорній стіні його володар, але, вздрівши коняче око, потім вуха, потім і цілу голову, Песик від подиву аж заскавулів, бо стало страшнувато, коли впізнав у намальованім коні свого приятеля, Добряна, мудрого Мамайового коня.

Козак малював його, скучивши за ним, прагнучи його, бо ж Добрян свого хазяїна з біди виручав не раз і не два, його до себе серцем кличучи, виводив на стіні шилом коневі обриси, і вони були такі живі, і жадання бачити коня було таке гаряче, що той, потроху на чорній стіні виникаючи, аж ніби ворушився, радіючи володареві своєму, цьому Вершникові, якого кінь носив уже не один рік по всіх усюдах української землі, перелітав через Карпати, перепливав через пороги на Дніпрі, — і кінь Добрян неначе й справді оживав, зразу ж таки, там же таки, на стіні, оживав під рукою художника, неначе й справді… Гляньте ж, гляньте!

52

Тільки-но з-під шила виникло на чорному мурі кінське око, як воно зразу й блимнуло.

Щойно рука Мамайова вивела на стіні шию коневі, як заграла вона зразу ж дрібним дрожем нетерпіння.

Тільки намалював Мамай передні ноги, як вони, басуючи, затупали об землю.

3 кожним помахом руки Мамая виразніше й виразніше виникали на стіні обриси добрячого румака, чорнісінького (бо ж чорна була стіна), з білим хвостом, з білою гривою, з білими щітками над кожним копитом (бо нашкрябані шилом риси ставали білими від крейди, що схоронилась попід шаром кіптяви)

Кінь з кожним помахом руки Мамая, з кожним дотиком шила оживав.

Козакові треба було б поспішати, бо вже розвиднилось, і за вікном загомоніли, прокидаючись, рейтари, і горобці зацвірінькали під стріхою в'язниці, і знову зацюкали сокири на шибениці. споруджуваній на майдані, біля цюпи, де вже кипіло морем юрмище збентежених людей, які, прочувши про очікувану страту народного улюбленця, посунули сюди з усіх усюд.

Але Мамай, як і належить сутому художникові, забувши про все на світі, малював та й малював, тобто не про життя забувши, а про смерть, про плин часу, як те в нього подеколи бувало, коли Мамай казав: «Хапай час за чуприну!» — бо ж сам час таки боявся Мамая, не чіпав його, шанував його і не старив

Козак іще виводив кониченькові спину та круп, а Добрян, від нетерпіння, аж ніби заіржав, та преголосно так, що рейтари біля тюрми загомоніли, про щось засперечалися, хтось не по-наському вилаявся, і забряжчала зброя, і загупали хапливі кроки, і задзвеніли ключі.

Але раптом все стихло.

Чийсь голос, владний і гучний, кинув кілька слів наказу.

I Козак Мамай зразу ж таки впізнав, що то прибув сюди сам гетьман Однокрил.

53

Йому не спалось, гетьманові, того ранку. Прокинувшись, ясновельможний звелів зганяти на майдан перед хурдигою цікавих, а коли йому ясували уклінно, що зганяти нікого не треба, бо ж людей і без того зійшлась сила-силенна, пан зацний гетьман наказати зволив — юрбу розігнати, щоб, бува, Козака Мамая не одбили чи не викрали, і вже когось там, якихось цікавих, хто за першим наказом не відійшов, на помості під шибеницею хорошенько в три берези по дупах затинали…..

Пан гетьман, як і завше, чепурився перед виходом з опочивальні.

Голяр збивав йому на тімені піну, і не з гречаного борошна, як на всіх інших довбешках, і не з милких корінчиків перекотиполя, а з доброго марсельського мила, і шкріб йому голову круг оселедця, схожого на кобилячий хвіст на бунчуці гетьманському, шкріб старанно, бо гетьман Однокрил завжди намагався виглядати гарним і охайним.

Він дивився на себе в дзеркало з венеційського скла і сам собі сильно подобався, особливо збоку, в тому повороті, в якому карбували його профіль на монетах, бо й справді-таки був, нівроку йому, помітної вроди шляхтич, і він бачив у тому венеційському зерцадлі на обличчі в себе два носи. I ділив їх на два, бо ж, хоч і двійнило йому в очах, навпомацки знав, що ніс у нього, як і в усіх людей, один.

Бачив чотири ока. I їх ділив на два. I все інше ділив.

Не ділив тільки свої півтора вуса, як і вуса полизачів і приклонників, бо ж ті всі й собі повідтинали по одному вусові (як ми це вже з вами, читачу, знаємо), лабузнячись до пана гетьмана, що в нього волосся й нігті чомусь не росли.

Підвладні ясновельможного гетьмана України, кому кортіло заслужити високий чин, посаду, грошики чи просто похвалу, в усьому намагалися наслідувати свого володаря.

Якщо пана гетьмана долав з остуди нежить і Однокрил ставав на час гугнявим, починали балакати в ніс і полизачі. Якщо гетьман зволив жартувати, всі підвладні мусили сміятися.