Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 16

Він тоді показував мені і зібрані в катеринославському музеї кілька десятків дверей, які сам учений познімав по старих козацьких хатах Наддніпрянщини, дверей, що на них були нові й нові одміни образів Мамая, мальовані простонародними живописцями XVI–XIX століть.

Багато я ще й потім бачив усяких парсун Козака, і кожен малював його по-своєму, як ось і я малюю свого Мамая тепер.

Всі вони були різні.

Але ж на всіх розмаїтих поличчях був один і той самий запорожець, Козак Мамай.

Той самий український характер.

36

Характер!

Народні художники малювали Мамая не в січі з ворогом, не верхи на коні, а в спокійній, споглядальній позі: тільки зброя лежить напохваті, тільки лиш кінь басує, а сам Козак, схрестивши ноги, спокійнісінько сидить під деревом, — бо ж він, передусім, був чоловік мирний, якщо, звісно, його не займали, якщо не зазіхав ніхто на волю й славу простих людей України, — а коли вже й зачіпав Козака хтось, то зразки народного малярства часом являли нам і лють його розплати з ворогами.

Сливе всі портрети Мамая мальовано ніби дитячою рукою, бо й справді-таки, то був народу нашого дитячий вік, — а може, й зовсім не дитячий, а тільки не дійшло крізь лихоліття, майже нічого не дійшло до наших днів, крім хіба східнослов'янського дива-дивини — «Слова о полку Ігоревім», крім теплого мармуру труни Ярослава, крім чудових мозаїк та фресок київської Святої Софії, крім галицьких церков і замків, крім десятка літописів, крім купи книг, друкованих любовно в Києві, Острозі, Львові, крім безлічі мудренних візерунків на кераміці, на склі, на золоті, крім гострих діамантів гумору народного, крім шалу українських дум, крім вічно живої пісні…

Зрештою, старих і прастарих надбань народу України дійшло до нас таки чимало. Не лишилось тільки імен творців… Майже нема імені

У інших на той час були вже Калідаса і Шота Руставелі, Арістофан і Навої, Шекспір і Рабле, Рафаель і Копернік, а ми либонь були ще зовсім молоді в ту пору, коли з'явилися в народі перші портрети Козака Мамая, але всі вони жили своє некоротке життя, як витвори високого народного мистецтва, нехай ще незрілі, нехай недосконалі, але живі й живі…

Чи не на всіх поличчях Козак Мамай — вродливий січовик, де трохи старший, де молодший, дядечко невеличкий, кремезний, чорнявий вусань, з козацьким оселедцем, у жупані — коли багатшому, а коли й простому, завжди з бандурою в руках, щира вдача — співак і музика.

На відмінах портрета мальовано всяке причандалля, котре вказувало на Козакові звички, діла й пригоди.

Був там і встромлений у землю спис. А до ратища чи до якоїсь дубини прип'ято баского коня; на дереві — шаблюка, біля ніг — рушниця. I гаман. I шевська справа. I шапка-шлик. 1 порох у турячім розі.

Тут же — кварта і чарка. Казанок над вогнем. I ложка, — все, що козакові буває потрібно в поході.

Тут же — довговухий песик.

А над головою — грубезний жарт, солоний дотеп, словесна блискавка, виписані біля Козакового рота.

Трохи далі, на другому плані бували часом і промовисті яви січового життя: розправа з ворогами, звитяга й пустощі, дружнє частування оковитою з михайлика чи коряка, а чи й побратимське чубіння з товаришем, а чи й повішений догори дригом враг і супостат…,

Ще далі та вище, над головою в Мамая, подеколи бував і напис.

Часом у чесній прозі.

А то віршований.

Ось так, приміром:

Сидить козак у кобзу грає,

Що замислить, то все має.

Або ще й так, у простоті душевній:

Їхав козак полем та й отакувався,

Сів він під дубочком та й розперезався:

— Гей, бандуро моя золотая,

Коли б до тебе дівчина молодая —

Скакала б, плясала до лиха,

Що не один козак одцурався б солі міха,

Бо як заграю, всяк поскаче,

А після не один вражий син заплаче…

А то бувало в тих написах і таке:

Козак — душа правдивая, сорочки не має,

Коли не п'є, то воші б'є, а все не гуляє…

Хоч дивись, не дивись, та ба, не вгадаєш:

Відкіль я та як звали — нічичирк не взнаєш!

Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,

Той може і прізвище моє угадати.

А ти, як хоч називай, на все позволяю,

Аби крамарем не звав, бо за те полаю.

А якого роду я, то всяк про те знає,

Хто по світу ходить-блука та долі шукає.

Я, козак-запорожець, ні об чім не тужу,

Як є люлька та тютюнець, то мені й байдуже!

Надію маю на мушкет, на ту сіромаху,

Що не ржавіє ніколи, на шаблю на сваху.

Як натягну ж лука я, брязну тятивою,

То від мене і хан кримський утіка з ордою…

Завдавано чосу в тих віршах — коли туркам і татарам, що ласились на українські роздоли, коли панам-ляхам чи й своїм же, українським, дукам-срібляникам, перепадало там і єврейським загрібайлам-орендарям, крамарям та корчмарям, тобто всім утискачам і триворогам простого люду: українського, руського, еврейського чи польського.

На малюнку в скрині, що схоронилася в бабусі Ганни, бравий Козак варив над багаттям кулешик, а внизу плівся мирний і цілком тверезий напис:

Ось так я в степу веселюся,

Одним кулешем похмелюся.

I досі він блимає мені, той живий вогник під казанком, наче я й зараз лежу на дні старої скрині й заглядаю звідти в хмільний світ минулого, відблиски якого завше мерехтять наді мною в розумних, прегарних і прехитрих очах Козака Мамая.

Мерехтять і мерехтять живі ті очі наді мною.

Та й ви, читачу, вже бачите їх.

37

Ось вони, ось…

I відблиски багаття виграють у них, і жаріють вони, ті прехитрі очі, мов зорі вечерові, ранні, ще самотні — в тихому степовому надвечір'ї.

А вогник — ще блідий, бо й не смеркалось.

Над казанком схилилась матінка Михайликова, пильнуючи не дуже й поживної страви: вода, пшоно, смажене про запас в олії, яке возив кожен у мішечку, притороченому до сідла, та ще хіба дика цибулька, бо картоплі Європа тоді ще не знала, а старого сальця, щоб затерти куліш, у подорожніх не було, бо люди прості не вельми сито їли в будь-які часи, в будь-якій стороні, навіть і в нас тоді, на багатющій Україні.

Але ще не кипів куліш і, дожидаючи, поки він звариться, всі поважно сьорбали захалявними ложками з іншого казанка, цибулькою та хлібом заїдаючи, і хтось, поглянувши на теє сьорбання, не міг би й подумати, що в казанку — звичайнісінька сивушна горілка.

Інколи простягала свою чималу куховарську ложку й матінка, часом помішувала куліш у меншім казанку, — а в думках залітала далі та й далі.

Принюхувався до горілки й Песик Ложка, постогнував і хвостом виляв, і погавкував стиха, але Козак Мамай був невблаганний.

— Не дам. I не скавчи.

Песик Ложка поглядав на Мамая з докором.

I той, схилившись до собачки, говорив йому стиха:

— Нап'єшся знов. Не дам.

А потім уже й уваги не звертав на нього, задумавшись про щось своє, сумне й відсіль далеке.