Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 151

Один із них, Павло, архідиякон з міста Алеппо, що десь там, у Сірії, писав тоді ж таки про київський хоральний спів у Кремлі, порівнюючи з доти відомими розспівами — знаменським, булгарським та грецьким, що їх він чув у Москві перед тим:

«Співання козаків, — писав Павло Алеппський, — тішить душу і цілить від печалів, бо ж наспів їхній — приємний, іде від серця і ллється наче з одних уст; вони гаряче полюбляють нотний спів, ніжні та солодкі мелодії…»

Отож Москва в ту пору вже чимало чула голосистих українців, білорусів та й своїх же, російських співаків, гарних і прегарних, — але ж треба чесно сказати: такого тенора, як цей козак молоденький, оцей зухвалий мирославець Омелян, — на Москві таких ще й не чували…

28

— Ось тут завжди й співатимеш, — одвічаючи втішним думкам про все це, мовив до Омелька великий государ. — Ось тут, в Успенському соборі.

Омелько низенько вклонився, потім тихо, але твердо відмовив:

— Ні…

Аж перелякана Арінушка знову смикнула його за рукав.

— Як то «ні»? — здивувався государ, бо цього слова в своїх підданців ніколи не чув. — Прибув же ти до нас? До всевладного государя всія Русі?

— Атож! До государя.

— Нам… ось такі, як ти, зело потрібні. А понеже прибув ти послужити нашій царській величності…

— Ні, — знову відмовив Омелько Глек. — Я прибув не на службу.

— Але ж нам так завгодно!

— Я з України… приніс вашій царській величності листа, — і наш Омелечко, нарешті, сповняючи посольську службу, впав навколішки і, зубами розірвавши підбій своєї смушевої шапки, вихопив звідти писання мирославців і простяг його цареві.

— Дякам — до Малоросійського приказу! — не взявши листа, мовив цар.

— Віддати велено до власних рук. Вашій царській величності!

— До Приказу, — повторив государ. Потім, кепкуючи, спитав:

— Ти ж — не посол чужинної держави? Сам же й відповів урочисто:

— Ні!.. Приєднання ж бо Малої Росії до великодержавного найсвітлішої нашої царської величності скіфетра, яко природної галузі — до належного кореня, вже відбулось! Чи ви всі там про це забули?

Якусь хвилинку помовчавши, він, знову іншим голосом, ще раз лагідно й солодко мовив:

— А співатимеш тут!

— Я мушу з одвітом вашої царської величності, — сказав, підводячися з колін, Омелько, — мушу поспішати назад, на Вкраїну!

— Одвіт надішлемо й без тебе… якщо нагода прийде — проголосити волю государя, — і можновладець від поваги до себе аж випнув живіт.

— На Україні ллється кров. А гетьман Однокрил…

— Гетьман Гордій Пихатий — не є противний нашій царській зверхності! Він тільки глушить над Дніпром сваволю черні та гультяйства.

— Одурив тебе, великий царю, листами прихильними цей самозванець, — чемно заперечив Омелько.

— Він є раб наш вірний, а не самозванець!

— Ще б пак! — повів плечем співак. — Твій же, московський боярин Гордієві Пихатому царську грамоту на гетьманство подав, але ж на тій раді не було ні черні козацької, ні посполитих, ані вірної народові старшини. Так? А він тепер… потай царя, без поспільної на те вподоби… розпочав нове кровопролиття: щоб на Москву з поляками негайно вдарити. I хан…

— Брехня й про хана! — так люто прошепотів государ, що Арінушка, яка тремтіла в кутку за аналоєм, аж похолола вся, притисла руки до грудей і мало не зойкнула з нечайного болю, бо вразила себе колючками схованої за пазухою троянди, допіру вкраденої в царськім саду. — Брехня й про хана Карамбея! — повторив государ.

— Хан обіцяв підняти проти України, отже й проти тебе, царю, свої крилаті орди, — спокійно заперечив Омелян. — А ти, царю, віриш Пихатому! Коли запорожці перейняли послів Однокрилових, що йшли до Криму, а листи гетьмана переслали сюди, твоя ж царська величність віри не пойняла? А вже татари сунуть на Москву, полонять, великий государ, твоїх курян з курянками, орловців, калужан… я сам те бачив! — і краска обурення, гніву та сорому запалила обличчя Омелькові, і воно стало прекрасним, і Арінушка очей не зводила, і навіть цар на мить замилувався, такий він був гарний. — I в нас, на Україні, і в тебе в Росії… сторіками вже хлище кров. А ти тут намагаєшся затримати мій поворот додому!.. Ти ж їй присягав, присягав перед богом і перед людьми..

— Кому це?

— Україні.

— Україна ж присягала нам! — бундючно покрикнув государ.

— I Україна, і Москва — обидві… одна одній… як дві сестри… обидві присягали перед богом, царю! — зривистим голосом тихо відмовив Омелько. — А бога гнівити не тра!

Та государ на цю пересторогу не озвався й словом. Озвався тільки краєм серця. Схилив красиву голову, трохи впокорений (бо свідків непоштивої розмови не було ж!) по-людському, а не по-царському впокорений — розумною, хоч і не вельми дипломатичною та обачливою наполегливістю посланця України. Вінценосець ще трохи помовчав, а потім роздумливо мовив: — Нехай так… присягали! Але що ж там у вас діється після нашої святої присяги? Що діється? Що?

— Я вже казав: цебенить кров народу!

— Про братню кров нам слухать прикро! — шалено натискуючи на всі ті «р-р-р-р», гарикнув цар і смикнув себе за цупкий та височенний комір, обшитий перлами, рвонув за груди, одірвав один із тих великих гудзів щирозлотних, що їх він досі в соборі не важився навіть розстебнути, і раптово, без ніякого переходу від спалаху сліпої люті до притаманної йому голубиної кротості, притінивши віями світлі очі, лагідно мовив: — Увесь наш хор стоятиме на лівому криласі. А ти… ти, голубе, співатимеш на правому. Один! Щоб усі тебе зріли: ясні очі государеві. бояри, дворяни, посли і заморськії гості…

— На Вкраїні ж — війна! — тихим зойком вирвалось у молодого козака.

— Війною відають Прикази нашої держави: збройовий, пушкарський, рейтарський, великої казни! — чітко промовив государ і знов, без ніякого переходу, знов забалакав лагідно, бо в душі йому звучало та й звучало, повершуючи інші почуття, володіючи нині всім єством государевим, бриніло прекрасне й дотепер нечуване диво, бриніло Омельковим голосом: «Иже херувимы, тайно образующе…» — і він, уже в которий раз, знову заговорив про те, чим жила сьогодні високочуйна государева душа: — Співатимеш на тезоіменитство наше. В двонадесяті свята. Й щонеділі…

29

— Прочитайте ж листа, ваша величність! — знову вклякаючи й повторюючи думи та мислі сивоголового гуцула, вітця Ігнатія Романюка, одчайдушно заволав Омелян. — Україна там спливає кров'ю в боротьбі супроти папства, проти унії, проти католицької церкви, котра все нахабніше гарбає, що тільки може, бо прибутки Ватікану вельми скоротила церковна реформація в усіх краях Європи, і в римського престолу є надія: якщо унія міцніше вкорениться на Вкраїні та в Білій Русі, вона пошестю перейде звідти й до Москви…

— Тому не бути! — скрикнув цар.

— Та й до волохів…

— Не допустимо!

— …Навіть до греків, найясніший царю! Ти ось кажеш: «Не допустимо!» А на Вкраїні минувся той час, коли посланцям Риму веліли діяти якнайпотаємніше, бо вже зайшла війна одверта, бо ллється кров народу нашого, бо простий люд не хоче йти в неволю до католиків… Повстання за повстанням потрясають захід України, і впровадження унії, як те вже добре зрозуміли в Римі, стає справою тяжкою й небезпечною, ваша царська величність. За православну віру на Вкраїні ллється кров, а ти тут, государю…

— Ми дбаємо, — сердито мовив цар, — щоб душевредна пакость унії й католицизму… щоб по Великій Русі вона не ширилась! У нас до всього католицького — відраза й недовір'я. Є на Москві три лютеранські храми, два кальвіністські, дві мечеті навіть, а латинського храму нема ж? Нема! От завтра, може, прийдеш ти до Грановитої палати, побачиш там, біля престолу нашого, велику золоту помийницю… побачиш там, як государ всія Русі — після прийому послів католицьких, зневажаючи їх, привселюдно вмиває руки, щойно ціловані йому поляками, французами, іспанцями чи італійцями. I кожен знає, що послам і гостям чужедальнім — римських попів возити з собою до Москви — ми, великий государ, ми заказали під страхом покари на горло! Ну? А ти смієш казати, холопе…