Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 14

Він, може, й випав би з сідла на землю, пан полковий обозний, але ноги йому зав’язли в золотих стременах.

Він, може, якось і випручався б, але, на гріх, од напруги порвався очкур на товстеннім череві зацного пана, і шаровари спали зразу ж, накривши прездорового конягу з головою й ногами, — отакі вони широкі були, ті козацькі штани, що могли б, гляди, покрити ще трьох таких коней з головою й ногами.

Кінь зосліпу рвонувся вперед, та замалим не впав, заплутавшись ногами в брижах дорогого червоного сукна.

Пампушка горлав до наймитів, до челяді, до жінки, але ж підступитись до коня вже змоги не було, бо той, скаженіючи, шарахав туди й сюди, не бачачи нічого, спотикався, мало не падав, але й на місці не стояв ні хвильки.

Самому злізти в пана Купи способу не було, бо ж ноги, трохи вище колін, зав'язли не тільки в збруї, а й у штанях, і кінь та вершник роз’єднатись уже не могли, зв'язані штаньми в якогось чудернацького кентавра.

Кінь, шарахнувши, поніс його далі та й далі, зосліпу раз по раз спотикаючись, але (чи не промислом божим) чомусь не падаючи.

Обозний чув позаду голоси дружини, челяді, всіх, хто бачив його ганьбу, хто реготав десь там з його пригоди.

Та як же було й не реготати!

Коли штани опали на коня, пан Купа, засвітивши голим тілом, не міг же все те приховати, а підштаників либонь не мав (досі ж бо не вирішили вчені: чи носили ж запорожці підштаники?).

Отемнений кінь, спотикаючись, ніс його далі та й далі.

I кров уже вдарила в голову Купі.

Сливе втрачаючи тяму, він думав про Козака Мамая:

«Чорт його приніс на мою голову в таку хвилину… чорт його приніс!»

31

А Мамай тимчасом, здибавши в травах свого коняку-розбишаку, побачив, що той уже привів йому цілий табун тарпанів.

Це були добрі коненята, але дикі та вільні, тонконогі, невеличкі й прудкі, бо завше змагалися з вітром, булані, з товстими головами на вихилястих шиях, з гострими, вперед нашорошеними вухами, з маленькими вогнистими та лютими очима.

Мамай підступив до якоїсь меткої кобилки. Дика тварюка задрала голову, роздула ніздрі, тремтіла всією шкурою, била передніми (некованими, звісно) копитами, але на місці перед Козаком таки встояла.

Взявши її за кучеряву та коротку гриву, до якої ще ніколи не торкалась людська рука, Мамай кивнув Михайликові, і той швиденько охляп скочив їй на спину, і став на той час аж кумедний навіть, наш простодушний коваль: і страшнувато було хлопцеві зненацька опинитись на такій скаженій кобилі, та й замала вона була для нього, для такого велета, аж його довгі ноги мало не волочились по землі.

Посадовивши матінку Михайликову на скромно й лепсько цяцьковане сідло свого винохода, званого Добрян, Козак Мамай легко скочив охляп ще на одного тарпана, який невеличкому на зріст Козакові був саме впору, і всі рушили в путь.

Проїхали вони проз табір Стародупського. і разом з наймитами попосміялися з його їздецьких вправ на зашаровареному ступакові, але часу на будь-які розваги не було, і всі промчали далі, бо треба вже було спішити в Мирослав.

Попереду летів Михайлик.

Дика тварина мчала його, хоч і не прудкіш од думки, але ж шпаркіш од вітру.

Вітер свистів у вухах ковалеві, та обличчя йому пашіло не тільки од вітру, обпалене, аж обсмалене шаленим поглядом товстої солодухи Роксолани.

Височенні трави сікли по ногах, по руках, по обличчю: і курай, і буркун, і ковила, і катран, і чорнобиль, і голубі петрові батоги, і велетенські будяки, котрі вставали над неозорим степом, мов дерева, не нижчі либонь від розквітаючих золотом величавих жезлів дивини, які стовбичили то тут, то там — чи не до самого неба п'ялися, мов жовтоярі превеликі свічі в цьому широченному храмі української вроди-природи.

Нічого того не бачив Михайлик, хіба що жовті квіти дроку, що скалками сонця мерехтіли попід ногами тарпана, бо ж хлопчина прагнув тільки вперед і вперед, тікаючи від незборимої спокуси ще незвіданого, але вже доступного й звабливо таємничого, гарячого жіночого єства.

Мчав за ним Козак Мамай на такому ж дикому коні, і чотири пари вільних рукавів козацької одежі за його спиною метлялися, мов крила, і з коротенької зіньківки-люлечки летіли іскри, що ними раз у раз пострілював шипучий та тріскучий лубенський тютюнець. Гнали й усі козаки, що лишили напризволяще бундючного пана, мчали шпарко, тріпочучи такими ж рукавами-крилами.

Линула з ними й ненька на вороному скакуні Мамайовім, і в доброго коня були недовгі версти.

Не відставав од них і щирий Песик Ложка, що летів татарською стрілою на кривих і коротких ногах.

I, мчавши степом уперед і вперед, Козак Мамай подумував про ту тривогу, що знову обіймала Україну, про чергову війну, яка чигала вже десь там, у глибині степів.

Явдоха думала про сина, який, без тата зрісши, вступаючи оце в життя без отецького піклування, без батьківського лупцювання, не знав іще — де добре, а де зле, і оце зараз був, як видно, сам не свій тільки тому, що мислі його парубоцькі лишались десь там, коло тієї шльондри Роксолани.

А не дуже й цнотливі мислі парубка й справді-таки витали там.

Не знаючи, куди заніс шалений кінь обплутаного штаньми Пампушку, Михайлик турбувався: коли б не скоїлась яка халепа з тою малолітньою молодичкою, з Парасочкою, в цьому непривітному степу.

А пані Роксолана, Параска, лишившись на степу з челядниками й пахолками, без мужа, що його бісбатьказнакуди заніс замотаний у кармазинові штани ступак, пані вернулась на ту ж таки могилу, де дотлівала купа ладану.

Загадавши слугам, вона й сама взялась до заступа, і гуртом вони швиденько геть повідкидали все недогоріле пір'я, і вогнище знов закуріло так солодко, що господь-бог мовив на небі до святого Петра:

— Ще й досі не ходив?

— Не ходив-таки, господи.

— А знову ж пахтить?

— Пахтить.

— Як треба?

— Хвала тобі, господи-боже!

— То ти, старий, сходи-таки… поглянь. Хто ж то хвалу таку пускає в небеса?

I старий Петро мусив-таки спуститися вниз.

Поглянув.

Записав.

I, з примхи долі, до переліку імен угодників божих (чи, як те звалось у небесній канцелярії — з латинська, до номенклатури) потрапив не сам пан Купа, а його легковажна дружина, Параска Стародупська, котра либонь не дуже й тямила, як можна те високе становище використати задля власного хісна, і тільки тепер збагнула, що й чоловік бува на щось потрібен у хазяйстві.

А сам Демид Купа мчав іще на знавіснілому коні, якому світ закрили запорозькі шаровари.

Зацний пан уже й знесилів од усього того, що з ним сталось.

Він уже й не думав ні про що.

Єдина мисль, яка ще жевріла в свідомості обозного, була злостива думка про криваву мсту, про того проклятущого байдебуру, що так посміявся над ним.

«I чорт його приніс на мою голову…»

32

— Чорт мене приніс? — перепитав Козак Мамай, зненацька виникши на куцому тарпані невідь звідки й наче підслухавши думки обозного. — Не чорт, а сто чортів! Стонадцять чортів! Сто кіп чортів! — і запитав: — Ти щось хотів мені сказати, пане Купо?

— Ні… нічого, — ледве промимрив той і замалим не впав, бо його кінь, почувши дух тарпана, дикого свого родича, шарахнув геть і зосліпу мало не шубовснув у якесь степове озерце. — Нічого я сказати не хотів!

— То прощавай.

I Мамай, торкнувши чоботом свого дикуна, хотів уже був повернути його вихилясту шию в той бік, куди лежала путь на місто Мирослав, коли Пампушчин зашароварений коняга оступився в те степове озерце, аж бризки мулу розлетілись, але не втоп, бо сливе не було води.

Сліпий коняга бабрався в багнюці, а Пампушка, хоч і видів добре, вилізти з болота не міг, і здавалось йому, що вони вже тонуть, і обозний став просити Козака о поміч.

А коли Мамай, витягши його з конем на сухе, хотів був рушити далі, пан Купа сказав:

— Спасибі тобі, пане-брате, за твою поміч, за твою ласку, за твою…

— Покури й мені ладаном! Ну? Даєш на здогад, щоб я тебе зсадив з коня? То-то ж ти й чемний такий. Еге?