Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 127

— Люди чого відійшли? — спитав сліпий кобзар у сивовусого січовика. — Ти чуєш, Дмитре?

— Чую, Свириде, — неуважно мовив старий Дмитро, наче повертаючися з льоту в далекий край, куди занесла його дума про тую смерть, яку він бачив сам, Дмитро Потреба, бувши колись при Хмелі бунчужним.

— Я питаю: чого люди шарахнули?

— Німець підійшов.

— Один?

— Один.

— Чого йому?

— Спитай у нього сам, Свириде, — скоса поглянувши на чудернацького рейтара і чогось раптом усміхнувшись, відмовив старий січовик.

— Іди собі, швабе! — найгуркотливішими низами дужого свого голосища гримнув кобзар, зненацька вдарив по струнах: — Ой, дай, жінко, нагая, проучити німчая! — і замовк так само несподівано, як заспівав.

Прудивус сердито забелькотав, мішаючи слова латинські, грецькі, німецькі, циганські, єврейські, які тільки знав, які тільки міг вимудрувати чи згадати, але старий Потреба пирснув рейтарові в пику:

— Облиш, козаче!

Прудивус забубонів ще сердитіше, бо не хотілося в стані ворогів по-дурному важити головою, та й чужа дитина спала на руках, та й наука ж чекала в Києві, в Академії, та й заклики Мелхиседека і Романюка він мусив передати кобзарям, щоб ті понесли їх по Україні, одмилюючи очі посполитим, одуреним однокрилівщиною, — та й життя ж, нівроку, хоч яке було трудне, але ж і воно — одне-однісіньке, цікаве й неповторне, галасливий божий базар, що його покидати молодик охоти ще не мав. I він лаявся всякими тарабарськими словами, щось мимрив, ворушачи вусами, наче прездоровий котище.

— Облиш, облиш! — стиха, щоб не почули в юрбі, повторив Потреба й засміявся. — Я, козаче, все одно — не втну, що ти верзеш. Та й сам ти либонь… не втнеш і сам своєї мови? Га?

— Іх бін рейтар, — ще опинаючись, згорда мугикнув ошелешений лицедій.

— Бачу, бачу! — в сивий вус посміхнувся колишній бунчужний. Потім спитав у Песика: — Чого це ти, Ложко, засумував?

— Ав-ав! — відповів Песик Ложка, наче руками розвів: сам бачиш, мовляв, у яку халепу з цією дитинкою вскочили…

— Звідки ви знаєте, батечку, як звуть мого собаку? — зачудувався Прудивус, переходячи на людську мову.

— Він зовсім не твій.

— О?!

— Чого витріщився?

— Як же ви впізнали, що я…

— Хіба ж німець ходитиме по нашій землі з писклятком! Вони слов'янських дітей на списах носять, шабельками голублять. Сеї ночі тут замордували матір з немовлям. Чув, може?

— Жінку Олексія Ушакова? Оце ж — його й дитина, москалева, — вже довірливіш пояснив Прудивус. — Понесу на той бік, — і Тиміш кивнув за озеро, де височіло обложене місто, куди було так близько й так далеко: найвужча горловина озера мала з півверстви, а обходити ж кругом — по гаях та драговинах? Манівцями, відомими тільки Песикові Ложці…

I Тиміш Прудивус уже ладен був зразу ж повертатись болотами до Мирослава, але подумав, що негодована дитина дорогою вмре, і сказав старому Потребі:

— Пошукати б тут яку-небудь персисту молодичку… нагодувати б дитину!

— Ходім, — сказав Потреба і, кивнувши Песикові, покликав: — Ложечко, ходім!

— Куди ж це ми? — спитав Тиміш.

— Шукати молодичку.

11

Суворий гурт людей, що глипав на них, здивованими поглядами провівши старого козака й того чудного рейтара з дитинкою, був зацікавлений незбагненною приязню, яка звела з німчаєм бувалого запорожця і оце вже гнала їх кудись у спільному клопоті.

Від рейтара, як від чуми, люди шарахали геть, і ніхто не хотів годувати немовля, завинене в український, десь украдений німцем рушник.

Коло хуторського базару вони з дідом Потребою та Песиком Ложкою наздогнали якусь червоновиду й повногруду тіточку, покриту тонісінькою, чи не панською, бува, наміткою.

— Добридень, паніматко, — чемно вклонився Прудивус і аж сторопів од ніяковості, бо з жінками розмовляти не вмів. — Поглянув я, тіточко, на вашу пишну пазуху… — і він, щоб не згасити в собі красномовності, передав дитя Потребі й заговорив, намагаючись бути приємним і гречним: — Від самого лише погляду на ваші тугенькі перса…

— Агій на тебе! — визвірилась молодиця.

— Але ж ваші високі груди… — червоніючи від гострого почуття молодечої незручності, знову почав був Тиміш.

Таж молодичка, на його зніяковіння незважаючи, злостиво крикнула:

— Ой, стусону!

— Ви, паніматко, не зрозуміли, — намагаючись виправдатися, боязко забелькотав сердешний Прудивус, у якого від ніяковості аж вуха попухли й спалахнули, бо вже розумів, що говорив зовсім не те, але втративши нараз усю свою гостроязикість, ніяк не міг знайти потрібних слів, котрими можна було б з’ясувати цій сердитій жіночці, чого саме від неї жадають. Не здогадався він і дитинку забрати в старого Потреби, щоб хоч малятком тим відборонитися від люті зневаженої молодиці. Чманіючи від почуття власної несміливості, він знову почав був пояснювати, обережно добираючи найтендітніші, найгречніші й найприємніші слова: — Я певен, що ваші возвишені груди сповнені таким солодким…

— Ах ти ж падло заморське! Ах ти ж… — і жінка сказала все, що думала про цього німця.

— Ваше лілейне лоно… — високопоетичним образом намагався Тиміш задобрити аж надто сердиту паніматку.

— Зась тобі до мого лона! — репетувала вона.

— Не мені… не мені, достойна пані! Я прошу не для себе„а ось… — і спантеличений лицедій кивнув на дитинку, що принишкла, охлявши, в руках у старезного діда Потреби.

— Задля цього спорохнілого шкарбуна!? — зовсім образилась горда молодичка. — Та я ж тобі… — і вона люто замірилась, і стусонула б, знавіснівши, коли б лицедій з фаховою вправністю не одхилився геть. — Чого тобі від мене треба?

— Грудей, паніматко! — тетеріючи, заволав Прудивус і махом схопив першого ляпаса.

А там задзвенів і другий.

Ляснув і третій.

I десятий.

Може, навіть і сотий.

Молодичка, ображена чужинцем, немов сказилася, таке глибоке враження справила на неї одна з найблискучіше виконаних ролей лицедія Прудивуса.

— Ось тобі мої груди! — лупцюючи зазіхача, репетувала вона, і хто й зна звідки набралась там миттю сила-силенна людей, і сливе всі реготали, радіючи: хоч одному бодай продажному чужинцеві, які вже добре залили за шкуру сала простим українцям по всій гетьманщині, нарешті, добре-таки перепало… Знявся такий несосвітенний шарварок, що позбігалися з усієї околиці польські жовніри, наймані угри, німота незворушна, і навіть усім відважним гуртом не могли ті рицарі відборонити від розлюченої українки горопашного рейтара. Вона гамселила н духопелила, і все приказувала: — Ось тобі моє лоно, оскорбнику! — та й гатила по чім попадя знов. — Ось тобі мої перса, німецька мармизо! Ось тобі мої возвишені! Ось тобі мої тугенькі! — і лицедієві було непереливки, і легше не ставало від свідомості, що ця щира душа лупцює зовсім не його, не спудея київської Академії, а якогось нахабного німчина, котрий зважився зазіхнути на її честь.

Заздрівши кількох рейтарів, що приспіли на рейвах, Прудивус аж ніяк не хотів, щоб вони його рятували з рук оскаженілої матрони, бо це було б уже й зовсім кепсько, а коли німці, не даючи на поталу товариша, таки вирвали його з рук долинянки, поклали його на моріжку біля дороги й стали співчутливо розпитувати про халепу, лицедій — не тільки тому, що не вмів ні біса по-німецькому, а ще й тому, що дух йому перехопило й мову заціпило, наш речник та балаклій, ставши аж ніяк не лепетливим, міг тільки пробекати:

— Ач, як вона його… слова, бідолаха, не вимовить! — по-німецькому сказав рудий рейтар до другого, безбрового та червоноокого альбіноса. — 3 такою фрау одному, гляди, й не впоратись?

— А ми з нею зараз — удвох, — погодився другий і жваво схопив молодицю за груди, що так визивно стирчали вперед.

— Е-е-е-е-е-е-е! — знову протяг Прудивус, і сердито їм кивнув на фрау, і щось загрозливе в тому беканні привернуло увагу не дуже й сміливих рейтарів.

— Чого тобі? — спитав у Прудивуса той перший, рудий.

— Е-е-е-е!? — знову промекекав лицедій докірливо, потім лукаво підморгнув рейтарам і показав їм кулака: «Не займайте, мовляв, лишіть оцю скажену самичку мені!» і все те німці зрозуміли без жодного слова, бо ж Прудивус був, як ми вже знаємо, великим актором свого часу.