Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 125

Тиміш Прудивус, за німецького рейтара перебраний, мовчки чимчикував за Ложкою.

Іван Покиван ступав за ними слід у слід.

Тільки Данило Пришийкобиліхвіст плентав позаду, скімлячи й нарікаючи на трикляте болото, на осоружну війну, на тих заплішених дурнів, котрі вигадали оцю турбацію з переходом на той бік, у царство зради, кривди й підступу.

Покиван та Прудивус ішли та йшли, а Песик Ложка, раз по раз обертаючись, огризався на легкодухого пана Данила, гарчав на нього, зуби шкірив, кумедно прискалював око, наче кепкуючи з людських вад, диких і незрозумілих на погляд будь-якого нормального собаки.

Пришийкобиліхвіст благав товаришів, щоб не так хутко йшли, чи звертався до них з усякими безглуздими запитаннями:

— Чи не помічали ви, панове, що перезрілий кавун часом пахне оселедцями?

Йому не відповідали. Згодом він знову питав:

— А чи ви звертали увагу, що цвіт калини трішки пахне материнкою?.. Та підождіть же мене!

Вже на світанку, коли вони вийшли манівцями на той бік озера, Пришийкобиліхвіст являв собою таке жалюгідне видовище, що й без будь-яких лицедійських зусиль, як вони про те умовилися ще в Мирославі, міг легко вдати бранця, гнаного на страту німецьким рейтаром, а рухляр Іван Покиван, котрий теж мав грати такого ж приреченого, тільки й поглядав на Данила, щоб наслідувати нещасного, такого близького, як це сказали б тепер наші вчені режисери, до щирої правди життя.

Втрьох вони плентали по вулиці того ж таки хутора, котрий звався, як і все мирославське озеро, Красавицею, і пребундючні польські шляхтичі низенько вклонялись пихатому рейтарові, що гнав кудись полонених схизматів, а Прудивус, як і належить німецькому войовникові, спересердя на них плював, як і на всяких слов'янського заводу людей, вважаючи, звісна річ, себе особою зверхньої, надлюдської породи.

Віддавало шану Прудивусові, маючи його за рейтара, і гоноровите панство українське, жовтожупанники, яких до біса там никало, хоч німчин був у них тільки наймитом, що всюди продає свій меч, де тільки добре платять, де тільки можна гарбати і плюндрувати, де тільки можна досхочу попоточити слов'янської, романської чи арабської крові.

Хоч ніхто й не звертав особливої уваги на цибатого рейтара з коротконогим собачкою та двома загнаними бранцями-долинянами, Прудивус, правду мовити, почував себе не дуже й лепсько: міг же до нього забалакати будь-який німчин, і тоді сталось би непоправне, бо по-германському Тиміш (добре знаючи латину й греку) не тямив ані же. От чому, не давши товаришам ні хвильки просвітку після цілонічного блукання по болотах> провадив їх далі та далі, поспішаючи добутись на край хутора Красавиці, де стояла корчма ген-то знайомого їм Янкеля Гірша, в якій вони мали замір переодягнутися в людську одежу, попоїсти й трішки віддихати.

— Ой, не можу я далі ні кроку! — волав, вишкіряючи ще й досі заліплені смолою два передні зуби, знемагаючи від утоми й злості, Пришийкобиліхвіст, але Тиміш Прудивус, не потураючи, гнав полонника далі, а Песик Ложка вже не йшов попереду, а плутався десь там, поміж Даниловими литками, і ввесь час погрозливо гарчав, обіцяючи добре вкусити.

Вони бачили, як чорнобривий угрин чи хорват, бравий вояк з-поміж найманців Однокрила, тяг кудись огрядну червонопику молодичку, розхристану, зарюману, і люта жіночка тая борсалася в лабетах чужинця, лементувала, відбивалася й кусалась» але заповзятливий вояк на все те не зважав, нічого вже не тямлячи, крім пильної чоловічої потреби.

Іван Покиван кинувся був до того падлюки, щоб зацідити йому в мармизу, та Прудивус тихо наказав:

— Не руш собаку!

Покиван обачно спинився, а Пришийкобиліхвіст не без дошкульності сказав:

— Лишити скривджену українку ворогові на поталу?! Фу! — і зненацька, без усякого зв'язку з попереднім, спитав: — А чи ви коли-небудь помічали, панове, що деякі жінки вдень пахнуть морквою? Га? — і знову сіпнувся був до молодички, яку цупив чужинець: — Ми повинні її захистити!

— Відколи це ти став таким лицарем, Пришийкобиліхвосте? — уїдливо спитав Прудивус, бачачи в поведінці товариша зовсім не те, чого Данилові хотілось.

— Не можу я терпіти, коли якийсь пархач…

— Отакий ти сміливий!

— Ще й який! — і Данило рвонувся був до того чужинця з молодицею, але Прудивус, добре розтямкувавши, що Данило придурюється, аби тільки підджигнути товаришів на будь-який необачний крок у стані ворога, спитав:

— Чи тобі хочеться, може, щоб усіх нас мерщій схопили однокрилівці?

— Ти ж — німець! — нагадав, хитруючи, Данило.

— Я й забув! — ахнув Прудивус і, наздогнавши угрина, що вже втягав молодицю в порожній двір біля недавно спаленої хати, скрикнув: — Гальт! — перше слово, котре згадалось по-німецькому, і, побачивши, як сполотнів перед грізним рейтаром чужинець, вигукнув ще одне слово: — Швайн! — і дав різвому зальотникові в морду.

Покинувши огрядну молодицю, войовник сіпнувся від неї й чкурнув, аж пил закурів, а Пришийкобиліхвіст промовив:

— Ач як! — і почухав собі потилицю, бо ж зовсім не того він чекав. — А ти боявся! — зневажливо буркнув він Прудивусові та й знову попросив: — Спочиньмо!

— Ні, — відмовив Прудивус.

— Гину! — зойкнув Данило і зненацька спитав: — А чи ви помічали, що курява дорожня пахне грушами? Га? — і заговорив з докором: — Ну, чого ти ось так, Прудивусе, квапишся? Чого ти боїшся? Ти ж сам зараз бачив, що бояться тебе самого. Бачив же? Бачив!

— Цить! — зашипів на нього Покиван. — Якщо ти будеш отак іще…

— То ти взнаєш, чим пахне кулак! — завершив Тиміш.

— Конвалією пахне! — додав Покиван.

— Я далі не піду, — раптом ознаймив Пришийкобиліхвіст і сів на землю, просто в пил дороги, ставши в ту хвилину чомусь особливо схожим на пана Демида Стародупського.

8

— Встань! — звелів йому Прудивус. Загарчавши, кинувся до нього й Песик Ложка. Але пан Данило ліг.

— Не жартуй, мерзотнику! — просичав Покиван.

Та Пришийкобиліхвіст цієї перестороги немовби й не чув.

Тоді Покиван його вдарив.

Так собі, не дуже й дуже, але вдарив.

Кулаком у бік.

Аж Пришийкобиліхвіст зненацька загорлав:

— Рятуйте!

Тоді Покиван стусонув Данила чоботом.

А Ложка спокійнісінько попробував зубами його литку I аж сплюнув, бідолашний, від огиди.

— Убивають! — залементував Данило.

Та — дивна річ: ніхто з перехожих на те волання уваги н звертав.

Хто був поблизу, ті навіть подалися геть, щоб далі від гріха: адже ж була то річ звичайна, коли рейтар лупцює нашого, — та й хто ж зосмілився б прийти на допомогу!

Чимчикували по тій же вулиці й найманці Однокрилові, були між ними й німці, і Пришийкобиліхвіст, уздрівши їх, став гукати:

— Майне геррен! Це ж — не справжній рейтар!

Але й на цей крик ніхто уваги не звернув, бо ж рейтари, які проходили мимо, по-нашому не тямили, а Прудивус так лукаво покивував до них, же тії розуміли, що втручатись у складні відносини поміж цим жартівливим рицарем і його крикливим знайомцем з-поміж тутешнього бидла — нема ніяких підстав.

— Гидь — гиддю! — кивнув на Данила Іван Покиван.

— Він… оцей рейтар… він переодягнений лицедій! — репетував Пришийкобиліхвіст, але ті, хто розумів його крики, на поміч не квапились, а хто не розумів, їм було байдужісінько, чого, власне, сердиться німець, чого розбрехався його собачка-такс, чого розривається цей лисий і товстий тубілець.

Отже, ніхто не заважав там Прудивусові, Ложці й Покиванові тягти зрадливого лицедія, куди було потрібно, і незабаром вони втрьох опинились біля корчми Янкеля Гірша, де їх чекало сяке-таке пристановище, їжа й будь-яка інша одежа, бо Прудивус мріяв мерщій перебратися: роль рейтара йому вже набридла.

Вони, всі втрьох, четвертий — Ложка, стояли між старезними тополями, насупроти корчми.

Але… корчми вже не було.

9

Зосталось тільки згарище від тої корчми, де ці хлопці, мандруючи, не раз ночували, знаючи напевне, що Янкель їм — найщиріший, найвірніший друг, поки, звісна річ, у них водяться добрі грошики…