Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 59

– Точно про це живі не знають, але кажуть, що там немає болю, немає хвороб, немає поганих людей. Там співають райські птахи неземними кришталевими голосами. Там незвично яскраві фарби і можна покататися на хмаринці.

– Як я на гойдалці?

– Як ти на гойдалці. Там багато садів з незвичайними плодами і вічне літо. І все потопає у квітах.

– Там ростуть яблуні?

– Чому ти питаєш? Любиш яблука?

– Мама Віталіна любила яблука.

– Там багато, дуже багато яблунь. Одні цвітуть рожевим кольором і мають дуже запашні квітки, а на інших уже достигли яблука.

– Зелені чи червоні? – запитала дівчинка, тулячись усе міцніше до Даші.

– На одному дереві зелені, на іншому – червоні.

– Це дуже добре, – погодилась Оленка. – А якщо хтось яблука позриває, покидавши на землю, і вони згниють? Що тоді буде їсти мама Віталіна?

– Хто їх може там позривати?

– Ну, Колька Чуйко, наприклад. Він усе може.

– Він поганий хлопчик?

– Жахливий! Він дражнить мене СНІДом.

– Такі лихі люди не потрапляють до раю.

– А я можу потрапити до мами Віталіни?

– Можливо… Коли-небудь, – відповіла Даринка, відчувши, що потрапила в ніякове становище.

– Коли я помру?

– Напевно, – розгублено відказала Даша, не знаючи, що сказати.

– Тоді я викинуся з вікна і помру. Мене теж поховають у могилі, і я буду з мамою Віталіною в раю.

– Ні, Оленко. Тоді вже точно ти з нею ніколи не зустрінешся.

– Чому?!

– Усі самогубці потрапляють у пекло. А це страшне місце – повір мені.

– Шкода, що не можна до неї потрапити, – важко, не по-дитячому, зітхнула Оленка.

– Тепер ти не будеш на мене сердитися за те, що я стала дружиною дядька Сергія?

– Ні-і, – дівчинка покрутила головою, і навколо неї застрибали дві тоненькі кіски. – Ти – хороша. І дядько Сергій теж хороший.

– Навколо нас багато хороших людей.

– Багато поганих! – заперечила дівчинка.

– Ти маєш на увазі когось конкретного?

– Нянечка у нас зла. Вона справжня відьма! Тільки мітли їй не вистачає! У неї навіть ніс, як у відьми, і два зуби спереду золоті!

– Вона тебе скривдила?

– Раніше вона одягала гумові рукавички, коли міняла мені постіль, а всі дівчатка дивилися і сміялись, наче на моєму ліжку лайно лежало.

– Навіщо їй рукавички?

– Щоб СНІДом не заразитися.

– А тепер не одягає?

– Тепер я сама собі змінюю постіль і запихаю все в мішок. Вона, нянечка, наказала мені так робити.

– Вона не зла. Просто вона мало знає про цю хворобу.

– Зла! Вона ще сказала, що мене виплодили якісь наркомани.

– Точно, зла. Але ти на неї не ображайся.

– Тепер не буду. Ось потрапить до пекла – дізнається, як там. А ще у нас медсестра Люся зла. Ця навіть у рукавичках боїться до мене торкатися. Коли у дівчаток з нашої групи перевіряють голови…

– Як це перевіряють голови? – запитала Даша.

– Не знаєш? – дівчинка засміялась, і її сміх був схожий на звук тоненького дзвіночка. – На воші перевіряють! Так от, усім вона голови перевіряє, а мене змушує чухати волосся моїм гребінцем над чистим аркушем паперу. Теж боїться СНІДу.

– Усіх поганих і злих перерахувала?

– Колька Чуйко залишився. Але з ним я сама розправлюся.

– І як же?

– Він страшенно боїться, щоб я його не подряпала. А я ось, – дівчинка простягнула їй свої руки і розчепірила пальці. – Намагаюся відростити нігті, але ця дурна Люся змушує мене постійно їх зістригати в її присутності. Але я вже придумала, як її обдурити.

– І як же?

– Вдам, що обрізала нігті на всіх пальцях, а на одному мізинці залишу. Цей пальчик можна приховати, а вона й не помітить.

– Навіщо ж тобі дряпати цього Кольку?

– Він мене дражнить СНІДом, говорить, що я скоро помру, а я хочу його подряпати і заразити. Нехай його теж дражнять «Колька-СНІД».

– Думаю, що це не дуже гарна ідея.

– Чому?!

– Тому що ти теж станеш злою, як вони. А ще тому, що цей Колька в тебе закохався.

– Та ну-у! – протягнула Оленка, і її бліді щічки миттєво порожевіли. – А звідки ти знаєш?

– Ну, я ж жінка! Я знаю всі їхні штучки.

– А тебе теж у дитинстві дражнили?

– Усіх дражнять. Мене – теж.

– Скажеш як чи секрет?

– Скажу. Коли я була такою, як ти, мене дражнили жирафою за мою довгу шию.

– У тебе була така сама тонка шия, як у мене?

– Точно така сама! А потім стала нормальною.

– Значить, у мене є шанс?

– Без сумнівів! А чому ти не в літньому таборі?

– А хто хоче брати дітей зі СНІДом? Цього року мене не знайшли куди прилаштувати – так сказала наша завідувачка. А взагалі я більшу частину часу проводжу в лікарнях. Так усім спокійніше.

– Кому це, всім?

– І мені, і вихователям.

– Оленко, а ти хотіла б жити з нами? – запитала Даринка і затамувала подих.

– Хотіла б, але не буду, – мовила Оленка і знову відштовхнулася ногою від землі, ясно даючи зрозуміти, що довірлива розмова закінчена.

– Але чому?! Ми тебе удочеримо, ти будеш жити разом з нами, ми будемо тебе любити…

– Не буду!

– Хіба тобі тут краще?

– Тут погано! Але я вдам, що знепритомніла, і мене знову відправлять до лікарні. Там добре.

– Що ж хорошого в лікарні?!

– Там мене ніхто не дратуватиме. Там дівчатка будуть зі мною дружити. Там усі хворі на СНІД і не бояться одне одного! Зрозуміла тепер?! – дівчинка прокричала останні слова.

– Я ж та Сергій не будемо тебе дражнити…

– Ви будете боятися мене, як усі!.. Як усі вони! Я не хочу до вас!

Даринка глибоко вдихнула і сказала:

– Ми не будемо тебе боятися. Я тобі обіцяю.

– Я не вірю тобі! Я вірила одній Віталіні, але вона в раю.

– Дослухай мене до кінця, прошу тебе.

– Говори, – байдуже сказала Оленка, й далі гойдаючись.

– У мене і в дядька Сергія ВІЛ-інфекція.

Дівчинка на мить завмерла, потім повернула до Даші голову й уважно подивилася на неї.

– Не брешеш? – запитала вона.

– Ні, – відповіла Даша. – На жаль, це правда.

…Після розмови з дівчинкою Даринка із Сергієм відразу ж пішли в кабінет завідувачки і повідомили, що хочуть удочерити Оленку.

– Ви знаєте, що вона хвора на ВІЛ? – запитала пишногруда завідувачка.

– Знаємо, – сказав Сергій. – Це не змінює нашого рішення.

– Ви мало знаєте про це захворювання, – завідувачка поправила свою гордість, виставляючи з глибокого розрізу сарафана напоказ більшу її частину. – Дівчинка може вас заразити невиліковною хворобою. До того ж вона приречена. Такі діти рано вмирають і…

– Ми хочемо удочерити цю дівчинку, – чітко карбуючи кожне слово, рішуче повторив Сергій. – Завтра ж я пришлю свого адвоката, який займеться усіма формальностями. Скільки це забере часу?

– О! Це не так просто! Це тривалий процес, до того ж дівчинка хвора… – почала завідувачка, відкинувшись у кріслі, але кілька «зелених», які виклав на стіл Сергій, пом’якшили тон її голосу і поліпшили настрій. – Якщо є бажання, можна скоротити всі процедури до трьох місяців.

– Це дуже довго, – мовив Сергій і додав ще кілька купюр. – Ми не можемо стільки чекати.

– Максимум півтора місяця, – відповіла завідувачка, і товсті пальці з золотими перснями плавно опустилися на зелені купюри.

Розділ 50

Оленка виявилася такою чудовою дитиною, що не любити її було неможливо. Здавалося, вона жила в цьому будинку разом з татом Сергієм і мамою Дашею, як вона тепер їх називала, все життя. Щоправда, з дозволу Сергія, фотографія Віталіни, що стояла на каміні, перекочувала в спальню Оленки. Тут дівчинка не відчувала себе скривдженою і не такою, як усі інші. Вона була сама собою і демонструвала з кожним днем чимраз більше свої позитивні якості.

Даша, реально дивлячись на речі, сподівалася на краще, але завжди була готова до найгіршого. Вона іноді міркувала про те, що може в будь-який момент зникнути із життя дорогих їй людей. У такі хвилини вона думала більше про Сергія, згадуючи про те, як важко він переносив розлуку з Віталіною. Одного разу вночі вона зрозуміла, що якщо її не стане, то Оленка, тільки вона, ця кмітлива, не по роках доросла дівчинка, повинна стати надійною опорою в житті Сергія. І тоді Даринка стала робити все, щоб іще дужче зблизити Сергія з дівчинкою. Вона змушувала його відвозити і забирати Оленку з занять великим тенісом, посилала їх разом у зоопарк, на виставки – куди завгодно, аби вони були частіше разом. Зі свого ж боку Даша почала навчати дівчинку готувати їжу, прибирати в будинку і приділяти більше уваги батькові.