Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 52

– Я буду чекати, – сказала Даша. – Приїжджай, будь ласка, швидше.

Мати приїхала через два дні. Вона не впізнала в худій, з однотонно жовтими руками і запалими щоками дівчині свою Дашу, колись веселу, життєрадісну, з ямочками на щоках.

– Господи, Твоя воля, – завила мати і кинулася до Даринки. – Що ж таке з тобою, дочко, сталося?

Даша обійняла матір. Вона рідко мала таку можливість навіть раніше, але саме зараз дівчина зрозуміла, як мати їй дорога, як вона потребує її підтримки, як нудьгувала за час розлуки. Як же її бракувало Даші!

– Мамо, мамо, матусю, – повторювала Даринка ці слова, що приємно пестили слух, співуче, на різні лади, і вони звучали по-різному: то ніжно-лагідно, то дзюркотливо-співочо, то щиро, то плавно лилися, ніби лірична пісня. – Мамо, мамуню, моя мамочко, матусю.

Давши волю сльозам, жінка виплакалася й втерла хусточкою червоні очі.

– Дариночко, я не знала, що… ти так погано виглядаєш.

– Усе нормально, мамо. Таке трапляється. Іноді люди хворіють, потім лікуються. Головне, що ти приїхала. Я так рада, мамо.

– Я тобі поїсти привезла багато чого смачненького. Цілу ніч не спала, всього наготувала: і млинців із сиром і сметаною, і голубців, і домашніх котлет, і молочний кисіль з полуницею у власному соку.

– Я тут харчуюся.

– Я й бачу, яке вам харчування дають. Напевне, котлети соєві та каша пшенична на олії? Я там і масло домашнє збила, і картоплю, тушковану з м’ясом, узяла. Навіть привезла сиру картоплю, капусту, цибулю, моркву.

– Навіщо мені тут сира картопля?

– Не тут, потім, донечко, потім забереш додому, будеш готувати. Ти не переживай, я ще приїду і привезу, що треба.

– А як же тато?

– Хай каже, що хоче, а я приїду.

– Не побоїшся?

– Мені вже боятися нічого. Знаєш Павлюкову Тоньку?

– Пам’ятаю. Вередлива така тітка.

– Так от ця Тонька посміла мені сказати просто у вічі, що ти – шаболда, тому й захворіла на СНІД. Так я як накинулася на неї з держаком від совкової лопати, трохи хребет не перебила! Її дочка в Москву поїхала, начебто як на заробітки. Все село знає, що повією вона там працює, а Тонька гне своє: «На ринку овочами торгує». Якими овочами?! І вона мені сміє в очі моєю дочкою тикати! На свою б лахудру подивилася!

– А тато як там?

– А тато твій соплі розпустив. Став випивати часто. Зберуться мужики, ти ж знаєш, як це в селі буває: один приніс випити, другий – додав, і пішло-поїхало, а потім починають йому шпильки пускати, розкажи, мовляв, признайся, де донька заразу підхопила. Інший би у диню заїхав так, що з очей би іскри посипалися, а він своє горе горілкою заливає. Тьху! Гидко слухати і дивитися на нього! Слимак! Я йому так і сказала!

– Так і сказала? – посміхнулася Даринка.

– Так! Прямо в очі випалила! – мати гордо стиснула губи і склалала руки на грудях.

– Розкажи мені про брата.

– Все у них добре, дочко, слава Богу, – зітхнула мати.

– Переказуй їм усім великий привіт. Скажи, що я на них не ображаюся. Чому вони мені не дзвонять?

– Не знаю, дочко, нічого не знаю. Та ти не тримай на них образу і на батька теж. Він перебіситься, відійде, охолоне, і буде все добре. Треба трошки почекати, потерпіти.

– Я ні на кого не ображаюся. Я почекаю.

– Дашо, я тут бачила назву на вашій лікарні. Там табличка висить з незрозумілим написом «хоспіс». Це так називається відділення для хворих на СНІД?

– Ти все правильно зрозуміла, мамо, – відповіла Даринка і міцніше обійняла матір.

Розділ 44

Відрадою в житті Даринки, як і раніше, залишалися літературні вечори. Здавалося, потік поетичних рядків, який лився з неї, був невичерпний. Тепер вона готувала тематичні вечори подовгу, ретельно риючись у книжках і своїх зошитах. Головне, треба було виключити зі збірок теми про неминучість смерті. Правда, один раз Даша потрапила, на її думку, в незручне становище. Того дня до неї в палату зайшла Маргарита Іллівна і застала Дашу за читанням.

– Я тобі ще поетичні збірки познаходили у нашій бібліотеці, – сказала жінка і поклала на тумбочку стос грубих книжок і зовсім тоненьких брошур. – Переглянь, може, що цікавеньке попадеться.

Маргарита Іллівна присіла на стілець. Вона зауважила, що після відвідин матері у дівчини часто були перепади настрою, як погода в березневі дні. То вона відчувала себе щасливою, то впадала в задуму і в смуток. Сьогодні у неї були сумні очі, й Маргарита Іллівна пішла до бібліотеки хоспісу і там власноруч нарила чималенько книг з віршами, бажаючи цим відвернути дівчину від сумних думок.

– Спасибі вам, – невесело посміхнулася Даша, вичавивши посмішку пристойності.

– Усе читаєш?

– Добираю потрібне. Сортуючи матеріал, доводиться все перечитувати. Те, що не повинні чути інші, я пропускаю через свою душу, наче крізь сито. Збігає чиста вода, лягає цілющим бальзамом на хворі душі людей, а мені у ситі залишаються камені, які боляче тиснуть на груди.

– Поділися цим болем зі мною – тобі стане легше.

– Ви так гадаєте?

– Я знаю, Дашо. Я прожила більше, ніж ти, і в мене багатший життєвий досвід. Почитай мені.

– Думаю, що цей біль треба залишити мені.

– Читай, Дашо, я готова слухати.

– Тоді не перебивайте мене і слухайте до кінця, – чи то сказала, чи то попросила Даша і почала читати з книжки, яку тримала прямо перед собою:

– Дашо! Припини! – перервала її читання Маргарита Іллівна.

– Ні вже! Ви хотіли почути мій біль – слухайте до кінця, будьте мужні, – спокійно, але з дещо істеричною ноткою в голосі сказала дівчина і читала далі.

– Ну, навіщо ти так, Дашо?!

– Це не я, а Галина Сіра.

– Все! Дякуємо за увагу.

Даша з гіркою, іронічною посмішкою зробила кілька слабких, уривчастих оплесків.

– Даремно ти так, – тихо мовила Маргарита Іллівна і повільно підвелася, давши зрозуміти, що йде.

Даша опам’яталася. Їй стало ніяково і соромно за те, що думала тільки про себе, забувши, що Маргарита Іллівна теж тяжко хвора.

– Стривайте! – сказала Даринка. – Не йдіть, прошу вас.

Жінка зупинилася.

– Даруйте мені, будь ласка. Я дурна! Я несосвітенна дурепа, – сказала Даша, жалкуючи про зроблене.

– Не дай жорстокості пробратися в свою душу, – тихо, майже пошепки, як якесь заклинання, вимовила Маргарита Іллівна і додала: – Навіть зараз.

…Увечері чергові медсестри допомогли Даринці сісти в інвалідний візок і вивезла її у коридор, де всі вже чекали дівчину, щоб почитала їм вірші. Цього дня її згасаючий голос звучав тихіше, ніж колись, але оптимістичні нотки робили його ще чистішим, більш ніжним:

Даринка не робила зупинок, не оголошувала авторів. Один вірш зливався з іншим, утворюючи суцільну довгу пісню, і лився найчистішим звуком, пестячи слух змучених людей:

Голос дівчини лився по коридору, заглядав у найвіддаленіші палати, немов ніжна музика. І життя оточуючих її людей хоч на маленьку мить здавалось яскравішим і радіснішим…