Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 49

З собою Андрій прихопив якийсь аркуш паперу, згорнутий у рулон. Даша везла його на візочку по заасфальтованій доріжці, і Андрій підняв угору голову, підставляючи обличчя назустріч косим променям сонця.

– Справді, чудова погода, – сказав він. – І небо чисте-чисте. Напевно, цього року буде рання весна.

– Хотілося б, – відповіла Даша. – Набридли вже холоди.

– Давай тут постоїмо.

Даша присіла на дерев’яну лавку, яка була вже повністю сухою.

– Бачиш людей за парканом?

– Бачу.

– Раніше, виходячи на прогулянку, я спостерігав за їхньою реакцією, коли вони проходять повз хоспіс. Ось дивись, дивися, Дашо. Пройшов чоловік. Він побачив мене, відвів погляд і відразу ж прискорив крок, кваплячись скоріше проскочити повз це страшне місце. Він удав, що нікого тут не побачив, і намагатиметься швидше забути про мене. А он дві жінки, які з неприхованою цікавістю подивилися на мене і стали перешіптуватися. Напевно, вони зараз губляться в здогадах, на що хворіє цей молодий хлопець в інвалідному візку. Вони теж намагались якнайшвидше пройти повз це місце. І так усі. Кожен з них гадає, що це місце не для нього, що доля хлопця у візку його не спіткає ніколи. І я не засуджую їх. Напевно, на місці людей за парканом я чинив би так само. І міркував, як вони зараз. Я ніколи не думав, що не доживу до тридцяти років.

– Скільки тобі років?

– Двадцять дев’ять.

– Ніхто не знає, скільки він проживе, – сказала Даша. – Підлікуєшся та поїдеш додому.

– Звідси додому живими ніхто не повертався.

– Що, зовсім ніхто?

– Іноді забирають родичі додому на прохання хворих, а так… Утім, я попросив тебе вивезти мене на вулицю зовсім з іншого питання. Скажи мені, що ти бачиш перед будівлею хоспісу?

– Доріжки, вздовж них лавки, кущики якісь.

Андрій розвернув свій аркуш.

– Дивись. Тут я зробив проект озеленення цього пустиря. Хворі не повинні бачити цей пустир, він у них і так у душі. Я ж за професією дизайнер з озеленення. Так от, я намалював тут докладний план з альпійськими гірками, фігурними клумбами квітів, тут ось – газонна трава. Обов’язково має бути полив, інакше трава перетвориться на довгу щетину. А ще потрібна газонокосарка. Без неї ніяк не обійтися. Думаю, що ходячі хворі змогли б самі й висаджувати квіти, і доглядати їх, і косити траву. Уявляєш, Дашо, що буде, якщо у людей з’явиться стимул? Спочатку треба посадити насіння в землю, потім дочекатися, коли проткнуться перші боязкі паростки, потім їх треба поливати, полоти і дожидати, коли вони зацвітуть. Коли там думати про… погане? Треба буде жити і чекати.

– Ідея хороша, – погодилася Даша. – Навіть чудова. А твій проект прямо-таки карколомний. Але на все це потрібні чималі кошти.

– Ось тому я розповів усе саме тобі.

– Чому мені?

– Тільки ти зможеш утілити мою мрію в життя, – сказав Андрій, дивлячись із надією просто в очі Даші. І Даринка зрозуміла, що це і є його прохання. Останнє прохання.

– Це буде нелегко, але я виконаю твоє прохання, хай би чого це мені коштувало, – мовила Даринка, не відводячи очей.

– Ти мені обіцяєш?

– Обіцяю.

– Я тобі вірю, – сказав Андрій, простягаючи Даші аркуш із проектом. – Тепер я буду спокійний. Давай повернемося до відділення. Мені стало щось зимно.

Даша допомогла Андрієві роздягтися та лягти в ліжко. Вона закутала його ковдрою, змовницьки підморгнула йому і вже відчинила двері, збираючись виходити, коли Андрій сильно закашлявся. Вона різко обернулася й побачила, як Андрій потягнувся за баночкою, хотів відхаркнути рідину, але з його рота щільним суцільним струменем на підлогу полилися великі згустки крові…

Цього вечора після смерті Андрія на душі у Даші було особливо тоскно. Вона відкрила ноутбук і перевірила пошту. Листів від Сергія, як і раніше, не було. «Чому, власне кажучи, він мені мусить зараз писати? – думала вона, лежачи в ліжку і намагаючись заснути. – Він написав, коли йому було погано, самотньо і страшно. Я добровільно відповіла, намагаючись йому хоч чимось допомогти. Зараз він підлікувався, відпочив і вже не потребує ні підтримки, ні листування. Чого тоді я чекаю?»

Даша загорнулася в ковдру і, не витримавши, тихенько розплакалася. Було шкода Андрія. А також своїх ошуканих таємних надій.

Розділ 41

Даша закінчила читати останні рядки вірша:

Сьогодні вона присвятила цілий вечір поезії про рідний край, його красу. «Здається, вийшло непогано», – подумала вона під оплески хворих у коридорах, медперсоналу і слабкі удари, що доносилися з палат у відчинені двері.

– Я купила вітальні листівки, які ви мені замовили, – сказала Даша так голосно, як могла, щоб почули хворі в палатах, – до кожного пакету листівок я прикріпила скріпкою папірець із вашим прізвищем і здачу. Все лежить у фойє на столі. Так що, готуймось одразу до двох свят: 23 лютого і 8 Березня.

Даша поспішила піти: у неї дико боліла голова, і все її тіло тремтіло у пропасниці. Вона зробила собі уколи прямо тут, у маніпуляційному кабінеті, ковтнула таблетки, які носила завжди із собою в сумочці, та, швидко переодягнувшись, поквапилася додому. Похитуючись, вона увійшла у свою квартиру і хотіла прийняти душ, щоб якось зігрітися, але передумала. Її полишали сили, і вона відчувала себе старою жінкою, яка тільки й може, що пересувати важкі ноги.

Вона не забула переглянути електронну пошту. Сергій не писав їй, хоча за всіма підрахунками мав уже повернутися з Європи. Даринці бракувало спілкування з ним. Засмучена, вона закуталася в усі ковдри, що знайшла в квартирі, згорнулася клубочком, намагаючись хоч якось зігрітись і вгамувати неприємну остуду. Виходило погано, і вона почала подумки писати Сергієві черговий лист…

За кілька днів до свята чоловіків Даринка зайшла в палату до Ілони. Було помітно, що хвороба у дівчини почала прогресувати, і її шкіра все більше вкривалась яскраво-червоним висипом, поверхня якого була відзначена сірим сирнистим нальотом.

– Тобі занесли вітальні листівки? – запитала Даша, поправляючи Ілоні подушку.

– Спасибі. Все передали.

– Вже підписала?

– Звичайно. Одну – мамі, другу – батькові. Бойфренда, на жаль, у мене вже немає, – Ілона гірко посміхнулася.

– Ще не дарувала листівку татові? – запитала Даша не до речі, щоб хоч якось перевести розмову на іншу тему.

– Не можна наперед вітати – прикмета погана. Нехай лежить у столі… до свята.

– І то правда, – погодилася Даринка.

– Я тут лежала, і мені в голову зайшла одна думка, – сказала Ілона і хотіла засміятися, але через болючі висипки на обличчі в неї це погано вийшло. – Я мелю повну нісенітницю. «Зайшла в голову одна думка», а другої, виходить, узагалі не було?

– І яка ж ідея відвідала нашу строкату, різнобарвну голівку?

– Там на підвіконні лежать бюлетені про СНІД. Подай мені один, – попросила Ілона.

Даша обережно, щоб не розбудити сплячу нову сусідку Ілони по палаті, дотяглася до вікна і подала листок, де червоними літерами горіло слово СНІД, написане і горизонтально, і вертикально.

– Цей підійде?

– Те, що треба, – сказала Ілона. – Не йди, мені знадобиться твоя допомога.

Даша подала Ілоні її манікюрні ножички, фломастер, клей, якусь листівку й аркуш паперу, а сама сіла на краєчок ліжка біля ніг – спостерігати, як дівчина над чимось чаклує.

Ілона щось зосереджено вирізала з паперу, потім ретельно почала писати фломастером.

– Дашо, можна у тебе щось спитати? – запитала Ілона, не відриваючись від роботи.

– Будь ласка.

– А якщо це дуже-дуже особисте питання?

– Якщо дуже хочеться, то можна.

– В тебе багато було хлопців?