Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 33

– Мені подобається ваша квартира, Аргентино Львівно, – посміхнулася Даша. – Я заміню шпалери, пофарбую вікно, і тут буде мені навіть дуже затишно.

– Але… Мені не треба переклеювати шпалери, – зам’ялася старенька. – Я не планувала робити ремонт… поки що.

– Не хвилюйтеся. Я зроблю це для себе, за свій рахунок, – поспішила заспокоїти її Даша.

– Якщо для себе, то це інша справа, – пожвавішала старенька. – Ти, дитинко, не дивися, що перший поверх. Квартирка тепла, затишна, гарна, пічка газова майже нова, телевізор працює, якщо хочеш – можна підключити радіо. Тобі треба радіо?

– Спасибі, – не стримала посмішку Даша, – не треба. У мене є комп’ютер.

– Так, так, так, – закивала з розумінням старенька. – Тепер у молоді в усіх телефони у вухах і комп’ютери. У мого онука теж є цей комп’ютер, так він від нього не відходить. А я й думаю собі: «Хай краще комп’ютером займається, ніж наркоманом стане». Правильно я міркую?

– Правильно.

– Тільки, дитинко, не води сюди хороводи хлопців – я тебе дуже прошу. А то почнуться галас, бійки, пиятики. А сусіди знаєш які? Відразу міліцію викличуть. А відповідати за беззаконня кому доведеться? Мені, звичайно.

– Не переймайтеся, Аргентино Львівно, тут буде тихо.

– Це добре, Дашо. А то, знаєш, у мене тут до тебе жила одна дівчина, так у неї в кухонне вікно один наречений залазить, а з кімнати другий у вікно вистрибує. Так-так! Ось таке буває. А ти, я бачу, скромна дівчинка, гарна. Наречений є?

– Нема.

– Ну, нічого. Це справа наживна. Я ось вийшла заміж у 25 років і нажилася вдосталь. Одного чоловіка поховала, другий сам п’яний повісився, третій втік до молодої дружини. Усього побачила на своєму віку. Ну, гаразд, вистачить мені, старій дурепі, базікати. Ти можеш відпочивати і обживатися на новому місці.

Вранці наступного дня Даша була вже на новому робочому місці. Завідувачка відділення Алла Іванівна без зайвих питань прийняла Дашу на роботу і познайомила з нечисленним колективом. Скучивши за улюбленою працею, Даша з великим задоволенням бігла на свої зміни і бралася за будь-який підробіток.

Розділ 26

У вересні Даринка нарешті вибралася до школи-інтернату. Вона цілісіньких півгодини вешталася шкільним подвір’ям, поки дочекалася директора.

– Що вас, молода панночко, привело до нас? – запитала усміхнена, кругловида, з копицею пишного каштанового волосся, Марина Олександрівна.

– Я хотіла хоча б чимось допомогти вашим вихованкам, – червоніючи і кліпаючи очима від ніяковості, почала дівчина.

– Благородно. Дуже шляхетно з вашого боку… Як вас?

– Дарина. Просто Даша.

– І що ви можете нам запропонувати?

– Я не спонсор, а проста медсестра. Але я вмію добре плести на спицях.

– На спицях? – перепитала директор і з цікавістю подивилася на Дашу.

– Так, на спицях. Я хотіла б на добровільних засадах організувати гурток плетіння для ваших дівчаток. Думаю, що вміння добре плести їм у житті знадобиться. Я навіть склала план роботи гуртка.

Марина Олександрівна помовчала, про щось роздумуючи, потім сказала:

– Звичайно, їм це знадобиться. Але ви подумали про те, що цим дівчаткам ніхто не купить ті ж спиці, не кажучи вже про пряжу? Вони – сироти, у них немає батьків, які дали б гроші на все це.

– Вибачте, я про це якось не подумала. Але я можу купити за свої кошти кілька пар спиць, трохи пряжі.

– Навіщо їм трохи пряжі? – запитала директор, виокремлюючи слово «трохи».

– Хоча б для того, щоб навчитися основ плетіння.

– От уяви себе, Дашо, на їхньому місці. Приходить до дівчаток-підлітків якась тьотя і красиво розповідає про плетіння, показує журнали з моделями модних светриків і кофтинок, дає їм спиці та по маленькому моточку пряжі. На ньому, звичайно, можна практикуватися, вчитися плести візерунки і все! А цю дівчинку цікавить той самий светрик, який вона побачила в журналі. І вона дуже хоче його сплести своїми руками, щоб його можна було одягнути і похвалитися перед подругою, пройтися по вулиці або перед уподобаним нею хлопчиною. А що вона може? Сплести кілька рядків, щоб їх на наступний день розпустити. Навчитися плести вона зможе, але кінцевого результату не буде. Де тоді сенс її заняття? Де остаточний результат? Га?

Даша подумала, що Марина Олександрівна має рацію, і вже хотіла себе лаяти за таку нерозторопність і короткозорість, аж тут її осяяла здогадка.

– Треба знайти спонсора! – сказала жваво Даша, згадавши, як по телевізору часто показують багатих людей, які допомагають сирітським будинкам. – Треба знайти заможну людину, якій не буде накладно придбати спиці та пряжу!

Марина Олександрівна посміхнулася і розвела руками:

– Ідея хороша, проте, на жаль, мало шансів на її втілення в життя.

– Але чому?! Просто треба пояснити, як це важливо для дівчаток – майбутніх мам!

– Я, Дашо, на жаль, тільки цим і займаюся. До одних йду з простягнутою рукою, щоб закупили новорічні подарунки, до других – кілька тонн картоплі на зиму, до третіх – три пари взуття хлопцям, у яких ноги ростуть швидше, ніж належить за стандартом. А дівчатка? Хіба їм вистачає тих-таки трусиків, які їм купуємо за державні гроші? Цікаво дізнатися, як би обійшлися дочки державних діячів, якби їм видали таку кількість прокладок, що вони виділяють нашим дівчаткам!

– Підкажіть мені, де є офіси великих підприємців, – рішуче сказала Даша. – Я сама піду до них із простягнутою рукою.

Марина Олександрівна зітхнула і дістала з шухляди аркуш паперу з довгим списком імен, прізвищ, адрес і телефонів.

– Список великий, але у багатьох я вже була нещодавно, – сказала вона, пробігши очима по аркушу паперу. – Можна спробувати сходити до одного чоловіка. Я не була в нього вже давно. Людина він не жадібна, не можна сказати, що мільйонер, але грошики у нього водяться. Кілька місяців тому в нього загинув єдиний син. Може бути, це і жорстоко, скористатися цим випадком… Але спробувати можна. Запам’ятаєш адресу або записати?

– Запам’ятаю.

– Офіс розташований на вулиці Гарібальді, будинок 10. Запитаєш директора, а там, як поталанить. Може, щось та вийде.

– Я завтра ж сходжу та спробую поговорити.

– От і поговори. А потім будемо вирішувати, чи варто нам затівати організацію цього гуртка.

…Даша зайшла в коридор офісу і побачила, як метушаться робітники, перетягуючи з кабінету в кабінет якісь меблі, комп’ютери та важкі теки з паперами. Не знайшовши на дверях потрібної таблички, вона заглянула у відчинені двері й запитала у дівчини, що порпалася в паперах, де можна знайти старшого.

– Він незабаром буде, – відповіла та. – Ви присядьте, зачекайте трохи. У нас змінився шеф, і тепер усе доводиться робити по-новому. Нова мітла, знаєте, як кажуть, мете по-новому. Начебто і тоді було непогано, затишно, так ні ж, треба все поміняти місцями.

Даша знайшла вільне від паперів крісло і сіла біля вікна. Дівчина підняла стос течок з паперами і хотіла їх кудись нести, коли звідти вилетіла світлина і впала до ніг Даші. Вона підняла її і вже хотіла подати дівчині, та раптом застигла поглядом на обличчях людей, яких упізнала на фотографії. Веселий, щасливий і усміхнений Георгій Арсентійович із чорною борідкою і вусами обіймав за плечі красивого, молодого юнака, який тримав у руках футбольний м’яч. Даринка погано пам’ятала обличчя загиблого в аварії хлопця, та й запам’ятати його було неможливо – воно було знівечене і закривавлене. Даша подумала, що Георгій Арсентійович був сфотографований разом зі своїм сином Антоном іще в той час, коли ніщо не віщувало біду.

– Це наш колишній шеф, – кивнула в бік фотографії дівчина, – поруч його син Антон. Він нещодавно загинув у аварії. Правда, гарний хлопчина?

– Гарний, – неуважно відповіла Даша. – А де зараз… колишній шеф?

– Хто його знає? Продав увесь свій бізнес із потрухами і кудись поїхав. Хто говорить – на Сахалін, хто базікає, що взагалі в Штати… А ось і Сергій Олегович, – посміхнулася дівчина чоловікові, що увійшов до кімнати. – Сергію Олеговичу, до вас відвідувач.