Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 17

Даринка нічого не відповіла. Вона вважала за краще промовчати і залишити при собі свою думку.

– О котрій прийде кореспондент?

– О сьомій вечора.

– Добре, я прийду, – сказала Даша.

– До завтра.

Даша вийшла з кабінету і подумала про те, що запланований вечір на двох з Олексієм вже зіпсовано. Вірніше, його взагалі не буде. Треба бігти до нього і приготувати вечерю, поки є час.

…Кореспондентом виявилася молода дівчина. Точніше, важко сказати, як правильно її називати: молода дівчина або жінка. Вона була невизначеного віку і належала до тієї типової категорії, яку називають «синьою панчохою». Пряме темно-русяве волосся, що ніколи не бачило фарби, втратило форму через давність відвідування перукарні, коротко стрижені нігті без манікюру, непоказна безбарвна сукня в темно-синіх квіточках і таке саме безбарвне, без макіяжу, обличчя з окулярами на носі.

– Мене звуть Женя, – сказала дівчина, сідаючи на місце завідувача.

Вона дістала з сумочки блокнот і ручку і знавецьким оком огледіла Дашу. Та відразу зашарілася й опустила очі. «Швидше б закінчилася ця процедура», – подумала Даринка.

– Отже, почнімо, – сказала Женя, приготувавшись писати. – Почнімо з анкетних даних…

У Даші розповідь не клеїлась, але Женя, маючи досвід спілкування з неговіркими людьми, зрозуміла це і сама почала ставити питання. Даринка відчувала себе як на допиті. Їй доводилося відповідати на питання за темою і назовсім безглузді. І вона цілком вже розгубилася, коли Женя стала розпитувати її про перше побачення і поцілунок.

– Це дуже особисте, – ніяковіючи, сказала Даша, – і я не буду відповідати на такі питання.

– Розумієте, це мені потрібно знати, щоб повніше розкрити ваш образ, – пояснила Женя. – Це не для преси, а для мене.

Її переконання на Даринку не подіяли, і вона тихо, але вперто сказала:

– Я не хочу втаємничувати сторонніх у своє особисте життя. А так само я не хотіла б, щоб про мій перший поцілунок знало все місто. Ви пишете статтю в газету, а не роман про кохання.

– Як хочете, – незадоволено відкопилила губу «синя панчоха».

Розділ 12

Даринка мала виходити на роботу лише перший день, а вже почувалася втомленою. Добре, хоч виявилася можливість довше, ніж зазвичай, поспати вранці. Журналістка її вчора вкрай стомила своїми питаннями. До того ж довелося ввечері готувати за Свєтку вечерю. Та прийшла додому вся знервована та сумна, відразу ж гепнулася на диван, утупившись у стелю.

Даша закип’ятила чайник, зробила бутерброд з ковбасою собі та Свєтці й зазирнула до кімнати. Подруга вже спала, і дівчина не стала її будити. «Нехай гарненько відіспиться, – вирішила Даринка. – Їй усе одно аж у ніч іти на роботу. А хандра мине. Це з нею рідко, але трапляється».

Спочатку Даша хотіла вийти раніше з дому, але потім передумала. Веніамін Павлович сказав, що можна підійти о десятій. Не було сенсу приходити на роботу на годину раніше і червоніти, потіти і хвилюватися зайву годину. І Даринка прилягла тихенько, щоб не розбудити сплячу подругу, на диван. Вона не хворіла, але чомусь була важкою голова і у всьому тілі відчувався тягар. Щоб випадково не заснути, Даша взяла до рук книжку і вирішила трохи почитати. На відміну від подруги, вона знала, що за читанням точно не засне. Погортавши збірку поезій, Даринка ніяк не могла зупинити свій вибір на якомусь певному поеті чи хоча б на вірші або поемі. Нарешті її увагу привернула назва «Перше кохання». Даша подивилася на прізвище автора. «Валентин Лагода» – прочитала вона і почала, не поспішаючи, вчитуватися в кожне слово:

Даші вірш сподобався, і вона його перечитала ще раз. Поглянувши на годинник, дівчина подумала, що є ще трохи часу, і, щоб заспокоїтися і не думати про мікрофони та камери, вирішила вивчити вірш напам’ять…

Даринку зустрів біля порога клініки сам Веніамін Павлович. Його обличчя аж сяяло від задоволення.

– Здрастуй, Дашо, – сказав він збудженим голосом. – Зараз же перевдягайся в халат, і підемо до актової зали.

– Добре, – кивнувши, змирилася з усім Даша і пішла в роздягальню.

Знайшовши свій халат у шафі на колишньому місці, вона швидко накинула його, застебнула ґудзики і поправила чубчик.

– Загалом, у залі вже все готово, – говорив їй на ходу Веніамін Павлович. – Так що не лякайся і не сахайся камери. Там зібралися всі наші…

– Хоч скажіть, що мені треба робити, – попросила Даринка.

– Нічого. Дій за обставинами. Та ти не хвилюйся, все буде добре, – заспокоїв завідувач і відчинив перед нею двері.

Дівчина побачила всіх своїх колег, що стояли в ряд. Деякі з них тримали в руках букети квітів. Коли вона увійшла, то всі дружно заплескали в долоні. Веніамін Павлович потяг Дашу під руку за собою і, повернувшись обличчям до націленої на дівчину камери, почав свою промову. Даринка не знала, куди себе подіти, куди приткнути свої руки і куди дивитися. Вона відчувала, як щоки палають, тому розгублено кліпала очима і натягнуто посміхалася.

– …І на завершення, від імені нашого колективу та від мене особисто вручаємо тобі, дорога наша Дашо, цю мікрохвильову піч новітньої модифікації! – цими словами закінчив свою промову Веніамін Павлович і урочисто підніс Даші велику барвисту коробку із золотистою стрічкою.

– Спасибі, – пробелькотіла Даринка, і далі посміхаючись. – Спасибі вам усім…

Колеги дружно зааплодували.

І тут до дівчини підійшли і стали поруч незнайомі чоловік і жінка. Даша раніше їх ніколи не бачила і з цікавістю подивилася на молоду жінку. Відразу було видно, що вона належала до того типу жінок, які вміють себе доглядати і мають на це непогані кошти. На ній був елегантний шикарний одяг, що не залишав жодного сумніву в його захмарній ціні. Гордого, зарозумілого погляду не приховувала навіть її широка, але нещира усмішка. Чоловік, який стояв поряд з нею, здався Даринці нецікавим і непоказним на тлі дружини, що сяяла своїм убранням.

Спочатку Даша не могла збагнути з промови жінки, хто вона, але потім стало ясно, що це батьки того малюка, якого Даринка знайшла після аварії в кюветі в шоковому стані та з травмою голови. Жінка розпиналася в подяках «самовідданій, героїчний медсестрі цієї установи» і насамкінець підійшла до Даші та сказала:

– Спасибі вам, незнайомко. Від мене, від чоловіка і від усіх наших родичів, близьких і знайомих за врятованого хлопчика.

Даринка знову почала лаяти себе за те, що червоніє і обливається потом від хвилювання. За те, що втрачає мову саме в ті моменти, коли треба щось відповісти, і нерозумно блимає віями.

– А це вам на знак нашої вдячності скромний подарунок, – сказала жінка й одягла Даші на шию золотий ланцюжок з маленьким хрестиком.

– Спасибі вам, – сказала дівчина. – Але навіщо… ви це? Я ж робила те, що зробила б будь-яка медсестра…

– Ось бачите! – з пафосом виголосив Веніамін Павлович і підняв руку вгору. – У цьому вся наша Даша! Ось така вона завжди – скромна і сором’язлива, але водночас відмінний працівник, що вміє правильно оцінити ситуацію в скрутну хвилину і прийняти безпомилкове рішення! Ці стіни виховали героїню, і давайте ж іще раз, дорогі мої колеги, привітаємо Дашу, я не побоюся цього слова, з подвигом!