Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 14

Даша зробила паузу, перебуваючи все ще під враженням прочитаного.

– Хіба тобі не сподобалося? – запитала вона Свєту.

– Хто це вигадав?

– Вірші пишуть. Любов Забашта.

– Не чула про таку. Непогано, але якось сумно.

– Поети вкладають у кожне слово, кожен рядок свою душу, частину себе, а іноді й ціле життя. Вірші не можна читати як роман, швидко перегортаючи сторінки. Треба думати, міркувати, аналізувати, порівнювати.

– Почитай ще що-небудь, а я полежу із заплющеними очима. Я так краще сприймаю на слух, – попросила Свєтка і вмостилася зручніше.

«Зараз, буквально через п’ять хвилин вона засне», – посміхнулася сама до себе Даша і почала тихо читати:

– Тамара Коломієць.

Даринка подивилася на Свєтку і посміхнулася. Та вже мирно сопіла уві сні. Дівчина відклала книгу вбік і прилягла. Чомусь зараз згадалися дитячі роки і їхня дружба зі Свєткою. Вони жили по сусідству. Скільки себе пам’ятає Даринка, стільки вона і знала свою подругу. Вони були дуже різні. Світлана – невисокого зросту, прудка, смілива, якщо не сказати, нахабнувата. Вона не блищала красою, але примудрялася бути завжди в центрі уваги. Це було її потребою, і Світлана всіма засобами виставляла себе напоказ. У школі, якщо вона не вивчила урок і її викликали до дошки, поводилася впевнено й починала говорити голосно, намагаючись зв’язати два вивчені слова на різні лади. І їй це вдавалося! Вона примудрялася якщо не отримати заслужено, то хоча б випросити позитивну оцінку. А ось вона, Даринка, якщо чогось не довчила, то червоніла, кліпала очима, починала плакати, зізнавалась у всьому і… їй ставили двійку. Коли прийшов час цікавитися хлопцями, Світлана з Дашею ходили в сільський клуб – місце побачень. Якщо раптом хтось із хлопців і помічав Даринку – високу, зі стрункими ногами, з пишним волоссям і синіми очима, і вирішував підійти до неї, то одразу ж між ним і Дашею з’являлася Свєтка. Вона мружила оченята, кокетливо реготала, відпускала жарти в той час, як Даринка стояла тихо за спиною подруги, почервонівши від збентеження. І хлопці швидко забували про скромну й тиху Даринку, переключивши свою увагу на Свєтку. Даша не ображалася на подругу, а якщо й була якась образа, то вона швидко минала, і Даша пробачала Свєтці все.

Тепер вони винаймали разом квартиру. І хоча Даринка не поділяла Свєткині погляди на життя й іноді її просто не розуміла, вони чудово уживалися разом. З іншого боку, обом так було зручно. Платити за житло удвох було менш накладно, ніж одній. До того ж у село вони їздили по черзі і тягли назад, до міста, в одній руці сумку з продуктами від одних батьків, в другій – від інших. Та й готували на кухні вони по черзі, тому що їхні робочі зміни не збігалися.

Даринка задумалася про розмову зі Світланою про секс. Іноді вона й сама гадала, що чинить неправильно, не допускаючи близькості з Олексієм. Але нічого з собою вдіяти не могла. Її багата уява ніяк не хотіла відкинути думку про прекрасну ніч у білосніжній сукні при свічках після весілля…

Розділ 10

Даринка сходила на перев’язку, продовжила свій лікарняний лист і вирішила зайти на роботу. Вона була задоволена своєю професією, і її нинішня робота їй подобалася. Тут вона почувала себе впевнено та не соромилася і не боялася. Це була її стихія, яка цілком задовольняла Дашу.

Вона застала Свєту в робочому кабінеті Веніаміна Павловича. Завідувач сидів, розкинувшись у своєму дорогому шкіряному кріслі, виваливши вперед круглий живіт. Його кругле обличчя з чорною бородою і вусами розпливлося в посмішці при появі Даші.

– А-а, Дашо. Проходь-проходь. Розказуй, як здоров’я, як справи.

Даринка присіла на краєчок стільця поруч із подругою, що сиділа в короткому білому напівпрозорому халатику, крізь який чітко проглядалися її бежевий ліфчик і мереживні плавочки.

– Спасибі, Веніаміне Павловичу. У мене все чудово. Днями знімуть шви і я зможу вийти на роботу.

У двері кабінету хтось постукав.

– Заходьте! – крикнув завідувач.

– Веніаміне Павловичу, – у двері зазирнула молоденька медсестра і збуджено сказала: – Вас там питають. Термінова справа.

– Ну, дівчата, посидьте без мене. Вибачте, робота, – мовив Веніамін Павлович, поспішно виходячи з кабінету.

– Залицялась? – звернулася з посмішкою Даша до подруги.

– Доводиться залицятись. А ти звідки?

– З перев’язки йшла, вирішила тебе відвідати.

– Вдома набридло сидіти?

– Можна подумати, ми бачимося цілими днями. То ти на зміну, то я, то на побаченнях, то в селі…

Даринка не встигла договорити, як двері кабінету різко відчинилися і в очі їй ударило яскраве світло прожектора. Одразу ж за сяючим завідувачем до кабінету ввалилися телевізійники з камерами та мікрофонами.

– Ось вона, – Веніамін Павлович показав на Дашу, яка геть нічого не тямила. – Знайомтеся – це наша Дарина Андріївна Шевченко, наша гордість, так би мовити, героїня нашого часу.

– Що все це означає?! – обурилася дівчина та підхопилася. За звичкою вона стала за спину подруги, немов шукаючи захисту.

– Дашо, – звернувся до неї завідувач із задоволеною усмішкою на обличчі. – Це телекомпанії РНТ і «Нюанс». Вони дізналися про твою самовідданість під час рятування людей в аварії і хочуть про тебе зробити репортаж.

– Ви що?! Я не хочу ніяких репортажів! – Даринка затулилася рукою від яскравого світла, що сліпило їй очі.

– Дівчино, лише кілька слів. Вам просто треба розповісти, що ви робили, як рятували людей, якої тяжкості були травми, – звернувся до неї хлопець із мікрофоном у руках.

– Я нічого не робила. Просто надала першу допомогу потерпілим.

– Я вас розумію, – хлопець був наполегливий. – Як і всі, ви губитеся перший раз перед камерою. Але це нічого, ми зробимо другий дубль, якщо знадобиться.

– Дашо, – зашепотіла їй Свєтка. – Ти зовсім очманіла, чи що?! Тебе по телеку показувати будуть! Усі побачать тебе і будуть захоплюватися!

– Навіщо мені це? Дозвольте, я піду звідси. – Даша м’яко відсторонила подругу, намагаючись вибратися. Її обличчя пашіло, і від цього їй ще більше хотілося зникнути від цікавих поглядів або взагалі провалитися крізь землю.

– Дашо, – звернувся до неї Веніамін Павлович. – Зрозумій, це не тільки тобі треба, а й нашій клініці. Подумай, скільки людей звернуть на нас увагу, дізнавшись про такі кадри, як ти!

– Ну, хочеш, я розповім про тебе? – Свєта схопила її за руку. – Хочеш, розповім, як ти Васьці Чернову кров зупиняла? Пам’ятаєш? Це ж було непросто. Вже тоді ти зрозуміла, що рятувати людей – це твоє покликання.

Хлопці з мікрофонами почули, що говорила Свєтка, і мало не накинулися на дівчат, тицяючи їм мікрофони просто в обличчя:

– Дівчино, ви подруга героїні?

– Ви можете розповісти про ваше дитинство?

– Коли ви познайомилися?

– Так! Так! Так! – зупинив цей потік питань Веніамін Павлович. – Заспокойтеся всі й послухайте мене! Зараз я, як завідувач найкращої приватної клініки міста, скажу кілька слів про нашу лікарню. За цей час Даша заспокоїться і забуде про об’єктиви ваших камер. Еге ж, Дашо?

Голос завідувача пролунав владно – не як питання, а як наказ.

– Можна після виступу Веніаміна Павловича я розповім про свою подругу? – Свєтка виставила вперед свої округлі груди і скинула вгору голову. – Я не боюся камер і про Дашу можу розповісти багато цікавого.

– Добре, – дав команду хтось із натовпу. Чоловік розставив їх в один ряд. Зліва від Даринки виявився завідувач, праворуч – Свєтка. Даша відчула, як від хвилювання її всю кинуло в жар і по спині пробігла зрадницька тоненька цівка поту.