Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 12

«Якби я зустрів таку дівчину…» – промайнула думка в голові Віталія Степановича, і він тяжко зітхнув.

– У вас стомлений вигляд, лікарю, – серйозно сказала Даша.

– А що вдієш? Іноді бувають спокійні зміни, а іншим разом… Ваш хлопець пишається вами і любить вас.

– Справді? – Даринка кинула на лікаря свій наївний погляд дитини та її щоки знову залила фарба.

– Він запитував про вас.

– Як ви думаєте, у мене залишиться великий шрам? – Даша легенько доторкнулася кінчиками пальців до пластиру. – На руці шрами мене не так турбують, а ось на лобі…

– Красу нічим не зіпсуєш, – пожартував Віталій Степанович.

– Лікарю, а коли я зможу піти додому?

– Хочеться додому?

– Страшенно хочеться!

– Завтра подивимося. Якщо буде все нормально, то зможете доліковуватися вдома.

– Це добре, – усміхнулася Даринка.

– Коли що треба – звертайтеся.

– Дякую.

Віталій Степанович, човгаючи капцями, потяг ноги до робочого кабінету. Йому вистачило сил, щоб набрати води в чайник і ввімкнути його.

– Традиція є традиція, – пробурчав він собі під ніс, глянувши на годинник. Із хвилини на хвилину мав підійти Іван Іванович і змінити його. Чоловік важко сів у глибоке крісло, витягнув втомлені ноги і прикрив очі…

– Вітаю тебе, колего, – голос Івана Івановича вивів його з напівсну.

– Доброго вечора, Іване Івановичу, – підхопився з крісла Віталій, простягаючи руку для вітання.

– Чув, чув, що тут скоїлося.

– Вже?

– Так, дівчата з приймального покою ледве на ногах тримаються. Вони мені коротко повідомили про аварію. Ну, давай, розповідай. Тільки май на увазі, сьогодні, в порушення традиції, я буду розливати чай і навіть нагодую тебе домашніми пиріжками.

– Хто їх робив?

– Сусідка, що матір доглядає, – відповів Іван Іванович і виклав на тарілку великі, пишні, з рум’яною скоринкою, апетитні пиріжки. Віталій проковтнув слину, тільки зараз згадавши, що нічого не їв уже добу.

Вислухавши розповідь молодого лікаря, Іван Іванович подумав: «Ось тепер мені вже можна йти на пенсію і купувати гарну вудку».

Частина II

Розділ 9

Даринка викликала таксі, щоб дістатися з лікарні додому. Раніше вона ніколи б не дозволила собі розкіш їхати в таксі з Кременчука до Дніпропетровська, але зараз їй було соромно в такому вигляді навіть сідати в автівку. Сукня подерта на шматки з плямами засохлої крові, волосся розкуйовджене, забруднене і злипле, на лобі – пластир, на руках – пов’язки.

– Як із фронту, – посміхнувся таксист.

– Майже. Після аварії, – виправдовуючись за свій пошарпаний вигляд, сказала Даша.

– Це не з тієї, що трапилася вчора за містом?

– Напевно.

– Кажуть, там було пекло.

– Це точно.

– Все місто гуде про це. З чуток, є двоє загиблих. Це правда чи тільки чутки?

– Правда. Молодий хлопець і дівчина.

– Треба ж! А ще базікають, що там була маленька дитина. Як вона?

– Лікар сказав, що видряпається.

– Це добре. Нехай дорослі в чомусь винні, десь згрішили, комусь щось погане побажали, а дитина? Вона чим завинила? Адже вона світу білого ще не бачила, – розмірковував балакучий таксист. – Навіщо ж її карати? Нехай живе. Адже так?

Даринка ствердно кивнула.

– А ще ходять чутки, що на місці аварії була медсестра, яка всіх за життя тримала, доки не приїхала «швидка». Правда?

– Правда, – відповіла Даша і відчула, як знову зрадницьки почали палати щоки. – І звідки вам усе відомо?

– Ну, почнімо з того, що новини у місті першими завжди дізнаються таксисти. А потім, у мене друг на місцевому телебаченні працює, а вони, ці телевізійники, якщо де щось сталося, встигають на крок попереду всіх бігти. Вони знімали місце аварії, але людей уже в той час там не було.

– Зрозуміло.

Таксист трохи помовчав, але потім, не витримавши довгої паузи, мовив:

– Треба ж таке! Кажуть, сестричка сама поранена вся, а рятувала людей, як навіжена! Уявляєш, коли приїхала «швидка», вона передала лікарям у руки дитину, а сама звалилася, мов сніп. Ось на таких людях тримається земля.

Даша про себе посміхнулася і сказала:

– Вона просто виконувала свій обов’язок.

– Ну, не скажи! – обурився таксист. – Інша б розгубилася й сиділа, розпустивши соплі. А ця… Ти її бачила?

– Бачила.

– І яка вона?

– Звичайне дівчисько, – відповіла Даринка і прикрила очі, давши цим знати, що вона втомилася й розмову закінчено. До Дніпропетровська їхати було ще довго, а їй не хотілося цілу дорогу слухати балачки таксиста. Занадто багато подій звалилося на неї в один день. Таксист, ображений неувагою дівчини і небажанням підтримувати розмову, ввімкнув музику і натиснув педаль газу…

– Господи! Як ти все це витримала?! – сплеснула руками Свєтка, повернувшись додому і вислухавши розповідь Даші про аварію.

Даринка лежала на дивані, прикрившись улюбленим пухнастим пледом у синіх розводах.

– А куди мені було подітися?

– Я б так не змогла.

– Ти б зробила так само. І другий, і третій, хто б там був, вчинив так само.

– Жах! Який жах!

Світлана сіла перед дзеркалом і поправила світлий чубчик. Узявши масажку, вона провела кілька разів по коротко стриженому волоссю, ретельно оглянула густонафарбовані вії і залишилася задоволена собою.

– Дашо, знаєш, а я згадала зараз, як Васьці Чернову в школі розбили ніс пацани й у нього йшла кров. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю.

– Всі такі перелякані були, очі по п’ятаку від страху, коли у нього хлинула з носа кров, а ти побігла, намочила під краном носовичок, посадила Васька за парту, голову назад закинула і хустинку на перенісся йому поклала.

– Я тоді ще за медсестрою когось попросила сходити.

– Якби ж попросила! Ти заволала так, що півкласу галопом у медпункт помчало. Ніхто від тебе такого не чекав. Звикли всі, що ти – тихенька, зайве слово боїшся сказати, а то заволала таким голосом!

Даринка розсміялася.

– В екстрених ситуаціях люди можуть себе вести неадекватно.

– Це всі ми тоді поводили себе неадекватно. А ти вчинила як треба.

Свєтка підсіла до Даші на диван і підібгала під себе ноги.

– Ти завжди робиш правильно, – вела далі вона. – Не треба бути завжди і скрізь правильною.

– Що ти маєш на увазі?

– Наприклад, твої стосунки з Льошкою.

– У них щось не так?

– Ось саме, що все занадто правильно.

– Значить, це добре? – Даринка не зовсім розуміла, до чого вела цю розмову її подруга.

– Ти досі вдаєш із себе незайману, не хочеш жити з ним до весілля, уникаєш сексу.

– Не бачу в цьому нічого поганого, – Даша невдоволено накопилила губи. – Все ще попереду.

– А раптом ви не підходите одне одному?

– Півроку підходили, а потім раптом не підійдемо?

– Еге ж! – засміялася Свєтка. – Яка ж ти дурна! Я маю на увазі секс. Раптом він тебе не влаштує або ти його? Що тоді? Зіграєте весілля, ввалите в нього купу грошей і розбіжитеся?

– Ну, як це не влаштуємо одне одного? Якщо люди кохають одне одного й у них почуття взаємні, то їм і в сексі буде добре, і взагалі.

– Я дивуюся твоїй наївності! – Світлана покрутила головою. – Дівчата з чотирнадцяти років спокійно, без комплексів, займаються сексом зі своїми партнерами і можуть тобі докладно пояснити, хто з хлопців влаштовує їх у ліжку, а хто – ні.

– Якщо кохана людина, то буде влаштовувати, а якщо просто партнер, то можуть бути різні варіанти.

– Партнер, чоловік, коханець – це те саме. З ним ти займаєшся сексом і повинна від цього мати задоволення, а не виконувати обов’язок. А якщо твій чоловік тебе не буде влаштовувати в ліжку, то твій шлюб перетвориться на довічні тортури.

– Буде влаштовувати, – невдоволено буркнула Даринка.

– Ні, ти послухай мене, подруго, дослухай до кінця. Ти будеш із ним жити довго, але нещасливо. Тому що про оргазм ти будеш читати тільки в книжках і зовсім не уявлятимеш, що це. Тому що про нього неможливо написати або розповісти, не можна навіть намалювати в своїй уяві. Його треба випробувати на собі! А раптом тобі з твоїм чоловіком це не вдасться? Що тоді? А?