Гарячий шоколад із запахом ванілі (СИ) - "Anna Di" - Страница 7

         Я прокинулась від вібрації свого телефону, взявши який прочитала:

Доброго ранку, соня. Починай готуватись до вечірки :)

         «Фелікс…Він знову пише мені. Як же це прекрасно. Блін, а котра взагалі година? Скільки? 10:36? Щось я і справді дуже довго сьогодні проспала… Але звідки про це дізнався Антоша? Ех, дивний він.»

Нічого я не соня. Давно вже прокинулась.

 Добре, починаю підготовку.

 І ти теж готуйся.

         Я відправила повідомлення, після чого пішла на кухню, у пошуках мами.

- Привіт, соня, –  сказала, посміхнувшись мама.

- Я не соня.

         «Ну скільки вже можна мене підколювати.»

- Просто мені було необхідно виспатись перед такою подією.

- Ну не ображайся, зайчик, я ж жартую. Будеш снідати?

- Так, дякую.

         Поснідавши та ще трохи поговоривши з мамою про те, що «можна і не можна на вечірці», я глянула на годинник, який вже показував полудень.

- Хочеш, я можу тебе заплести?

         «Ох, мама знову хоче познущатися з мого і без того короткого волосся.»

- Ні, мам, будь ласка, не треба. Загалі, я думала про те, щоб зробити собі куче ряшки.

- Можна спробувати. Тобі потрібна допомога?

- Так, дякую.

         Отже, ми з мамою зробили мені великі об’ємні хвилі на моєму чорнявому волоссі; я прийняла душ, використавши гель із запахом шоколаду; одягнула чорні колготи, коротенькі шорти, чорні кеди та такого ж кольору топ. А коли настала черга одягати майку Фелікса, я спочатку винюхала, що вона просто безмежно пахне ним, а потім аж одягнула на своє тіло. Коли я зрозуміла, що зараз маю на собі річ Антоші, по мені відразу ж пройшовся холодок. Після того як я була вже одягнена, мама мене трохи підфарбувала, та ми з нею сіли дивитись якусь програму, чекаючи доки прийде Фелікс.

         Рівно о’пів на п’яту, почувся дзвінок у двері.

         «Антон? Так? Це ж він прийшов?

         Так, я бачу перед собою його чарівливу посмішку, яка змінюється на трохи збочену, коли він бачить, як я одягнена.»

- Ти прямо дуже пунктуальний, –  сказала я Феліксу, глянувши на годинник.

- А ти дуже гарна.

         «Що? Він назвав мене гарною? Взагалі-то на сестер так збочено не дивляться, проте мені все одно: я рада, що він зараз тут зі мною.

- Проходь; зараз я принесу тобі футболку, бо вона просто тільки-но вигладжена.

         Взявши свою кофту і повернувшись до Антоші, я побачила, що він вже говорить про щось із моєю мамою.

- Я бачу ви знайшли спільну мову, –  посміхнувшись, звернулась я до обох.

- Так, твій Фелікс мало того що красень, так ще й справжній джентльмен. Бережи його, такі на вулиці просто так не валяються.

         «Оу, мама змусила хлопця червоніти.»

- Добре, мам. Буду берегти.

- Ну, не буду вам заважати. Бажаю добре порозважатись сьогодні, – сказала мама, вийшовши з кімнати.

- Ось, тримай, – звернулась я до Антоші, протягнувши футболку. – Ти же ж не передумав щодо цього малюнку? –я вказала на яскраве серце.

- Ні, не передумав, – посміхнувся Антон та взяв до рук кофту.

- Можеш піти у ванну кімнату, щоб переодягнутись або, якщо хочеш, я вийду.

- А я обов’язково повинен від тебе переховуватись, щоб переодягнусь?

         «Оу, він знову так чарівливо посміхається…»

- Та ні, не обов’язково. Я просто  подумала, що ти, ну, засоромишся.

         На цих моїх словах, Фелікс вже встиг скинути з себе рубашку та, досі не одягнувши футболки, почав обережно ту рубаху складати.

         «Він що спеціально? Знущається з мене, так? Боже, яке в нього накачане тіло. Я зараз почну просто розпливатись у посмішці…»

         Лише коли Антоша одягнувся, я змогла нормально дихати та мислити.

- Тепер можемо крокувати на вечірку, – посміхнулась я та направилась у сторону виходу.

- А ти не замерзнеш?

- Ну ти ж мене зігрієш мене, чи не так?

         «Ну що я оце таке сказала?»

- Звісно ж.

         Коли ми вийшли з приміщення, я зрозуміла, що на вулиці просто неймовірно холодно; мало того, починався невеликий лапатий сніг. Я миттєво змерзла і вже після п’яти хвилин ходьби, сказала:

- Ти був правий, – ледве промовила я, намагаючись не цокотіти зубами.

- Щодо чого?

- Щодо того, що я змерзну.

- Ох, я ж говорив. А ти тут винарядилась.

- Тобі не подобається як я одягнена?

- Не перекручуй мої слова. Ні, мені подобається як ти одягнена, дуже подобається… але ж не на таку погоду.

         «Йому подобається як я одягнена. Він турбується про мене. Та ну блін, як же він мене сприймає: як сестру чи як дівчину?»

- Йди сюди, –  наказовим тоном промовив Антон.

- Бити будеш?

- Подивимось на твою поведінку, – відповів хлопець, підійшовши, а потім… обнявши мене?

         «Так, він обіймає мене. Блін, куди дівати руки? Куди дивитись? Що сказати?»

- Можеш заховати руки до карманів моєї куртки: там тепло.

- Дякую, –  пробурмотала я через те, що була тісно прижата до Фелікса.

         «Навіть крізь своє пальто, і відчуваю, що руки Антоші не лежать спокійно на моїй спині, а блукають по ній. Це не зовсім зрозуміло, проте мені подобається.

         Боже, що я ламаюсь? Мені це все просто безмежно подобається! Хочеться прижатись ще ближче, щоб повністю пропитатись запахом цього хлопця.

         Я піднімаю своє лице, дивлячись на Фелікса, і бачу, що він також направив свій погляд на мене. Який же він гарний; і так хочеться відчути смак його вуст. Оу, все, треба відходити від нього, бо я зараз зовсім втрачу здоровий глузд.»

         Я витягнула свої долоні з його карманів і сказала щось типу того, що ми можемо запізнитись. Антон лише мовчки прибрав свої руки з моєї спини, проте відразу ж узяв мою долонь. В кінці кінців, ми крокували весь шлях до будинку Адама, переплівши наші руки.

         При вході до приміщення вже стояв мій кузен, який чекав доки зберуться всі хлопці.

- Ви прямо найпунктуальніші, заходьте, – посміхнувся мій братець. – Верхній одяг можна повісити тут… А ось і всі інші; давайте вже заходьте швидше.

- Бачиш, Емма. А ти говорила, що ми запізнимось.

- Я таке говорила?

- Ну так. Не пам’ятаєш? Ну коли ми з тобою обнімались, стоячи на холоді.

         «Ну і чому він так голосно про це все говорить?»

- Ти чого розкричався? Про це повинні всі знати чи що? – прошипіла крізь зуби я.

- Та ні; просто хлопці казали, що ти дуже неприступна і, що ніколи і нікому не вдасться обійняти тебе.

         «Що? Він говорив із хлопцями про мене? То він обійняв мене лише тому, щоб показати, який він крутий? Так? Козел.»

- То ти обійняв мене лише через те, щоб довести всім, що перед тобою і «Міс Неприступність» схилить свою голову?

- Ей, мала, ти чого тут так розкричалась? – збоку пролунав голос Артема.

- Та пішли ви всі! – випалила я та чимдуж вибігла на вулицю.

- Емма! – ззаду почувся голос Антона. – Повернись, будь ласка.

- Відчепись від мене, – відповіла я. ледве стримуючи сльози.

- Я козел, знаю.

         «Та невже він сам це зрозумів?»

- Вибач; вибач, будь ласка.

         «Я уповільняю свій рух. Чую за спиною, що Фелікс все ближче і ближче наближається до мене. Тепер Антоша розвертає мене до себе і обіймає: не так як минулого разу, невпевнено блукаючи по моєму тілу; ні, цього разу все інакше. Він власно, палко, навіть із декотрим нажимом пригортає мене до себе; починає гладити моє волосся, ледве-ледве торкаючись щік. Не знаю як це буде виглядати зі сторони, проте я просто закриваю очі. Мені приємно, що Фелікс так береже мене. Боже, та хто я взагалі така, щоб переді мною тут вибачатись, благати про щось, козлом себе називати?