Гарячий шоколад із запахом ванілі (СИ) - "Anna Di" - Страница 13

         Вимкнувши світло, хлопець залазить на ліжко. Я відразу ж починаю відчувати, що він повільно натягує одіяльце на себе.

- Ей, ти вирішив мене заморозити?

- Я не винен, що ти так далеко відсунулась, що пледу не вистачає на всю ширину.

- А хто тобі забороняє підсунутись ближче?

         «Ну що оце за необдумані фразочки?!»

         Антоша підсовується ближче зовсім на трохи, а потім, обхвативши мою талію однією рукою, підсовує до себе просто на критичну відстань.

         «Ну і що означає оцей його вчинок? Ми друзі? Закохані? Брат і сестра? Хто ми?! Хто ми один одному?»

         Весь цей час ми з Феліксом просто дивимось один на одного. Його рука досі прижимає мене до нього.

         «Мені теж хочеться отак торкатись його: хочеться не просто бути близько. Я хочу зробити щось необдумане, божевільне,нерозумне і може, навіть, не цілком правильне. Так, я вирішила.

         Я торкаюсь своєю стопою стопи хлопця, а він… він закрив очі? То йому приємно? Оу, це так круто приносити людині задоволення!»

         Коли я перестаю водити своєю ногою по тілу Антоші, він відразу відкриває очі, наче просячи не зупинятись.

         Я проводжу долонею по щоці юнака, від чого він здригається; його тіло напружується ще сильніше, а пальці тереблять низ моєї футболки. Фелікс прижимається ще сильніше і ледве стримую стон, утнувшись у плече хлопця.

         Декілька хвилин ми не двигаємось, намагаючись налагодити дихання, що неймовірно збилося.

         «Не хочу зупинятись; ні, не зараз…

         Я колись читала, що хлопцям подобається, коли дівчата проводять пальцем по обтічній їхніх вух. То що, спробувати?»

         Тільки-но я випробовую пораду, як Фелікс, перекотивши мене на себе, змусив одну мою ногу влаштуватись трохи нижче його паху, а іншу – обхопити його ногу.

         «Боже, як же це приємно: бути з хлопцем, із котрим хочеш бути. Тепер я готова до поцілунку з ним, якщо він захоче.»

- Чому ти не дозволила Дані тебе поцілувати на вечірці?

         «Блін, Фелікс, ти впевнений, що в цій ситуації, це питання доречне?»

- Я не хотіла мати поцілунок з ним; не хотіла, щоб мій перший у житті поцілунок був із цією людиною.

- Ти раніше ні з ким не цілувалась?

- Ні. А ти? В тебе, мабуть, було безліч дівок?

- Я виглядаю як шлюха чи з чого такі висновки?

- Ні, просто ти ласенький шматочок для дівчат.

         «Ну й навіщо я це сказала?»

- Оу, ні. У мене був лише один поцілунок у житті. Дівчинку звали Анна; нам було по дев’ять, і нам стало цікаво, чому дорослі так люблять цілуватися.

- Ну і як? Ти, мабуть, цей поцілунок запам’ятав на все життя?

- Якщо чесно – ні. Ми з Анною тоді так і не зрозуміли, чому люди так люблять цим займатись.

         Я бачу, що Антоші не лежиться спокійно на місці і він починає помітно нервувати.

- Принцеса, вибач, мені треба відійти.

         Обережно переклавши мене на спину, юнак встає та виходить за двері.

         «Ну чому він пішов? Усе ж було так добре. Йому щось не сподобалось? Він не хотів цього, так?»

         Я не можу спокійно лежати, тому сідаю, повернувшись спиною до стіни.

         «Ось і Антоша повернувся.»

          Мовчить, лише п’є щось із чашки. Сідає на ліжко та пропонує напій мені.

- Що це? – запитую я. – Споїти мене вирішив?

- Так, гарячим шоколадом.

         «Я вдихаю запах напою і розумію, що це наш із Феліксом запах.»

- Тут що ваніль?

- Так, точніше – ванільний цукор. Смачно?

- Дуже, дякую.

         Антоша також робить ковток, ставить чашку на тумбочку та підсувається до мене.

- Ти хотіла б мати свій перший поцілунок зі мною?

         «Так! Звісно ж хочу! Ох, треба заспокоїтись і знайти якусь розумну відповідь.»

- Так.

         «Оу, ну так. Це дійсно розумна відповідь…»

         Антоша лише мить дивиться мені у вічі, а потім наближається і ледь-ледь торкається моїх губ своїми.

         «Боже, так! Єхууу! Як я хотіла цього! Це просто прекрасно…»

         Поступово хлопець придає напору; а згодом, починає прикушувати мою нижню губу.

         «Мені знову треба діти десь руки.»

         Я повільно і обережно обхвачую руками шию юнака, боячись злякати його своїми діями. Антоша відкриває мої вуста за допомогою свого язика.

         «Я відчуваю на губах смак шоколаду і ванілі: наш із Феліксом смак, один на двох.»

         Від сорому я постійно хочу кудись діти свій язик, проте хлопець все одно знаходить його і переплітає зі своїм.

         « Феєрверки.Саме з ними в мене зараз асоціюється наш із Феліксом поцілунок: коли по тілу, зі саженною швидкістю, проносяться мільйони частинок електричного заряду; коли настільки забуваєшся, що не в змозі нормально дихати; коли повністю напружуєшся від нескінченної насолоди. Так, я точно знаю, що цей поцілунок запам’ятаю на все життя.»

         Коли ми з Антошею припинили наші поцілунки, я побачила, що його обличчя якесь… збентежене?

- Цей поцілунок нічого не змінює, так? Ми ж все одно залишимо наші відносини «брат – сестра»? – запитує хлопець.

         «Що? Що він тільки-но сказав? То цей поцілунок нічого не значить, так? Фелікс, блін, ти ж обіцяв Адаму, що не завдаси мені болю. Ну от, зараз, я розревусь прямо тобі в обличчя.»

- Синку, ви вже прокинулись? Можете йти до нас: сніданок уже готовий, – наче крізь сон, я чую голос матері юнака.

- Так, мам; ми зараз прийдемо, – відповідає Антон, а потім звертається до мене. – Ну то що, щодо наших відносин?

- Так, звісно, цей поцілунок нічого не змінює.

         «Блін, я зараз точно заплачу, якщо він не піде.»

- Можеш вийти, доки я переодягнусь?

- Добре; як завершиш, приходь до нас на кухню.

         «Ні, я не хочу такого спілкування! Не хочу!»

         Переодягнувшись, я відправилась на кухню, де нарешті познайомилася з мамою хлопця. Поснідавши, ми з татом Фелікса пішли до машини, чекати доки юнак переодягнеться, щоб поїхати з нами.

         «Я не хочу зараз його бачити…»

- Ви можете, будь ласка, відвезти мене прямо зараз? Моя мама написала, що мені терміново треба бути вдома.

         «Я брешу вам. Нічого мама мені не писала. Я просто не хочу зараз бачити вашого сина.»

- Звісно ж; я думаю, Фелікс не образиться на нас, – відповів Ієн та повіз мене додому.

         Подякувавши за те, що підвезли; я попрощалася із батьком хлопця та пішла додому.

         «На годиннику лише десята година ранку, а я вже не знаю, чим зайнятись упродовж дня. Мабуть, послухаю музику та помалюю трохи.»

         Прослуховуючи свій плейлист та малюючи щось абстрактне; я захопилася цим заняттям. Почала звучати чергова пісня і я поступово вслуховувалась у її слова:

Скажи чому я маю страждати

Що можеш ти на це все сказати

Кожна хвилина, кожна мить

Все нагадує про нас

Та прощатися нарешті наступає уже час.

         «Оу, з моєї абстракції почали вимальовуватись якесь обличчя.»

Згадай, чудовим був наш рідний край…

         «Роблю останні штрихи малюнку… Блін, я намалювала його. Так, я намалювала портрет Фелікса.»

… І зникне вмить, що здавалося вічним.

         «Мабуть, буде краще, якщо я перестану з ним спілкуватись.»

         Телефон мигає від повідомлення. Закидаю свій малюнок на вікно, щоб і не бачити, а сама дивлюсь у мобільний і читаю:

Я завдав тобі болю, так? Був занадто напористим? Ти могла відразу мені сказати, я б припинив. Просто хотілось, щоб твій перший поцілунок був із людиною, яка тебе кохає… кохає тебе справжньою братерською любов’ю.