Гарячий шоколад із запахом ванілі (СИ) - "Anna Di" - Страница 11

- Дякую, – заспокоївшись, відповідаю я.

- Може хоч розповіси, хто був там із тобою у сні? – подивився на мене Фелікс. – Ти почервоніла.

         «Звісно ж почервоніла; бо ти; ти, Фелікс, був зі мною у моєму сні, але ж як  я можу тобі це сказати?»

- Ні, вибач, я не скажу цього.

- Це та ж сама людина, через яку ти хотіла вчора забитися?

         «Блін. Так розповіла я йому чи ні?»

- А я сказала тобі, що це за людина?

- Я перший задав питання. Відповідай… То це та ж сама людина, так?

         Я кивнула йому у відповідь, а він розчаровано промовив:

- Ні, ти мені так і не сказала, хто ж це.

         У цей момент до кімнати постукали, а згодом почувся голос кузена:

- Хто б тут не був, але вам пора йти додому; вечірка вже давно закінчилась.

- Адам, це я – Емма.

- Оу, вибач. Я не хотів тебе розбудити. Ми тут з декотрими хлопцями каву п’ємо. Якщо хочеш – можеш спуститись до нас.

- Так, добре, я скоро буду, – сказала я, після чого кроки брата почали віддалятись.

         Тільки тепер Фелікс прибрав із мене свої руки, а я зняла з нього свою ногу. Мовчки вставши з ліжка, хлопець одягнув на себе футболку, а я розчесала волосся, яке стирчало в усі боки, та поправила одяг, що трохи задерся.

         Глянувши вбік, я побачила наші з Антоном кеди. Коли ми одночасно підійшли до взуття, юнак, посміхнувшись, схопив обидві пари та відбіг трохи в сторону.

         «Він що тут, гратись надумав? Ну добре, зараз побачимо, хто кого.»

         Я чимдуж зірвалась із місця, але, побачивши мене, Фелікс вже відбіг у іншу сторону кімнати.

         Я ніколи не вирізнялася вмінням добре бігати, а тому вже після декількох хвилин бігу за цим хлопцем, я ледве дихала.

- Емма? – Антоша нахилився наді мною. – Усе добре?

         І тут-то, користуючись нагодою, я вихватила свої кеди. Проте на цьому наша гра не закінчилась: юнак підхопив мене на руки та поніс… до ліжка.

         «Ну і що він збирається робити?»

         Випадково я випускаю своє взуття із рук, проте Фелікса це, здається, анітрохи не бентежить. Він довго обертається на одному місці, від чого у мене крутиться голова, а потім… Падає. Зі мною. На ліжко.

         Антоша тримається наді мною на руках, а потім згинаючи лікті, нахиляється все ближче і ближче.

         «Блін, куди ж мені діти руки? Йому на спину? Чи може на шию? А може краще взагалі нічого не робити?»

         Я все ж наважуюсь обхопити своїми руками шию Фелікса. Його обличчя виражає неабияке здивування, після чого з’являється цілковита серйозність.

         Він нахиляється ще ближче, і його вуста настільки близько, що якщо наблизитись ще ближче, хоч на міліметр, то наші носи доторкнуться один до одного.

         «Так, Антоша хоче мене поцілувати, точно. Проте… я не хочу цього; тобто хочу, дуже хочу, але не зараз; я ще не готова. Блін, нехай щось станеться, що спинить його.»

- Емма? З тобою все добре? Щось ти довго не спускаєшся до нас. Може тобі води принести чи ще чогось?

- Ні, дякую, Адам, не треба. Зараз я прийду до вас, – відповідаю я, повернувши голову у сторону дверей, за якими стоїть кузен.

         Тільки-но чуються кроки віддалення, Фелікс наближається ще ближче і цілує мене у щічку.

         «Боже, як це мило! Треба перестати посміхатись! Треба перестати посміхатись! Треба. Перестати. Посміхатись.»

         Хлопець повільно піднімається з ліжка, а потім допомагає встати мені.

         «От і добре, бо ноги мої зараз неймовірно трусяться.»

         У цілковитій тиші ми, нарешті, взуваємось та виходимо з кімнати.

         «Ой, ми не подумали про одну річ: ніхто ж не знає, що я спала з Антоном у одній кімнаті. Проте мені все рівно; тим паче, що тільки-но він узяв мене за руку.»

- Усім доброго ранку, – вимовляє Фелікс, і всі відразу ж повертають голови в нашу сторону.

- Оу, привіт. Ми трохи не очікували тебе тут побачить, – каже Артем, а потім, глянувши на наші переплетені з Антошею пальці, продовжує. – То ви нарешті разом?

- Що ти маєш на увазі? – наче не розуміючи, уточнює Фелікс.

- Артем, відстань від них. Тобі більше робити нічого, як до людей чіплятись? – вступив у розмову Остап.

- Антон, знаєш, мені все одно як ви там із Еммою називаєте свої відносини, проте не роби їй боляче. Добре? – це вже слова мого брата.

- Адам, я обіцяю, що не завдам їй болю.

         «Ти вже завдаєш, Фелікс; вже завдаєш… Я справді не розумію, які в нас із тобою відносини.»

- Ей, чуваче, хочеш кави? – питає у Антона Остап, побачивши, що хлопцю не зробили напій, бо не знали, що він досі присутній у цьому домі.

- Ні, дякую, не треба.

- Можеш моєї кави надпити, якщо хочеш, – звертаюсь я до Фелікса, вказуючи на чашку. – Для мене це все одно забагато.

         Хлопець довго дивиться просто мені у вічі, а потім дуже близько нахиляється і промовляє:

- Ні, дякую; не хочу втрачати смак твого тіла.

         «Що він тільки-но сказав? Хіба таке кажуть сестрам? Ні, не можна так. То я йому все ж подобаюсь чи ні?»

         Помічаю, що погляд хлопця напрямлений на екран телефону.

- Папа говорить, що буде тут за десять хвилин. Давай ми і тебе додому підкинемо.

- Добре, дякую.

         Перед тим, як ми з Антоном вже збираємось вийти на вулицю, я повертаюсь до хлопців і випалюю:

- Дякую за те, що споїли. Завдяки вам, я прекрасно провела час… Проте якщо мама помітить, що я пила, то всю вину спихну на вас.

         Хлопці глянули один на одного, а потім почали сміятись.

- Звертайся, коли що, – ззаду прозвучав голос Мілена, коли ми з Антоном вже виходили з будинку.

- А я не відіграв ніякої ролі у чудово проведеному тобою часі? – запитав у мене Фелікс, коли ми стояли на вулиці, очікуючи на його батька.

- Ти відіграв найвагомішу роль, – відповіла я, коли коло нас зупинився автомобіль.

         На вулиці було холодно; і хоча я не казала хлопцю що в мене замерзли руки, він протягнув мені свою долонь, переплівши з моєю.

- Ти зараз куди, синку: додому чи знову десь бовтатися будеш?

- Оу, до речі, тобі ще треба свою рубашку забрати, – сказала я Антоші, згадавши, що він же переодягався у мене.

- Так, точно.

- То ти надовго залишишся у цієї дівчини? – звернувся батько до сина.

- Можеш деякий час побути в мене, якщо хочеш, – прошепотіла я .

         «Тільки не відмовляйся, будь лавка. Побудь зі мною ще трохи.»

- А ти хочеш?

         «Ну от і посмішка чортеняти…

         Не ламайся. Скажи йому все так, як є. Не бійся.»

- Так, хочу.

- Так, пап, я залишусь у Емми на деякий час.

         Вийшовши з авто Фелікс запитав:

- Твоя мама буде не проти, що я знову приперся до вас?

- Звісно ж ні. Ти сподобався їй… Дивно, мами немає вдома, – промовила я, коли ми вже зайшли до будинку. – А ось записка якась.

         Я почала читати запис уголос:

Люба донечка. Ми з твоїм батьком нарешті знайшли спільну мову, а тому, в знак примирення, проведемо пару днів на нашій дачі.

Дзвонила твоя керівниця і сказала, що зі шкільним опаленням якісь негаразди, тому школа функціонувати не буде.

Ці два дні ти вдома сама. Вечірки не влаштовуй, хлопців не води.

Хорошого тобі проведення часу.

Цілую, мама.

- Хочеш сьогодні залишитись ночувати у мене? – зніяковіло запитав Фелікс.

- Ти що серйозно?

         «Блін, це було б чудово. Я хочу, хочу, хочу цього.»

- Але що твої батьки на це скажуть?

- Яка різниця, що скажуть батьки? Я хочу, тебе запросити і запрошую: їм доведеться змиритись. То як?

- Я, звісно ж, не проти, але ти все одно повинен запитати дозволу в мами і тата.

- Окей, – на обличчі хлопця сіяла посмішка.