На схрещених дорогах - Парфанович Софія - Страница 60

Прийшла. Але не від нього. Хтось, що навіть не підписався, доносив, що Роман та його товариш Дмитро сидять у французькому концентраку, в Бреґенці. Місто це в Форальберзі — це мала гірська провінція Австрії, що прилягає до Тіролю і Боденського Озера. Тільки всього. Тепер стало ясне: батькові їхати визволяти сина. Хоч нелегка то була справа. Вже добути дозвіл на виїзд до Австрії, що дорівнював дійсному закордонному пашпортові, було тяжко. Треба було якихось інтервенцій комітету, якихось довідок, що його там висилають в таких то і таких справах. Там дозвіл від війська, СІС, німецьких і французьких властей.

Але їхав. Тими потягами, що мали тільки дерев’яні лавки, дошки чи папу замість вікон, ніякого огрівання ні освітлювання — їхав у гори, які так недавно сім’я його покинула. Через Мюнхен, що вивозив свої руїни, через Іннсбрук, де колись шукав дозволу на побут у Тельфсі. Через Тельфс, де сім’я його була коротко, але стільки важливих і цікавих подій в’язало її з тою оселею. З вікна бачив містечко і готель «Цум Ресль», де сходилися на новини. Бачив фабрики, що не зазнали пошкодження під час війни, і вітав дімок старих. Вітав спомини недавнього минулого.

— І чого та де він поцілявся? — думав про сина. Міг же далі сидіти у старих, а коли конче кудись іти, то до Ляндеку або приїхати до Авґсбургу. Що ж знову, стругнув такого, що попав у концентрак? І як його відтіля визволити?

Його хворе серце стукало нерівно. Інколи воно й зовсім спинялося на хвилечку, щоб зараз же вистрибнути сполошеним ритмом, що не підкорювався нормі. Він чув оцю аритмію в цілому тілі. Інколи доторкав пальцями живчика з тривогою, наче б запитував його: як довго ще?

Вистукували колеса: не довго… не довго… не довго…

Хлопці верталися з Швайцарії. Пішли туди шукати можности продовжувати студії. Тяжкий гірський виряд, рюкзаки, підковані чоботи. Очевидно якась найнебезпечніша тура, що її мало контролювали прикордонники. А що до їхнього вигляду: йдуть же до Швайцарії, відомої туристичної країни, де певно всі так виглядають.

Все ж щось не похоже було в них на швайцарців Зраджувала їх німецька чи французька мова, хоч така поправна. Але якось добилися до Женеви. Мали адреси. Але чужинців, що прийшли до тієї свободолюбної країни нелегально, ніхто й у хату не пускав. Насилу десь примістилися у німців. В університеті перші умови студій: горожанство або пашпорт, віза, дозволи влади. Коротко — всі вимоги легальности.

Хлопці мали тільки ДП виказку і по парі білизни в ранці… Коли ввечері зайшли до господарів довідалися, що була поліція, шукала за ними. Прикра, отже, справа!

— Втікайте! — радили.

… Тюрма, переслухання, видача країні, з якої походили…

— Ну, але там багато університетів, — насміхався своїм звичаєм Роман. — На Соловках, Колимі, Ведмежих Островах…

— Не кортить, — заявив Дмитро.

Верталися через гори. Високі й стрімкі, покриті льодовиками. Спиналися як дикі коти, бродили по снігу, зсковзувалися з скель. Десь в диких скельних нетрях натрапили на хатину. Була порожня. Давно нікого там не було. Вичерпані до краю, перемерзлі, голодні ледве доволоклись до нар і запали в глибокий сон.

Як довго спали? День, ніч?

Прокинулись від сильного штурхання та людських голосів. Прикордонники приводили їх до дійсности. І вже тепер в їхньому товаристві вернулися до Австрії, до табору в Бреґенці. Там громадили різних людей. Багато дехто, як наші туристи, старався дістатися до Швайцарії і або вертався з нічим, або й тут же на місці попадав у табір, не маючи навіть ДП статусу, або з ним чи без нього, будучи громадянином союзної держави, СССР. А ще ж французи. Тож збирали їх до таборів і розвозили, де хто належав.

Ішов вулицями чужого міста й розглядався. Як усі альпійські міста, воно мало небагато крутих вулиць, старі камінні будинки, а найбільше отих дерев’яних тірольських, таких оздобних домів. В невеликій віддалі обрій мережали гори. Холодним подувом віяло від озера.

В смугнастій піжамі, джаган у руці. Піднесе джаган і поволі знехотя пустить. Джаган стукне об камінь-брук. Якось довгенько джаган тулиться до землі. Чиї ж то руки підносять та пускають його? Хто ж то так тяжко працює?

Постоїть, розглядається, усміхнеться до одної чи другої дівчини й знову пустить джаган… Підіпреться його держаком і щось думає, дивиться в порожнечу…

— Щось не дуже ти перепрацьовуєшся, — каже батько, помічаючи спосіб праці сина.

— Добридень, тату! Що тут робиш? — засміявся, а очі його проясніли.

— Не хотів би ти, часом, піти знову в гори? — зажартував батько. — Коли так, стараймося тебе визволити.

— Не забудь, що нас двох!

Батько сидить у кімнаті капітана, начальника табору, поруч нього пані Мілена Рудницька, що жила в тому місті й прийшла з ним, щоб служити як перекладачка та допомогти своїм впливом і знайомствами.

— Хочете, отже, щоб я випустив хлопців? Вони не діти й знали, що за нелегальний перехід кордону карають. Не тільки ми, але всі, в усіх державах.

— Очевидно, але ж пане капітане, подумайте — що в тому злого? Хлопці шукали спроможности вчитися. Як знаєте, високі школи в Німеччині ще не відкриті, а час іде. Не дивуйтеся, що йшли там, де надіялися дістатись до школи.

Капітан усміхнувся, став переглядати папери, говорити з своїми співробітниками.

— Хлопці вони добрі. Їхня поведінка в таборі без закиду. Зараз же спочатку розгорнули розвагову діяльність, писали скетчі та розвеселяли ними інших таборян. Буде нам їх бракувати. Ну, але я звільню їх.

— А по горах не лазьте і держіться здалеку від кордонів — погрозив пальцем хлопцям, що чекали присуду.

Батько прощався з сином.

— Дякую тобі тату. Ти хворий і це для тебе велике зусилля.

— А може кортіло тобі «на родіну»? — півжартуючи питав батько.

Розлучалися. Батько вертався «додому», як тоді і потім, в кожному місці, де ми жили говорилося. Син вертався до старих, що певно стужилися за ним.

Відтіля поїде до Грацу, то вже на сході Австрії, бо там згодом відкриють високі школи, і продовжуватиме студії.

Ще раз з вікна потягу обкинув оком сина. Хоч місяць у таборі і ніби на праці він виглядав добре, засмалений сонцем і вітром, кріпкий і добре відгодований.

Молочний туман лягав на Боденське Озеро. Від нього спершу сріблилося його плесо і морщилося наче луска великої риби. Але згодом туман став густішати і плесо ставало щораз темніше, аж доки з кольору олива змінилося на чорний. Ніч бо западала над топіллю.

Ще тільки жевріли верхи Альп. Там за ними зайшло сонце. Його зарево ще сяяло на верхів’ях.

Було як спогад про кохання, що збулося, померкло і пірнуло в чорну безодню часу.

ТУТ ПРИСТАНЬ

Наше нове житло відрізнялося від попереднього. Крута і вузька вуличка Філіпіне Вельзер вибігала з малої площі Мартина Лютера та губилася швидко серед крутіжу вуличок центру. Не була то частина, знищена бомбленням, тільки та, що лежала майже на межі й збереглась між залізничним двірцем і Цісарською Площею. Тут уже не було менших домів в городцях, тільки старі вікові будинки, один тісно поруч одного.

Вузьким фронтом з трьома вікнами глядів наш будинок на вулицю і стрімким дахом підносився над чотирма поверхами. Всі житла містилися в глибині будинку, що прямокутником обіймав подвір’я. Такий типовий будинок геранського середньовіччя. Круті дерев’яні сходи скупо освітлювали дошками забиті вікна з малими щілинами — брак шкла. Тяжка дерев’яна брама з різьбами й мосяжним колісцем-калатавкою. Дзвінка не було, немає його, мабуть, і досі. В старовину калатали, тепер усі мають ключі, а чужому — яке діло?

Десь на четвертому поверсі жила сім’я генералихи, як ми окреслювали. Але генералиха то була старша, дуже енергійна і деспотична пані, вдова по генералові. Це «ома», скорочене гросмуттер — бабуня її невістка молода пані, мати чотирьох підростаючих хлопців, зовсім підлягала їй. Чоловіка, як і в інших домах, не було, не вернувся з війни.