На схрещених дорогах - Парфанович Софія - Страница 29

При цій роботі ми заприятелювали з Ліною, наймолодшою з наших старих — міністром кухні й городу. Зближувала нас любов до городу й квітів. Пригорблена, худа й сивувата, найприкріша з трьох дівчат і найскупіша, вона варила запашні страви і піклувалась городом. Без неї ні одна сестра не сміла ні до чого доторкнутись ні в хаті, ні на городі.

Коли давала нам молоко, її руки вимірювали з математичною точністю півлітра і ні на міліметр не більше. Тож молоко сягало по дзюбок. Але коли молоко давала блаженна Колетта чи мужеська Марія, то наливали повно або казала «гішен зі іна фоль»[40], при чому оглядались чи немає де Ліни. Все ж з усіми, а зокрема з Ліною, я жила добре й радо ми балакали про рослини. Їхній тірольський діялект з оцими двозвоками — оа, уа, уе, отже штоан, ґуат, буа, лієхт[41]; зовсім іншими словами — був тяжкий до зрозуміння, і хоч у Куфштайні я його вивчала від хворих, він до кінця був мені менше зрозумілий, як скажімо, італійська мова.

Коли Колетта сиділа на лавці перед хатою й вигрівалась на сонці, Марія йшла великими чоловічими кроками в поле. Хоч ій було більше 80 років, проте вона робила в полі всю чоловічу роботу: орала, сіяла, полола й косила. Кошення в Тіролі — жіноча робота. Робила її навіть бідна Колетта, що на своїх ціпках виповзши на город, косила його вміло й радо. Переконувала мене, що це одна з найлегших і напростіших жіночих робіт. Зате корову мусить доїти чоловік, бо це чоловіча справа. Тож приходив до цієї роботи сусід. Бідна Колетта рубала дрова, стоячи на безсилих ногах, як на двох дерев’яних дрючках. Часто з місця праці прийти до хати помагав їй Філько, що приймала завжди з ввічливим, блаженним усміхом.

Але Марія — міністр зовнішніх справ — була найсвіжіша з них і найліпша. Між нею й Романом нав’язалась дружба, він же спав на її оборозі на сіні, помагав ловити їжака в стайні й потім повибивав цвяхи з її черевиків. Тірольські черевики й без цвяхів?

Нечуване й неможливе. Але Марія, хоч і лаялась, мала завжди усміх біля поморщених уст, а її чоловічість була мені приємна. Часто, обнявши мене за стан, вела з собою в поле показувати, як ростуть буряки чи картопля й розказувала про полонини й гори. До давання і вона не була скора, але власне ми від неї нічого не потребували, і не просили. Тільки Колетта майже щоранку вручала мені малий пакуночок дбайливо завинений в газетний папір і зв’язаний шнурком. При чому казала «фравлє, дис го іх іна цимбрахт»[42] і оглядалась, чи не бачить Ліна. Була це завжди в’язаночка дерева на розпалку. «Цум анфаєрн» — як вона казала. Філько вважав це за доказ її умової слабости, але мене завжди зворушував цей дарунок. Бідна Колетта не мала в хаті нічого говорити й давати, як хвора й непрацююча. А Ліна рядила й була сувора. Тож Колетта давала, що мала, бо ці патички збирала на подвір’ї і зв’язувала дбайливо сама. В своїй кімнаті вона літом палила, бо було там завжди холодно й сутінно. Тож могла дати з свого засобу патичків.

Було питання: чому ці порядні, господарні й працьовиті дівчата не одружилися? Бо ж у селян забезпечення господарства нащадками таке важливе. Люди розказували, що виною був їхній брат «професор», який був релігійним фанатиком і впливав так на сестер. Одна пішла до манастиря в Пфафенгофені і там померла на п’ятдесятому році життя, а ці залишилися дівчатами, хоч женихи в них були. Потім уже манастир у Тельфсі пильнував, щоб майно не дісталось якій своячці, тільки йому.

Під час сполохів вони ніколи не покидали дому. Були так тісно з ним зрослі, що й не думали жити без нього. І під час бомбардування, коли ми випадково були дома і збігли в підвал, хоч я їх просила, не пішли туди. Не помогло пояснювання, що підвал нас і так не врятував би, але зате охоронив від поранення черепками і відламками. Вірили в Божу волю і їй вповні корились.

Так отже була весна. Як гарно цвіли морелеві дерева, розіп’яті на стінах домів! А яка то потім краса оці доми, обвішані морелевим овочем! Я обіцяла собі, що якби колись мала дім, перша річ, яку зроблю, посаджу під стіною морелі, але й бросквині. Так як потім у Баварії мріяла про альпійський краєвид, горбик каміння, порослий альпійськими рослинами, ще бачимо у Баварії майже в кожному городці перед кам’яницями. Навіть маціцькі озерця з островами, на яких величавіють руїни равбріттерських замків. Усе таке мале, але й таке велике разом. Оці городці розказують казки, і мені теж хотілось би мати городець-казку. Там були б Гогемунда й Гехтзе, хоч одно в Тельфсі а друге в Куфштайні і наймиліші свічурники бердуляни і мій верес і жереб і… Та хіба матиме коли хату скиталець бездомний? Це тільки казки такі.

Між тим залишки фронту ломились і розсипались у пух і прах. Не було ніякого Карпатенваль (оборонна лінія Карпат), програвши на Україні, німецькі війська місце за місцем і лінія за лінією кривавились і відступали. У березні після шеститижневої облоги і вуличних боїв упав Будапешт, потім Братислава і тоді прийшла черга на Відень. На Заході сполучені сили аліянтів дійшли до меж Німеччини після тяжких змагань у північно-східній Франції. Але через радіо все ще було чути голос Гітлера, що обіцяв перемогу завдяки новим родам озброєнь. Газети ще якийсь час писали про успіхи ракетних бомб, але згодом і про те замовкли.

Покликали фольксштурм: дідів шістдесятирічних і дітей та людей, що досі не належали до війська. Теж усім тим Шнайдерам і Шумахам стала загрожувати військова повинність. Шумах порадив собі дуже просто: одного дня сказав: «їх шайсе ауф аллес»[43] украв вельосипед у одного з наших робітників, до речі теж украдений у німця, і примостивши на нього свою товстячку жінку та мішок харчів, поїхав, куди очі бачили. Робітники посміялись та залишились без «керівника». Ще одна зміна настала в фірмі Шнайдер, що мала приємний посмак сенсації. Коли Відень був уже безпосередньо під загрозою, милий пан Клепетаж взяв оцю валізку свого шефа, що як розказували, були в ній брил’янти, отже валізку в одну руку, секретарку, спільну з шефом, другою рукою і поїхав до Відня. Назустріч бурі поїхав той смільчак. Як казали був то жид і ще й комуніст. Та чеське прізвище і вигляд якось про те не говорили. Коли ми ходили домагатись права на хату в Іннсбруку на сходах у ляндратамті я розказувала йому, як живеться під більшовиками, слухав він про те з зацікавленням, але й з недовірою. Його вчинок он такий був за найліпший доказ, що моя «лжепропаганда» не мала на нього впливу. Правда, з валізкою брил’янтів і любою дівчиною кожен режим не такий поганий, може й комунізм можна б витримати. Ну, раз таке сталось і шеф відболів втрату таких ціннощів — як вірний помічник, вірна секретарка та ще й валізка брил’янтів до того, то й фірма мусіла погодитись з таким станом. Все ж робітники мали з чого тішитись при своїй тяжкій праці.

Такі ластівки літали в квітні на тлі гарного альпійського краєвиду. Алеж вже 7 квітня упав Відень, разом з тим зростав хаос і розтіч.

Сполохи стали щораз частіші, і праворуч і ліворуч від нас гули вибухи бомб. Раз били Іннсбрук, то знову Ляндек, чи залізничний шлях по дорозі. Наприкінці прийшла черга на високий шлях горами через Зефельд до баварської границі, цю прегарну Міттенвальдбан. Тоді з нашої долини ми бачили й чули ціле пекло й бачили цілу сцену жахливого знищення. На горах тоді горіли пожарища, й ще пізно вночі вибухали тривалої дії бомби. Діялось це все майже за нашою спиною, тільки на висоті понад тисячу метрів на горах, куди й вела ця залізниця. Перекидається вона з гори на гору високими віядуктами, щоб зараз же зникнути внутрі гори в довгих і глибоких тунелях. Прегарний туристичний шлях з Іннсбруку до Ґарміш-Партенкірхен, місця світових зимових спортів і олімпіяд.

У нас по долині садили кукурудзу. В нагріті поля втикали її приладдям, яке я називала «панцер-фавст» бо так і виглядали оці довбеньки на жердках. Маруся садила кукурудзу, до неї підходив Петька і запитував — садиш? Та чи будеш ти їсти її? — Маруся знизувала плечима, позирала на баверів та й казала: от, мабуть що не буду та садити треба. А селянин як на цілому світі йшов за кіньми, покрикуючи та посмоктуючи люльку.