На схрещених дорогах - Парфанович Софія - Страница 26

Роман зажив у старих над стайнею. Його прийняли вони радо й примістили на горищі, бо в «захристії» третього ліжка не вдалося вмістити. Просторий, ясний оборіг над стодолою з запашним сіном став його домівкою. Відтіля виходив на свої самітні проходи й тури в гори.

Увесь час ми боролися з харчовою скрутою, що тепер сталася ще дошкульніша. Тож усі ми похудли, потратили по кільканадцять кілограмів ваги. З Філька «повтікали» всі сорочки, шия йому поморщилася як індикові, штани закладав одним боком на другий та підперізував поясом. Виглядав як морква з гичкою — як ми сміялися. Хлопцеві похудшав карк, лице потягнулося, я втратила дванадцять кілограмів ваги. Недожива, гіпертиреоз викликаний надміром ультрафіолетових променів гірського сонця та чинниками властивими для терену, що спричинюють воло й хворобу Базедова — давалися взнаки. Кожен став більше нервовий. Може були й ліки проти цього, та хто приймав би їх, коли над головою літаки. Час ставав щораз прикріший і критичніший. Сполохи й разом з тим бомбардування тривали щораз довше. Ми були як у центрі урагану: на півдні Бреннер, який били без-настанно, за спиною мітенвальдська залізниця, праворуч залізничні шляхи через Лермос до Баварії. Цей і східній шлях та два вгорі вичислені бомбардовано безнастанно. Детонації глушили й тривожили нас вдень і вночі.

ВОНИ

Мешканці цих гір то були вони. Осторонь від них ми жили на їхній землі, що не була для нас доброю господинею, яка радо вітає гостей. Вона терпіла нас так, як і вони. І чекала, щоб ми вже пішли собі кудись. Хоч ми власне не були їй тягарем тільки робітником, що тяжчим чи легшим трудом заробляє собі на цей мізерний кусок хліба та ще й привезеного з наших країн: України, Польщі, Мадярщини. Але вони терпіли нас, бо терпів нас режим, що затіяв оцю божевільну війну й цю безглузду мандрівку народів.

Вони то були: Пішлі і Гофмани, невідродні сини своєї землі з усім злом в твердих душах. То були мої старі: закістлявілі старі дівчата, у яких під твердою шкаралущею все ж було жіноче серце й душа. То були оці бавери, що сиділи радо на призьбах своїх великих мурованих домів і курили люльки та розказували собі всячину, вечорами ж доїли коров. Але їхні жінки високі, ширококості й зчоловічілі так само добре родили дітей, як косили, орали, їздили в поле на двоколесі з косою, перекиненою за плечі або з граблями. Вони косили безмежні полонини й готовили сіно й сіно і ще раз сіно для тих славних тірольських коров, що давали оце молоко, якого до речі ні разу не вдалося нам покуштувати. Ми діставали в склепі на картку майже воду, зовсім збиране й сине, а від старих — зібране, хоч не зовсім. Справді, часом Марія або Колетта давала нам горщик молока, завжди за якусь вдячність від чоловіків, при чому Марія з притиском казала: фольмільх[33]; але по-перше, їхня корова стояла ціле життя на стайні і їла траву з города, а по-друге, ми не вірили, що молоко не збиране. Правда, під час прогулянки на Гогемунду ми дістали в Бухен кисле молоко, густе й дуже добре, мабуть воно одиноке й було справжнє, хоч збиране.

Вони мали дуже гарні доми. В містечку при тісноті цього так не помічалося, як оглядаючи будинки по луках і горах. Я вже не говорю про такі часті готелі й «язвенстаціон»[34] тільки про звичайні господарські будинки. Були ми раз з Грабарихою в таких будинках на Леген. То справжні твердині. Окрім добрих брам і замків, вони ще тим були твердині, що міцно муровані й завжди щільно зачинені. В середині багато кімнат. Усі члени родини мають свої приміщення — отже доньки, сини, наймити. Наші робітники признавали, що переважно бавер дає їм дуже чисту й гарну кімнату. Правда, були й нещасті жінки, що мусіли спати в сінях чи десь на стайні й потім приходили до лікарні з повідморожуваними ногами. Але загально житлові умови в них, навіть для служби були добрі. Тож захланно берегли вступу до своїх домів, хоч безлічі біженців тиснулись у містах, жили в руїнах та щоденно бомблені залишались без даху над головою. Не боялись насильства влади. Було пізнати, що селянина свого, того бавера, який виробляв для них харчі, вони не хотіли дратувати. Отже не робили жодного «уплотнєнія», і коли він наймав мешкання, то найчастіше за «паскарську» ціну, чи які йому потрібні речі.

Варто було подивитись до їхніх жител. Ті, що я бачила, були дуже гарні. На горі в Леген уже само положення прегарне й вид з вікон світлиці на Едера й долину Інну був чудовий. Можна було сидіти й сидіти та дивуватися красі. Але ж кімната була простора, чиста, підлога лякерована, на вікнах занавіски. В кутку велика кахлева піч з ямками для печення яблук у горішній частині. В кутку лава, така як у нас бувають і круглий великий стіл. Господиня, чисто одягнена в широкому хвартусі, сиділа біля машини й шила, на поличці елегантне шестилямпове радіо грало якийсь концерт. Бо радіо вони мали, окрім свого, з цілої Европи пограбовані й «бешляґнамт»[35]. Багато причинювалось до збільшення культури вживання електрики. Її мало кожне, навіть найдалі в гори закинене господарство. Нею гнали всілякі мотори для господарства, різні там молотарки, пилки для різання дров, що так вищали на подвір’ях, видаючи цей характеристичний металічний звук циркулярок, та інші машини.

До таких господарів належав теж швайцарець Шіндлер. Не мала я змоги довідатись його історію та й не цікавилась нею та ще в ті дні постійних сполохів і налетів. Але дійсно, варто було пізнати, як забагатіла фірма «Шіндлер і Дженні». Перше: він, Швайцарець, друге: його жінка англійка. Фабрика його була найкраща і найогрядніша з усіх, харчування робітників краще, як у Пішля — загалом, я не чула нарікань. Під час тривоги робітники ходили до бункеру, що був получений безпосередньо з фабрикою, яка стояла під горбом. Та налетів не дуже боявся швайцарський громадянин, тим більше, що на фабриці в останній час висів великий білий хрест на червоному полі.

Під таким самим знаменом — швейцарським прапором — було й дворище. Шіндлера, там у лісі. Треба йти в напрямі на схід лісом через мій потік. Уже вздовж дороги було щось характеристичне для Тіролю: час від часу каплички з образами з життя й мук Христа. Йдучи вздовж тих капличок, ви доходили до містка на потоці, а коли пройти його, починалося величезне господарство Шіндлера. Був то кусок підніжжя Гогемунди, з півночі заслонений сосновим лісом, відкритий до полудня. На збочах горба, ліс і сад, доми, великий двір з безліччю вікон і великі стайні та стодоли. Стояли там десятки чи сотні корів: було літо, як я туди зайшла, і вони були в полонинах. Добірні вівці паслись у городі цілим брудно-білим, кучерявим стадом. Сад цвів як казка, внизу сріблився Інн, напроти Едер білів снігами. Серед будинків стояла церква, про яку я писала, що вона похожа була на Лавру так своєю маківкою-банею, як навіть трираменним хрестом — в Тіролі такі дуже часті.

Місце те було чудове, можна сказати найкраще в Тельфсі. Там жити! Як мені казали, Шіндлер був власником мало не цілого Тельфсу. А який чудовий був його палац у самому містечку біля фабрики! Проходячи біля нього, я не раз заглядала на подвір’я крізь вишукані брами й штахети паркану, любувалась рослинністю, бальконами й будовою палацу. Прегарний палац мав і Пішль в нефабричній частині містечка. Вже за американців я довідалась, де він, і потім навіть раз була там.

Що ще про них? У самому містечку вони були власниками ресторанів, різниками, крамарями, лікарями, аптекарями. Прізвища повторялись, і видно було, що родини були закорінені й урослі в грунт, як те каміння. Видавали лікарів, готелярів, і різників та тримали, так би мовити, в своїх руках усі нитки прибутків чи то з туристики, торгівлі та з промислу. Найбільший рестарон «Цур Гогенмунде» мав один брат, другий був лікарем, третій бургомістром і так далі. То були клани, до яких мабуть чужим не було доступу. Знову ж бавери по горах і полонинах творили свій клан, старий, закорінений і гордий. Між ними роїлись ми, чужинці, сірою робітничою масою й напливова німецька інтелігенція. Якщо чужинець для прописки й одержання карток мусів мати працю, вони цього не потребували. А ще в останній час.