На схрещених дорогах - Парфанович Софія - Страница 15

Так серед німців поставали українські колонії. Куди б ви не мандрували, ви чули по полях та подвір’ях українську мову й пісню.

Для мене це було щось зовсім нове і несподіване. По куфштайнськім відокремленні й повній національній самоті це був бальзам на мою зболілу, стужену душу. Пам’ятаю, що серед розмови з обома хлопцями й після того я мала сльози зворушення в очах. Потім я йшла вниз дорогою — до молочарні провірити якість молока — і з теплою вдячністю подумала про Тельфс і моє перенесення туди. Куфштайн лежав далеко за мною, і я дивувалась, що могла працювати серед чужих і для них.

За кілька днів якраз цей гурток хлопців улаштовував Шевченківський концерт. І знову треба сказати, що наша фабрика йшла в цій роботі назустріч. Дівчат відпускали з праці на проби, а потім відпустили на концерт харчівню з п’яніном.

Оце розкрились широко брами і вплила ними публіка з-поза фабрики. В пішлівській харчівні жовтоблакитні прапори й портрет Шевченка, килими. На сцені народні строї, рідна пісня й слово. І знову мені було на душі тепло й легко, до сліз ніжно. Оце я віднаходила куток рідного, оце я віднаходила кусок батьківщини. Не на землі, а в людських душах.

Між публікою були знайомі мої і чоловіка, деякі приїзджі з сусідніх околиць, отже в першу чергу з Ляндеку. Був і молодий священик о. Квітун, колишній питомець-відродженець, що якраз робив заходи, щоб стати парохом тельфської громади. Так поставала маленька тельфська Україна, що росла з дня на день в міру розвалу на сході, а потім за американських часів дійшла свого найбільшого розквіту, щоб за французьких — зовсім занепасти.

Та вертаймось до фабрики.

В концерті брали участь головне нефабричні, оці з Ференгофу і з міста. З наших було кілька. Та вони старались сторонитись від цього роду імпрез і праці, і гурток дівчат, що їх вдалось приєднати оцим хлопцям, був малий і робив це без переконання. Це — мала Валя, Катя і ще кілька. Тут зразу скажу, що цей гурток поставив декілька імпрез, головне театральних. «На перші гулі» — тішилось великою популярністю, і була якась нова штука, зліплювана з кількох «видовищ», в якій була протикомуністична тенденція і на кінці появилась поліція в мазепинках, яку публіка прийняла дуже холодно. ‘

Вкінці двічі був виступ театру Бенцаля. В об’їзді — Тіроль-Форальберг, і в нас давали вони «Запорожця» й «Гриця». І знову треба сказати, що фабрика відступила не тільки залю, але й приміщення й прохарчування для артистів. Так отже в Тельфсі було те, чого я не мала в Куфштайні: почування, що я не на чужині, а серед своїх.

ПОЛІНА, МАТІРКИ, ЛЯГЕРФЮРЕР…

Їхній день починався о 7 вранці. На гудок вибігали вони з своїх гуртожитків і тоді червоні й гранатові беретки й спіднички мішались з хустинами й штанами. Потім стояли вони при ткацьких і прядільних станках у фабриці, у полокальні, на кухні, в сортівні лахміття, при будові. В год. 8 знову оцей глухо-нявкітливий гудок, як вони казали: а щоб він сказився! — і було снідання. Якась зупа з куском хліба і чорна кава, перерва на пів години. Очевидно, що матері бігли тоді до дітей. Дирекція ставила до мене вимоги, щоб вони виходили своєчасно на працю, щоб не забавлялись між дітьми. Я сказала, що це не моє діло, але щодо дітей, то можемо дивитись, щоб мами не засиджувались. А дивитись то ми й не дуже дивились, хоч і в нашому інтересі було, щоб матерів у немовлячій було якнайменше. Взагалі матері, то була наша розпука й нещастя. Якби їх не було з оцим їхнім криком, ми багато краще могли б були повести працю, навіть при поганій відживі.

У полудень вони мали годину часу, потім до 6 працювали. Як я вже в іншому місці зазначила, таке навантаження з причини тривог просто ніколи не виконувалось. На фабриці умови праці не були лихі. Була вона електрифікована, гнана водою. Як я мала враження, в залях було доволі чисто й ясно. Дошкульний був холод, бо не було вже тоді вугілля. Деякі частини заводу стояли з причини браку пального, це там, де воно було погінною силою. Починало бракувати й сировини. Її добувалось частково з старих лахів. Тоді робилось збірки між публікою, оці старі речі звозили в той корпус, де було наше сховище і де на горі працювали французи. Туди мене раз кликали до Поліни, і я бачила цю погану працю. Гори старих брудних лахів жінки сортували й великими ножицями відтинали вовну від полотна. Якби ж це було пране і знезаражене! Але воно давало масу пилу й бруду, і я дуже співчувала цим жінкам, що мусіли працювати при цьому, найлегшому, роді праці. Там давали старших і хворих. Отже між ними й Таніна мати і Поліна.

Думаю, що як не як, а умовини праці у нас були такі, як усюди. Треба додати, що вже тоді позначалися прояви застою й занепаду, праця мала перебої з недостачі того і цього і через тривоги. І робітники теж працювали більше з привички, як під впливом пресії чи режиму. Тут тільки наведу приклад з Поліни — як можна було не працювати і боротись з режимом. Правда, не був би то засіб поголовної боротьби, але для одиниць. Поліна була кругла, середнього росту. Очі якісь карі, трохи опуклі і з постійною потребою плачу. Одягалась у товстий гранатовий плащ, повно спідниць і хусток. Як я прийшла на фабрику, вона лежала в Іннсбруку в лікарні з пологовою гарячкою, очевидно за кілька днів мені її звернули, і вона була без гарячки. Тож ще кілька днів полежала під наглядом, а потім я казала їй вставати, а десь по тижневі йти до роботи. Дали їй оцю погану, але легку роботу — оці лахи. Поліна була розпукою всіх: товаришок праці, фабричних властей кожного ступеня й нас, санітарних робітників.

Перша справа: вона далі хвора. Я прослідила її докладно — ніде нічого. Температура постійно нормальна. Але що вона виробляла! Оце одного дня зараз вранці післали мене до сортівні, мовляв Поліна дуже захворіла. Я застала її за столом, пообвивану коцами, як куклу, з ножицями в руках. Обличчя страдниці, з очей течуть сльози. Жодних проявів захворування. Проте я звільнила її з праці й поклала в ліжко та взяла знову під нагляд. Швидко потім прибігла до мене Катя, вся схвильована, мовляв Поліна сидить увесь час у яслах і лається, що її дитину не так обходять, як треба, що її морять голодом, тощо — не дає життя, не дає працювати. Йду до ясел і дивуюся: перед годиною Поліна була бліда, скривлена, тяжко хвора. Тепер стоїть червона, вся занята дитиною.

— Поліно, ти ж хвора, і я казала тобі лежати! Чого ти встала?

—. А мені вже краще й до дитини кортить. А це вони… — і давай лаятись на доглядачок, на сусідок, на всіх. І то притишеним нудним голосом. З очей так і ллються сльози, дитину притискає до грудей, наче б хто зна яку кривду їй хтось робив. А дитина лише помочилась, заки Поліна прийшла, й ще не була перевинена. Пояснюй, говори — не поможе. І вже до вечора сидить у яслах, пере помимо заборони прати там, і не поступається. До ліжок немає приступу й так, а через Поліну й поготів, немає.

Завтра йде до праці і повторюється те саме: вже німецькі робітники приходять до мене з лайкою, як можу хвору жінку посилати на працю. Зігнена в чотири погибелі, плаче. Знімаю. Зараз же по обіді зчиняє в гуртожитку бучу та обидві з Наташею, кидаються одна на одну з кулаками. Не виходять на працю й ревуть на ціле подвір’я. Обох Гофман засуджує на підвал. Наступного дня спокій: обидві сидять у підвалі, але ж окремо, так жадали. Обидві і ненавидять одна одну й між ними постійно приходить до буч. Обидві однакові гістерички.

Кінець-кінцем Поліна не працює. Бо як іде на працю, зараз же скандал, що хворій кажуть робити. Коли вона поза працею — не дає жити нікому в яслах, ні в гуртожитку. Має й до мене жалі: дитині випарений задочок, і я нічого не раджу. З отими випареними задочками ми стали боротись зразу ж. Задочок Поліниної дитини ще був червоний. Жадає скермовання на клініку. Вкінці я й Гофман мусимо погодитись, бо витримати неможливо. Їде вранці до клініки: дитина в подушках, подушки в мереживі — одне чудо. Поліна прибрана, як пані. Три дні її немає (мала дозвіл на пів дня) потім вертається задоволена з рецептою на тальк і віґантоль, що діставала у нас теж. Але заспокоєна на якийсь час. Як кара за прогул — обтягнення з платні. З якої? Поліна вже три місяці на фабриці і ні до родів, ні опісля не працювала.