На схрещених дорогах - Парфанович Софія - Страница 10

Як гірко мені було, але як разом з тим болем хотілось поконати усе те зло! Як хотілося з них зробити собі приятелів! Я любила їх так само сильно, як я ненавиділа режим, що їх виховав. І тому я прощала їм все і для їхнього добра я готова була на найбільшу посвяту.

Проте це боліло. Боліло ще більше тоді коли чужинки горнулись до мене, як до рідної, і мамою називали. Весела гречинка Марія, полька Врублєвська, що одинока серед них говорила по-польськи і дуже впадала за своєю нешлюбною дитиною, литовка, що горнулась до мене, як до рідної. Скільки разів чужинки з теплом і довір’ям горнулись до мене, мені ставало ще тяжче, ще болячіше за своїх. Але перед ними прийшлось поступатися. Тож поступалась я вимогами щодо вітрення, зміни відживи і саносвіти. Стоячи в боротьбі проти всього зла, я здавала собі справу з його причин і їм, головне, я постановила виповісти війну. Але не легка це була справа!

Було то село, чи робітничі мало освічені діти. Споконвіку там лікування було в руках бабок і знахорів — то була напів таємна, містична дія, в якій вплив лікуючого мав пануюче значення. Віра в його силу, в ліки, що подавав, заклинання й замовлювання грали найважнішу ролю, куди важнішу, як кілька таблеток, які міг би приписати лікар і може успішно. Лікар жив далеко в місті і до нього чи по нього їхали, коли вже нічого не помагало. І, ясне, що й він не міг помогти. Це тільки підтверджувало відношення села до властивої медицини. Говорилось: уже й до доктора їздили, й нічого не помогло — таке і по наших селах було часто. Проти негативного відношення села, проти домашнього лікування ми в Галичині боролися десятиліттями, зокрема дуже активно в час між обома війнами. Виклади, гігієнічні виставки, журнали видавані для народу й поширювані головним чином по селах несли освіту й разом з тим творили нове відношення села до медицини.

Що робили в цій справі у Східній Україні? Там де перебудова устрою разом з усіми лихами, які приносив комунізм, голодом, вимиранням, винищенням більше освічених людей вибивалася на перший плян. Правда, по селах були санітарні пункти але й до них приходилось їхати чи йти здалеку та ще не маючи своєї власної конячки. Ліків вони мали обмаль, і працювали в них люди заслані, так би мовити, примусово в глибокі нетрі людської нужди, далеко від шпиталів, клінік і лабораторій. Якби ж держава посилала в села пропагаторів гігієни, а не політичних пропагандистів, принаймні інколи, було б з того більше користі. Залишене на себе село, держалося старих, від віків закорінених, передсудів, поглядів і способу лікування. Бо й скажім, он, воші. Як було з ними боротися, коли хочби нафти й для свічення було скупо або зовсім не було? Залишалось вбивання для якого навіть не було часу. Ясно, що злидні, журба, страхіття, що тяжіли над селом обменшували навіть такий, хоч-би примітивний спосіб боротьби з паразитами. З свого боку Настка, чи Наташа були праві.

Корінь лиха був, отже, в устрою, для якого нищення людини було куди корисніше, як збереження, а разом з тим піднесення її освіти. Принаймні так було в часи між обома війнами. Проте пропаганда робила своє: цій людині постійно вбивали в голову, що корінь лиха є в капіталізмі, в контреволюції. Що джерелом його є захід. Роками-десятиліттями виховувано в людині ненависть до нього. Оце тепер цей капіталізм став для неї дійсністю. Вона слабо сприймала факт відносної свободи життя й думання та розмірного її добробуту в людини заходу. Зате гостро пережимала гітлерівські методи: винищування, табори, примусову працю, голодне харчування, усі поліційно-гештапівські людоненависницькі методи. Он представники цих методів — фабриканти-кровопійці, он службовці — їхні прислужники, як говорили «свої»: лакеї, підлабузники. Проти них стояла примусом вивезена маса: «ости». Ця маса ставила відпір своєю негативною поставою усьому, що походило від фабрикантів і їх «слуг» своїм гордим відношенням і чимось на зразок організованости. Та маса бачила гостро слабість цього режиму та вірила непохитно в його упадок. Так бо вчили дома. До того ж ця маса не була позбавлена і тепер політруків і провідників. Тут — це були чоловіки, що працювали на господарствах, що приходили легально або крадькома до фабрики, та поза її огорожі, допомагали дівчатам в усій тутешній харчево-вимінній справі. Разом з тим вони приносили вістки про поразку та відступ німців та запевнення — он, он наші прийдуть. З віддалі та з-поза меж зла «наші» видавались куди ліпші. Як говорила Зіна: в колгоспі вона вела щасливе життя, відробила приписаний час а потім мала його й для себе.

Чи мали в цій масі якусь національну свідомість? Чи мали почуття хочби різниці, між ними й росіянами — їхніми зверхниками, та зрозуміння злочинів, які виконали ті зверхники на їхніх батьках? Чи пам’ятали голод, селянські повстання, депортації, розкуркулювання — усі ці страхіття, які довелось зазнати старшому поколінню?

Вони говорили по-українському, вони прийшли з степів, на яких схрещувались далекі шляхи Сходу з тяжкими, панівними дорогами, якими вливалася Північ в їхні чорноземні простори.

Але я була одної крови з ними, я була однією з них!

Я мусіла боротися проти лиха, що в тих душах засіяли і далі вирощували обидва режими. Мені треба було видобути те третє, що повинно було бути першим: їх рідне, притаманне, їх українське. І зробити якнайбільше для збереження життя та здоров’я їхнього і їхніх дітей, хай би вони й були подекуди від чужих батьків. Я здавала собі справу, що цього не зробити швидко і за короткий час. На те треба років. Але на моїх очах умирали немовлята й страждали жінки від пологової пропасниці! Не було часу на виховання, на пропаганду, на дискусії! Треба було діяти негайно, вже, й швидко! І я діяла.

Були злидні, але діти поправлялись, захворювання різко зменшилося. Жінки заспокоювались, помітивши, що тоді, коли вони працюють, їхніх дітей є кому доглянути. Катя і Уля були незамінимі. То були мами в досконалому слова значенні, ці з моїм «всеобіймаючим материнством», однаковим для чужих і для своїх немовлят. Любила я їх, обидві, а найбільше Улю, з її співучою українською мовою, з її приговіркою до доні.

СЕРЕД ПОЛІЖНИЦЬ

Разом з працею над дітьми, яка мусіла бути негайно виконана, я вела працю над матерями. Усіх вагітних оглянула, запровадила реєстр. Тут треба сказати, що ми не мали ніяких друків, як це водиться в лікарнях, і робили собі самі надголівні таблиці з картону й полотна, всілякі картки рисували самі. Дещо помагали жінки, а найбільше Таня. Вона була працьовита й тиха, тільки трохи повільна.

Огляд поліжниць показував, хто й коли буде родити, так що тут завели ми чергу і мали на оці тих, що мали родити. Так майже не могли нас застати пологи несподівано.

Одним з перших завдань було створити родільну кімнату. Я рішуче не погодилась, щоб жінки родили на ліжку в цій малій зараженій кімнатці й лежали там далі в полозі. Тут по деякій боротьбі і ваганні дирекція погодилась віддати мені той підвал, де я повинна була жити. Іншого виходу не було. Мав він прикмету, що був ще чистий, далі поєднувавсь дверима безпосередньо з амбуляторією німецького бетрібсарцта. В амбуляторії було все потрібне: текуча вода, електрична інсталяція включно з плиткою і великим соллюксом, що міг служити до освітлювання операційного поля. Стіл гінекологічний, чи хірургічний був неооцінений як і шафка з інструментами та деякими ліками. Треба сказати, що зараз же після прибуття, я ниборола собі вступ і право до цієї кімнати, яка мала бути тільки для німецького лікаря і німецьких хворих. Але ні один ні другі не приходили, а все було під ключем. Не хотіли мене пустити туди, одначе заволодівши родильною кімнатою, я автоматично мусіла мати вступ до амбуляторії — до води й світла та інструментаря.

Великим недоліком моєї «санаторії» було те, що містилася вона майже під землею. Вдень панувало сіряне світло, вночі мляве від оцієї малої жарівки. Вогкість і брак світла дискваліфікували це приміщення як родильний зал, який повинен бути ясний, сухий, теплий і просторий, одним словом якнайкращий. А в нас не було й мови про опалювання! Бетонова підлога з рапатого бетону не давалась добре почистити і від неї тягнуло холодом і сирістю. Вхід до кімнати просто з надвору відкривав її перед болотом, приношеним за ногами.