Такий він був... - Парфанович Софія - Страница 11

Що проти всіх тих нещасть життя одного пса?

Он сім’я: батьки і дочка. Їхали з трьома синами, а тепер не мають ні одного — усіх поволікли кудись комуністичні парашутисти, як переходили через гори. Люди потішають, що може повернуться. Хто знає, чи не вбили їх там де?

Он ще самітня жінка. Їхала з чоловіком і одруженою донькою. На Словаччині розлучилися: донька поїхала до Братислави, а батьки залишилися. Попали у воєнну заметіль, чоловік з возом десь пропав, а її саму відрядили до табору.

Є сім’ї, що мають щастя, бо вони всі разом. Але, як і інші, покинули рідну хату, бо життя під большевицьким пануванням переконало, що скорше або пізніше грозить їм смерть. Вони розказують про свої переживання.

Слухає їх мати, волосся якої вже присипала сивина, хоч вона ще не стара. Мала двоє дітей: синка і доню. Тепер сама. Хлопець ходив до школи. Був чудовий учень і патріот. Хоч йому було тільки шістнадцять літ. Уже в тому віці належав до націоналістичної організації, був провідником клітини в своїй клясі. Мати благала його, щоб кинув: вони бо не мали чоловіка і батька, що помер ще за Польщі. Хлопець — єдина надія. Але він казав: «Мамо, я дуже люблю тебе, але Україну люблю більше». Одного дня большевики забрали його таки зі школи, і слід по ньому згинув. Мати шукала його по тюрмах, по судах, писала до найвищих чинників. Був такий молодий! Ніде в світі не засуджують таких молодих хлопців та ще й за політичні провини. Але нізвідкіля не дістала відповіді. Пропав, як камінь у воду.

— А донька? — хтось запитав.

Жінка похилила голову й ледве чутно сказала:

— Одружилася з большевицьким старшиною і поїхала з ним кудись у світ.

Бо була війна і людьми, як листям, мела. Коли прийшли німці, мати шукала свого сина по всіх тюрмах, але ніде не натрапила на його слід. І поїхала на захід, відреклася доньки, що одружилася з ворогом.

Селянська сім’я. Чоловік, жінка, дівчинка, малий хлопець. Двох старших хлопців німці розстріляли на міському ринку. На очах батьків. За приналежність до підпільного руху. Молодший падав перший, успів ще перехреститися; старший ще мав час крикнути: «Слава Україні!» Кров бризнула на їхні вишивані сорочки.

Як же ж сталося, що тепер вони тут, між людьми, що втекли до Німеччини?

— Рятуємо те, що залишилося: двох молодших, їх напевно спіткала б смерть з руки большевика, бо вони є такі ж патріоти, як були обидва їхні брати. Славко — йому вісім літ — вже тепер каже: як виросту, піду воювати за Україну і помщуся за Василя й Ореста. Але чи вдасться нам, чи вдасться їм зберегти життя?

Тепер уже говорять усі навпереміш і в усіх один неспокій і один сумнів: що буде далі? Як доведеться жити тут, у Німеччині, що хилиться до упадку? Але де вже їм тепер розв’язувати такі далекі питання! Для них тепер найближче, найважливіше: що зроблять з ними німці? Порозсилають по фабриках, що стоять під постійним бомбуванням, чи держатимуть в таборах? А як прийде до якихось мирових переговорів, чи видадуть большевикам, щоб заплатити ними за свої невдачі ?

Хтось згадував про газові камери та інші страхіття німецьких концентраційних таборів.

Але є й оптимісти. Ті, які сподіваються, що все буде добре: війна скоро скінчиться, Німеччину займуть союзники — американці й англійці — і всіх утікачів заберуть до Америки. Вони розказують про родичів за океаном, показують листи і розповідають про життя у тому далекому світі, про добрі заробітки та про те, як швидко там їхні родичі доробилися.

Хто вірить, хто ні, але в усіх одне бажання: емігрувати. А там нехай що буде, те й буде.

Але до того ще далеко, ох, як далеко, і хто доживе до того часу?

Сумніви, здогади, розповіді виповнюють бараки. Вони наче велика сторінка історії, що її повертають могутні пальці долі. Так і чутно шум того скривавленого листа.

Чи і хто запише його людським письмом для пам’яті прийдешніх поколінь? Чи і хто читатиме його колись?

НІЧНА ПОДІЯ

Фік прочунявся. Старався стати на ноги. Вони хиталися, в голові кружляло. Зовсім невиразно він пригадував собі, як Марія тулила його й загортала в пальто і як потім він кидався і — удар в голову. Чув його й тепер, голова боліла.

Підвівся на ноги, заточився й наткнувся на щось живе й тепле. Воно обнюхувало його вогким, холодним носом і скавучало. То був пес. Ще один пес у темній комірчині, куди кинули Фіка, спершу приголомшивши.

Не був, отже, сам. Від цього стало йому трохи легше. Завиляв хвостом і відповів тонким скавучанням. Стали обнюхувати один одного. Після того незнайомий почав вилизувати шкіру на голові Фіка. Такий бо звичай у тварин: коли вона сама не може вилизати собі рани, робить це друга, хоч би й чужа. Лизання очищує рану, заспокоює біль і гоїть.

Фік лизнув язиком пса по носі. Так він подякував йому за дружню прислугу. Далі став обходити і обнюхувати комірчину. Пахло тухлиною, сириною. Було зовсім темно. Де-не-де на землі натрапляв на нечистоту по інших псах. Свіжу і стару. Значить, це було приміщення для псів. Але нюх підказував, що вони тут довго не були. Не було також ніякого посуду, ані харчів.

Від того прокинувся страх. Великий, тваринний страх. Фік загавкав. Загавкав і його новий приятель. Але ніхто не відзивався. Тоді перейшли вони на протяжне, жалісне виття. Гавкали й вили хто-зна як довго. Невже можливе, щоб їх покинули в нещасті їхні господарі?!

Ніч тяглася. Змучившись від довгого плачу-лементу, пси лягали на землю й дрімали. Але зараз же прокидалися знову страх і туга, і вони починали знову побиватися. Безуспішно.

В перерві між одним приступом скарги і другим Фік кружляв уздовж стін. Ви бачили колинебудь пса, а ще радше лиса або вовка в клітці? Вони бо брати.

Хоч яка була б клітка, тварина кружляє вздовж стін, б’ється об них. Стає на лапи і шукає отвору. Коли його не знаходить, гризе зубами залізні прути. В її очах розпука, паща кривавить. Бідна, бідна тварина в клітці, в неволі! Не знаю, чи спить вона вночі чи також і вночі побивається. Не диво, що тварини породи пса в клітках такі худі, виснажені і довго не живуть.

Так побивалися і обидва пси, кинені до комірчини, звідкіля вранці мав забрати їх живолуп. Небезпеку вони прочували чи може пронюхували, так би мовити. Нею була виповнена комірчина, вона чаїлася в стінах, темряві й самоті.

А проте, Фік не втрачав інстинкту самозбереження, змагання до волі. Перестаючи вити, він обнюхав стіни. У той час, коли всі вони мали той самий тухлий запах, один куток пропускав свіже повітря. Не просто, але так, ніби крізь шар землі. Припавши в тому кутку, Фік нюшив. Здалеку, дуже здалеку доходило свіже повітря, запах свободи!

Обидва пси стали порпати долівку. Була вона цементова, але цемент потріскався й місцями злущився. Порпаючи, вони відкидали його. Фікові придалися вправи в порпанні ще з молодечих часів, коли то з Дикими ходив він до лісу на псотливі лови. Але тепер він дер землю, тепер була не гра, а — боротьба за життя!

Час від часу вони переставали, і тоді Фік опускав ніс у випорпану яму і нюшив. Інколи він вловлював гомін рівномірних кроків. Але були вони далекі і поволі стихали. І знову гомоніли. Щось підказувало Фікові, що їм не можна довіряти, і коли кроки зближалися, пси припадали до землі й затихали. Кроки вартових вояків різняться від кроків господарів, це певне.

А ніч бігла.

Не спалося Ставничим і Жукам. Перша ніч в людському мурашнику, в задусі й тісноті серед багатьох людських тіл. До того ж тяжкі думки не давали заснути: яка доля чекає їх усіх? Тепер вони вже зовсім у руках німців. За дротами. Микола думав про своїх коней: Карого й Шпака, і жалем стискалося його серце: Карого він купив дволітнім, здоровим коником, але Шпак у нього народився і був як рідна дитина. На ньому їздив Василько, і кінь ходив за ним, як пес. Де ж тепер Васильків приятель, де ті коні, що везли їх з дому? І як бути далі без них?

Омелян роздумував над долею Фіка. Невже він згинув отак даремно? Правда, коли в таборі його невільно держати, то повинні були дозволити десь примістити пса. А то так, на знищення!