Воццек воццекургія - Іздрик Юрій Романович - Страница 35

Враження, яке справляє «Воццек», можна пояснити тим надреалізмом вразливості в дослідженні найчутливіших поривів гранично напруженої душі. Сповідь цю диктує найглибша внутрішня потреба — спроба вербалізації дивовижного просвітлення: погляд під поверхню справ і людських діянь, погляд з іншого боку. І в дослідженні цьому криється своєрідна містика, яка нагадує «Щоденник Мальте-Лаурідса Бріґґа» Рільке — фрагментарну історію життя молодого чоловіка, іноземця, що живе в Парижі. Але як довго Воццек-Той може витримати цей стан постійного напруження, стан внутрішнього розпачу і безнадії?

Могутнє почуття взаємочужості людини і світу без шансів на будь-яке поєднання дає зрозуміти, що той поетичний внутрішній монолог не містить в собі жодної обіцянки розв'язання, котре б допомогло піднестись над станом Занепаду, в якому живе людина. Коли б не сильний емоційний заряд — чи не був би це ще один трактат про нікчемність людини — істоти, котра є лише іграшкою в руках диявола? З простору, відкритого у маніхейський дуалізм досьогодні відомо два виходи: Бог, відповідальний за такий недобрий світ, або не є добрим, або не є всемогутнім. Гностики вибрали доброту Бога, котрий, однак, ставав Богом Іншим, Незнаним. Можна також відсунути Його в безкінечність, через що перестає бути відповідальним за створений Ним світ. Шукаю підтримки в словах Simone Weil:

«Йдеться постійно про наш стосунок до часу. Позбутись ілюзії панування над часом. Втілитися.

Людина повинна здійснити акт втілення, бо уява вириває її з тіла. Те, що є в нас сатанинського походження, то власне уява. Примиритись з часом, зійти в час. Чи може бути щось болісніше для думки людської? А так треба».

Однак Воццек не знаходить жодного виходу з цієї ситуації, він не може навіть уявити собі позитивної відповіді на питання про сенс буття. Тому й не знаходить жодної відповіді на тотальну безрадісність людини, вкинутої в світ, і тому безперестанку борсається в драматичному внутрішньому просторі — без геометрії і хронології. І без надії. Залишився йому тільки обов'язок жити.

А поза тим «День» і «Ніч» не відбивають вражень з двох відмінних, як цього очікуємо, сфер: світла і пітьми. День Воццека також належить царству тіней. Щобільше — день поневолює його ще більше як ніч, бо не дозволяє жодної ілюзії вдалої втечі від дійсності, омани, яку приносили йому сповнені снами ночі. Не дивує, що воля вибору і воля життя Воццека, замкненого в тому трагічному світі, поступово паралізуються. В результаті виявляється, що його світ закінчується щодня, що Воццек просто знищує себе і що нікого не врятує від зла світу: ні своєї родини, ні друзів, ні А., бо спершу мусів би знайти (точніше: мусів би хотіти знайти) спосіб порятунку самого себе.

Черговий раз доводиться питати, як все ж таки читати цю книгу? На жаль, на це запитання ніколи не одержимо однозначної відповіді — передбачливий автор поміщає Воццека в психіатричну лікарню.

МОВА

Oh, my Lolita, і have only words to play with![118] Nabokov

«Мовлячи, віддаю шану мовчанню». В певному сенсі писання є умертвлянням мови. То також пожертва. Прагнення створити форми вираження, котрі привели би до мовчання. Воццек не сумісний зі світом галасливої і балакучої юрби з її безсенсовним вируванням інстинктів. Буття Воццека відсилає до тиші, до самотності. А поза тим говорить до нас, є то однак мова гострозвучних дисонансів: прими, секунди, септими, що часто повисають без розв'язки. Діється це тому, що мова «Воццека» — то вираження чергової кризи довіри до слова, з якої випливає пошук нових способів і можливостей висловлення (але не створення нового ідіому, як у випадку Гайдеґґера). Послуговується мовою, котра здає собі справу у власному обмеженні: з одного боку насміхається над загальновживаною лексикою, не здатною запропонувати слова, які щось значать, а з іншої — мусить нею користуватись, розуміючи, що її знакова природа з дефініції ніколи не дозволить йому ці обмеження побороти (особливе усвідомлення безпорадності). Такий парадоксальний родовід мови «Воццека» можна визначити як своєрідний «роман з мовою», і саме тут треба шукати джерела особливого звучання, особливого способу мовлення, який там чуємо. Розваги лексичні і стилістичні, нагромадження синонімічних рядів, гра зі значеннями фонічними і семантичними — все це свідчить про те, що Іздрик трактує слово лише як черговий знак в системі інших знаків, а не як носія «вартості об'єктивного значення предмета». Щобільше — користається не лише звуковою, а й візуальною природою слова, звідки власне і походять своєрідні тортури над графічною вартістю слів (спроба усунення А. з пам'яті рівнозначна поступовому буквальному стиранню літери А. — знаку візуального).

Мова повісті пульсує, стає гнучкою і еластичною, причому найважливішою організуючою засадою є РИТМ, який формує висловлювання не тільки на рівні речення, але і на рівні цілої структури тексту (розділи «повільні» і «швидкі»). Усвідомлення цієї особливої позиції автора, його налаштування на видимість слова допомагають знайти джерело походження виразів з екзотичним звучанням, котрі створюють ланцюги фонетичних асоціацій з цілковитим оминанням семантичної вартості слова. Ба більше — з названого «роману з мовою» виникають ще й інші імплікації естетичного походження: починаючи з великих риторичних розділів (які часто переходять в потік свідомості), крізь різноманітні лінґвістично-ритмічні ігри, незвичайне омузичнення прози (власний добір звуків, змінний ритм, контрапункт) та майстерне використання ефекту економії слова, — на розпаді складу і слова закінчуючи. При цьому Іздрик безперестанно скрупульозно аналізує своє твориво, тематично окреслюючи вартість та якість переживань не через доданий коментар чи епітет, а через текстуру стилю: інтелектуальна дисципліна сухого викладення снів є протилежністю надзвичайно ліричному монологу, в якому говориться про А. «Воццек» є прикладом повісті, техніка якої стала довершеним втіленням теми, де сила уяви керована точним методом висловлювання дозволила впорядкувати випробовування і емоції.

«Очевидно, десь тут криється фальш. Є щось неправдиве, щоб не сказати — неправедне, в напівпрофесійній зухвалості цих синонімічних вправлянь, в їхній скептичній ритміці і риторичному синтаксисі.» — мовить Той-Воццек-я-ти-він. Єдиним ідіомом, що містить слова, здатні називати справжній смисл речей і явищ, є мова Біблії, і декілька з цих слів не випадково з'являються в повісті. Не дивує, що парадокс — основна фігура, що формує «Воццека» — виступає тут не тільки як логічна фігура поперемінно ліризму і жорстокості, іронії і чуйності, а в кінці ледве погамованого розпачу і болю, але також і як фігура лінґвістична, тобто тривале напруження мови, що розігрується між полюсами різних стилів включно з біблійною стилізацією та белькотом, який висміює пізнавальні можливості мови. Однак, що найбільш вражає в цьому тексті — то величезна, постійно змінна дистанція оповідача до подій, які сам переказує: навіть в найбільш ліричних моментах, навіть в найінтимніших сповідях — оповідач відгороджується від власних почуттів — ніби часто вдягана маска автоіронії повинна охороняти його перед ним самим, перед силою почуттів. Безперервно вчувається існування якоїсь надсвідомості, котра реєструє сам процес писання, коментує його і неустанно контролює мову. Від початку і до кінця тут продумані кожне речення, кожний розділ і композиція в цілому — хоч на перший погляд справляє вона враження дещо хаотичного поєднання різних фраґментів. Тільки помиляється той, хто думає, що такий безладний запис різноманітних випробовувань існує тут випадково. Отож метод вільного поєднання відрізків історії Воццека реєструє перш за все сам процес мислення, пов'язування марень і візій сонних, котрі за природою своєю невпорядковані — тому техніка повісті точно пристосована до вимог тематики. Коливання композиційного порядку, багатозначність, недомовленість, інспірація засобами вираження інших видів мистецтв (наприклад, фільму) при збереженні інтеґральної структури тексту — все це свідомий і досконало втілений задум автора. Така тематика вимагає власного добору звуків, тонів, постійної ритмічної вібрації.