Воццек воццекургія - Іздрик Юрій Романович - Страница 30

Наразі приводом для його подорожі разом із А. було те, що в Києві в міжнародній школі україністики вчилася його наречена, така собі Аліна Моруа, для нашої історії нічим, окрім імені, не цікава[98]. Однак до Києва він не доїхав, тобто доїхав не відразу, а, завітавши в гості до А., залишився спочатку на день, потім на два, потім на місяць — така, приблизно, хронологія. Однак щось в них усе-таки не склалося, чи то він мучився альтернативою, чи вроджено-вироджена порядність не дозволяла просто так забути наречену, то врешті-решт подався все ж до Києва з обіцянкою невдовзі повернутися, і таки дотримав слова, вилетів у зворотному напрямку, але, як часто трапляється при балістичних прорахунках, приземлився аж у знайомій нам прапрадавній Празі. Здається, він писав до А. листи з поясненнями і пропозиціями, однак уже навчена досвідом А. (чого, власне кажучи, навчена? — нічого не навчив її досвід) знову подалася в мандри. Цього разу несло її шляхами, протоптаними ще в минулому столітті пейсатими галицькими паломниками. Шляхи ці вели до Ізраїлю. Та не Єрусалим став кінцевим пунктом екскурсії. Зупинилася вона в маленькому містечку на самому півдні країни. Містечко мало багатообіцяючу назву Мейлах-га-Мавет[99] і виросло воно, властиво, на місці колишнього кібуца для репатріантів із довколаваршав'яцьких країв. Серед інших нехитрих закладів був у містечку будинок для перестарілих — напівсанаторій, напівбожевільня. Там несподівано для себе А. знайшла роботу. Пересаджені в похилому віці на інший ґрунт, ці східноєвропейські ґої[100] не володіли, ясна річ, ані санскритом, ані суахілі, не кажучи вже про ідиш чи іврит. Старість відібрала в них останню можливість розібратися в довкіллі, прийняти нові уклади, зрозуміти, чому земля обітована так не схожа на Бучач, Вітебськ або Перемишль. В санаторії панував дух глухого аутизму. Потребувалася людина, котра змогла б розмовляти з пацієнтами, довічними пасажирами інвалідських візочків, їхньою рідною мовою — переважно російською та польською. На звичне звучання щось відкликалося всередині знуджених сердець, у глибинах згаслих очей жевріла свідомість, і впалі губи ворушилися, ворушилися, то добже, же вруцілась до мнє, міла, как харашо, что ти вернулась, помніш?…

Реставрація цих уламків людських душ важила для А. дуже багато. Перед нею відкривався цілий світ, його історія, межа осілості, вигнання, війни, смерть улюбленого канарка, ґето, аптека Вайнштока на розі Коцарської й Ново-Лукашівської[101], пусть рєбьонок учітся іграть на скріпкє, фарширована риба, енкаведеґестапо, Софочка, дарагая, ти нє должна виходіть за нєво замуж, п'ятирічні плани, п'ята графа в паспорті[102], безусловно, он бил на хорошем щєту і зарабативал неплохо, но, пакування чемоданів і валіз, мама, зачєм вам ета рухлядь, роздратування, роздарувати рештки ґардеробу, продати ґараж і авто, оформити візи і.

А в цей час із Праги доносилися безперервні телефонні дзвінки. Мати А., вирішивши, що кількість їхня переростає в якість, зважилася подати ізраїльський телефон дочки, і голос із Праги вперше за всі часи після єгипетської втечі прозвучав у слухавці мейлах-га-маветського телефона. Однак за першим разом не забарився й другий, третій, і незабаром чехо-жидівський телефонний зв'язок з розряду явищ унікальних перейшов у категорію буденності. Розмови ці коштували не дешево, тому нащадкові «Velvet Mothers» довелося продати батькову гітару — раритет, за який кожен колекціонер не пошкодував би кругленької суми.

Ну, і так воно якось було.

А що ж там Воццек?, запитає хтось. А кого, власне кажучи, цікавить той мудак, його лежання на канапі, пиття і почуття. Най собі лежить.

І все ж: а як там Воццек?

Казочка

Тепер кажуть йому женитися. Він — ні та ні!

Якийсь час парубкував, а потім наговорили 'го посватати дуже багату й красну дівку. Як було весілля, заперли 'го в ладу і так повезли божитися. Коли йшли з церкви, появилася баба. Він скоро скочив на коня — й утікає. А то був якраз Четвер[103]. Біжить він, біжить і добіг до П'ятниці. Вона каже:

— Не бійся. Все буде добре. Твоя смерть сюди не скоро прийде.

І подарувала йому яблучко.

Біжить далі. Добіг до Суботи. Субота каже:

— Чоловіче, твоя смерть сюди прийде не скоро. Не бійся.

Вона теж подарувала йому яблучко.

Біжить ще далі. Добіг до Неділі. Неділя теж сказала, щоб не боявся. Потім дала йому яблучко й хустину. Як відходив, Неділя порадила:

— Як твоя смерть буде тя доганяти, а ти перейдеш до моря, махни хустиною навхрест, і море ся розступить. Ти перейдеш на другий берег, а там махни назад, і море ся знову зіллє.

Дійшов він до моря, пустив коня пасти, а сам ліг спати, бо дуже був змучений.

А баба догонила хлопа. Коня розірвала, а його самого не сміла, бо з тих яблук зробилися великі пси і сокотили 'го.

Пробудився він — і бачить: недалеко баба-шаркань. Тоді здогадався, що в нього є хустиночка. Махнув навхрест, і вода ся розступила. Перейшов на другий берег. Тут зустрів дівчину і почав з нею жити.

І Бойль і Маріотт

Відлік років для Тоя давно перетворився на відлік літ. Він так і жив — від літа до літа. Весни, зими, осені минали бездарно безрадісно безслідно, і тільки літня пора залишала в пам'яті якісь відмітки, своєю функціональністю схожі на зарубки в дереві.

Певну кількість літ він присвятив боротьбі з А. Це була нелегка боротьба, що нагадувала двобій із гідрою. Живучість А. виявилася невірогідною. В один із сезонів посиленим лежанням на канапі та питтям горіхівки йому вдалося довести А. до розмірів А., під час іншого літа, особливо вдалого (бо дощового) — до а. Однак за осінь-зиму-весну злощасне А. знову відростало, деколи навіть перевищуючи початкові розміри. Тоді він спробував зайнятися вівісекцією. Розтинав, відрізав, кремсав на шмаття. Складав навіть як справжній науковець таблиці результатів:

22 червня ………………… (Тут і нижче фрагменти літери А. — Прим. верстальника);

1 липня ……………………… ;

17 липня …………………… ;

16 серпня ………………… ;

17 серпня ………………… ;

1 вересня ………………… ;

та поки він заходився з одного боку, гідра А. неодмінно відростала з іншого, і якогось літа він покинув марні спроби, зрозумівши раптом, що якщо вже стільки часу він живе з цим, і нічого йому не стається, і взагалі нічого не стається, і світ не вмирає, не зникає, не провалюється від сорому власної недосконалості, і так само чергуються дні і ночі, і сонце не сходить на заході, і не гіркне третина річок — то, мабуть, досить вдавати мученика, досить вигадувати історії (жодної з них ти й так не можеш довести до кінця, полохливий деміурже), треба просто жити, як живуть інші овочі — пітьмухи, їждачні пуцанки, збеспересердечники, простофілоги, сторики, ссубоки.

Те, останнє літо видалося на диво алергічним. Мабуть, через тополиний пух. Він висів у повітрі, клубочився доріжками, збивався під бордюрами, крізь нього, ніби крізь сніг, проростала трава. Годі було й думати відчинити балкон чи навіть кватирку — кімнату відразу виповнювали цілі згустки блідої відразливої маси. Обличчя постійно відчувало дражливі анемічні доторки і зір ледве пробивався крізь рясний тополиний дурман.

Того літа Той вперше побачив так звані сліпі плями. Він ще раніше читав, що людське око сприймає зображення не всією поверхнею сітківки: ділянка, в якій до очного яблука під'єднується зоровий нерв — сліпа, на ній немає світлочутливих елементів, фоторецепторних клітин.

Читав він і про ті потішні експерименти, якими можна виявити таку сліпу пляму і якими ще славетний Маріотт (що його примхлива непідвладна доля обвінчала з не менш славетним Бойлем, і так і ввійшли вони в історію фізики та шкільні підручники сіамською почварою Бойля-Маріотта) розважав короля Людовіка XIV, та самому йому ніколи не вдавалося побачити, як зникає королівська голова[104].