Воццек воццекургія - Іздрик Юрій Романович - Страница 18

Мудак охочий до знань, ба, навіть до всезнайства. Він прагне Мудрості, Істини і Правди (вшистко, очивісцє, з дужих літер[56]). Він хоче своїми ручками весь світ обійняти. Своєю смердючою всеохопною любов'ю.

Мудакові завжди замало однієї тільки батьківської віри — він хоче пізнати всі існуючі і уявні релігії. Мудак дослідник і екуменіст. Його зжирають цікавість і сенсорний голод.

Це мудаки влаштували перші виправи на Схід (і на Захід), це вони придумали слова «сидгартга», «катарсис», «нірвана». Це вони завезли помідори, порох, анашу й уклали перший міфологічний словник.

Вони боролись за декларації незалежності і прав. Вони захищають рівність і демократію. Вони проповідують слово боже повсюдно.

Мудаки створили науку і так званий «об'єктивний підхід», згідно з яким чорне і біле, верх і низ, пречисте й сквернотне, гівно і вино, воно і воно — є рівноцінними об'єктами класифікації.

Мудакам притаманне глибоке метафоричне та езотеричне бачення. Вони і тільки вони можуть угледіти в землі і воді, печерах і коморах, камерах і тунелях, у вікнах і вінках, калошах і шкарпетках[57] — символи піхви, черева, вагіни, а по-простому кажучи — п(…). Це їм ввижається у дереві і в пальці, у потязі й смичку, в стрілі й єдинорозі, в сурмі і в рурі, в ковбасі, огірку і навіть у кульковій ручці — один великий і непереможний х(…).

Мудаки вигадали мистецтво і всіляко підтримують його культ. Вони, мовляв, лиш передавачі гармонії небесних сфер. Митці, мовляв, — найкраща, найбеззахисніша частина людства. Вони так носяться з своїми «оголеними нервами» і світовою скорботою, що доводять публіку до шалу, до всирачки. А в публіці шаліють залюбки. Вони вибороли собі чергове позапільгове право впиватися, вшиватися, обкурюватися, обколюватися, любити чужих жінок і власних тещ, неповнолітніх, перестарілих, парнокопитних, яйцекладних, сумчастих, перетинчастокрилих, і навіть право не любити взагалі. Вони не потрафлять зарубати курки, але не проти вени врізати на сцені — ось де гранична болючість невимовно жертовної екзистенції надчутливого мистецького серця!

 Однак я захопився.

 Мудак іще, здається, совісливий, церемонний (або безцеремонно-безсовісний) і, як і кожна людина, грішний таслабкий.

І нарешті:

Мудак, як правило, — хороший товариш. Тому мудаки гуртуються. Мудак ніколи не може бути сам. Його бажання спілкуватися пересилює всі інші бажання та інстинкти, навіть інстинкт самоподвоєння. Табуни мудаків-тубільців надзвичайно стабільні, мають власні табу і займають більш-менш визначені ареали. А отже проблема винищення мудаків не є вже такою складною. Власне кажучи, вона є есхатологічною проблемою, адже мудаки — практично всі».

Сяна

Лекція про мудаків насправді була прочитана Тоєм із зовсім іншого приводу у великій університетській аудиторії без вікон (зате з парою дверей), де парти піднімалися вгору від приземкуватої кафедри спрощеною подобою амфітеатру.

Власне кажучи, це була не зовсім лекція і не зовсім ті слова, над якими ми щойно потішалися («якимими» — прошу, ще одна потвора). Це швидше був гнівний, запеклий і бурхливий спіч на огуду демократії, яким Той розродився перед Сяною, дочкою таких милих і рідкісних колись, а тепер уже трохи надокучливих і повсюдних інтеліґентно-щирих українців, з числа тих, що полюбляють киптарики, трембіти й писанки, прикрашають житло гуцульськими ліжниками та тріадою Тарасик-Йванко-Леся (саме в такій послідовності) замість образів, а за столицю звикло вважають не Київ, не Галич і тим паче не Крилос, а ярмаркову Коломию.

Сяна, як і більшість дітей цих справді страдників і справді патріотів, у свій час чкурнула до Америки і тепер виникла перед Тоєм лише тому, що приїхала побачитися з донечкою, котру завбачливо залишила вбирати аромати прабатьківської землі. Ясна річ, вона вже була цілком інакшою — мало що залишилося в ній від тієї старшої на рік дівчинки (вона із запізненням прийшла у твій клас після серцевої хвороби), яка потай тягала для тебе від свого статевозрілого брата польські журнали з фотографіями розібраних кобіт, касети з записами Абби, Боні-М і Смоків, а одного разу по дорозі із школи запитавши тебе, які ти знаєш слова на букву «х» і скептично вислухавши весь твій бідний і цнотливий глосарій, таємниче і урочисто проголосила загальновідоме своєю лаконічною лапідарністю слово, за спробу опублікувати яке багато років опісля однодумці Сяниних батьків довго шпетили тебе на сторінках вірнопідданої преси. Тепер, набравшись по саму зав'язку американських звичок і свобод (не розлучившись, правда, із киптариком), вона вже з певним склеротичним нерозумінням ставилася до тутешніх життєвих укладів, презирливо дивилася на облуплені (хоч і не в приклад американським міцні та звуконепроникні) університетські стіни і дивувалася ґречній стриманості аудиторії, котру (стриманість) сама вважала й називала «наслідком статевої закомплексованості».

Власне кажучи, аудиторія дивним чином складалася з ваших постарілих ровесників, яких ви — кожне із вас — постійно зустрічали в коридорах і спортзалах, на галявинах і доріжках свого блискучого надтріснутого дитинства.

В якийсь момент Сяна втомлено мовила, що зараз залюбки випила б трави — то не причулося, ти добре пам'ятаєш, вона сказала саме «випила б», а не «закурила», хоч зрозуміло було, про яку саме траву йдеться — і у відповідь на твоє дещо панічне здивування поблажливо повідомила, що там у них це загальноприйнято («у нас в Оттаві всі потягують отаву» — таким був її каламбур, супроводжуваний посмішкою типу «cheese»), аж тут ти, тобто Той, тобто ти-Той вибухнув слиною і обуренням, і десь протягом п'яти-шести хвилин переконував розкомплексовану, але вимучену абстиненством жінку, що немає більшої облуди й огиди, аніж «ця ваша хвалена демократія», що лише самонадіяні ідіоти можуть вірити у мудрість правоздатної більшості, що лібералізм — не що інше, як різновид єретичної гордині пришелепкуватого каптенармуса, що її, Сянина, гівняна Америка — розсадник світового зла й розпусти… (втім цього останнього ти не сказав просто тому, що не встиг сказати, бо в аудиторію, спізнившись, увійшла ваша спільна знайома і почала хвалитися цілим кошиком опеньків, назбираних тут же поруч, в університетському парку, і ти з таким самим запалом, з яким щойно переконував Сяну у повній неспроможності народовладдя, кинувся запевняти безталанну грибарку, що, мовляв, у межах міста ні в якому разі не вільно збирати ані грибів, ані лікарських рослин, бо ґрунтові води тут отруєні всіма можливими нечистотами й хімікаліями, а поверхня землі вже напевно всіяна найвирафінованішими комбінаціями токсичних надважких металів). Однак і цей екологічний пасаж було перервано. Цього разу уже зовсім абсурдною появою вашої першої вчительки, ненависної почвари, яку, здається, милостиво обійшли роки й старіння, і яка з'явилась у своїй колишній харцизяцькій подобі, але чомусь із скрипкою в руках. (Та реальна тодішня твоя мучителька не вдала б напевно навіть правильно взяти інструмент). Вона звично постукала смичком об пюпітр і, очевидно, не надіючись інакше втихомирити цих загальмованих у розвитку, та вже давно дорослих учнів, ушкварила раптом якусь просту й веселу єврейську мелодію, яку ти хоч і не зідентифікував, але із недбалою зухвалістю сновиди визнав за один з мотивів «Скрипаля на даху»[58].

Ось нібито і все, що можна згадати у зв'язку із лекцією про мудаків, котра виникла як обґрунтування й виправдання зумисного убивства хлопчика і вовченяти, що трапитись могло безумовно лише унаслідок приходу віковічних і глибоких вод.

Рай

Хоча сама вода, точніше мотив води не вичерпується Великим брюховицьким потопом, бо ти добре пам'ятаєш фантастичні подорожі чарівними берегами старого Дніпра — того славетного, дещо гіпертрофованого поголосом Дніпра, до середини якого долетить хіба найвідважніший, найвитриваліший з пернатих (і обабіч якого, додам, не розташовано ніяких міст, жодних населених пунктів, особливо таких, як богомерзенний, неодноразово згадуваний нами Київ)[59] — подорожі, метою яких було відшукати прекрасну оспівану санаторну зону — білоколонну Аркадію, Лівадію, Леваду, де серед кипарисів і ялівцю ніжилися у мерехтливих тінях прозорі й чисті, довершені і серцем і тілом діви, з таким дорогоцінним пушком на шкірі, який (за термінологією відомого ґросмейстера-ентомолога) «оповиває плоди фруктових дерев мигдалевої групи[60]».