Воццек воццекургія - Іздрик Юрій Романович - Страница 16

Так було і в розповідях Тоя — пагорби раптом робилися вищими, схили — крутішими, а доли — мальовничішими. З тієї дороги, що веде до мосту — (і біля якої стоїть під лісом будинок мого покійного діда) — можна було побачити і всі три озера, чистіші та блакитніші, ніж насправді, і цвинтар, і дідову могилу, і церкву, сховану між сосон, і — що зовсім уже неймовірно — залізничну колію.

Була у розповіді Тоя іще одна не зовсім зрозуміла деталь — натяк на якісь підземні тунелі: чи то труби гігантського водогону, чи лінії недобудованого метро, що тягнулися аж до самого Львова[54] — (де в свій час почав від цього падати рівень ґрунтових вод, а потім — осідати і тріскати будинки) — можна було нібито потрапити через них до Полтви, а отже — в каналізаційну мережу міста, а отже — у будь-чиє помешкання. Однак натяки залишалися тільки натяками — Той не переобтяжував ними оповідання.

Велика вода застала його на лісовому схилі, що сходить униз просто до сусідського будинку. Здалеку можна було зазирнути навіть у наші вікна, і Той божився, ніби він бачив діда живим. Нижче (тобто вище) сусідка виносила з хати добро і зганяла худобу.

Я гарячково згадував — щоб відділити правду від темряви — дійсне розміщення сусідської садиби, розташування курників, льохів і стаєнь, маршрути переходів до вічно міґруючого кльозету, до фірток, до старовинної німецької помпи, котра після тривалих вимотуючих фрикцій зловтішно випльовувала порцію затхлої, мутної і все ж невимовно смачної води. Однак пам'ять, дарма, що без міри обдаровувала яскравими і точними деталями, безбожно перебріхувала пропорції й масштаби: я вже дуже приблизно і кожен раз по-іншому — то з приземкуватої позиції кота чи курки, а то стрімко виростаючи по вертикалі — уявляв собі подвір'я, вимощене міцною, мов криця, добольшевицькою цеглою, високу сітку дротяного паркана, яка підпирала, а тепер вже ледво стримувала обважнілі тілеса навислого над подвір'ям піщаного схилу (його спроби вивалитися з благенького корсету робилися все непристойнішими), і врешті стежку, таку круту, що по ній годі було видертися, хоч раз не послизнувшися на глиці та не обдерши рук, чий хапальний рефлекс завжди виникав із певним запізненням. (Чий?)

Ніяк не уникнеш клейкої живиці, від якої безрадісно липкими робляться пучки. (Так?)

Ніхто не уникне піску у шкарпетках — то ноги стираються в порох і пил. (Полинових могил[55]).

(Пауза)

104 74

Ніколи не відновиш пам'яттю всього, та вже досить опорних словосполучень, щоб побачити Тоя на самій горі на схилі, де застала його заанонсована щойно велика вода.

Ось він, вчепившись у стовбур дерева, з жахом спостерігає, як нестримна й нікому не відома раніше ріка вихопилася з гущавини лісу і, змітаючи все на своєму шляху, понеслася додолу — на хати, на шосе, на людей, на озера, на річки й потічки, на могили й хрести.

Набагато важче уявити собі саму цю воду. Цей бурхливий киплячий потік, що несе у собі і пісок, і дерева, камені, худобу і птаство, і кущі, і сміття, молитви і хулу і завиграшки прокладає русло в сипкому, як крупа, ґрунті, миттєво змінюючи ландшафт, утворюючи кручі та урвища на своїх сомнамбулічних і рухливих берегах.

Важко це ще й тому, що саме в цій частині лексика Тоєвої оповіді починала рясніти якимись бундючно-пишномовними кліше і штампами, очевидно запозиченими з дешевих пригодницьких романів. Розгул стихії, переданий такими непевними знеціненими засобами, виглядав дещо непереконливо й карикатурно, однак відблиск тодішнього страху, що й тепер виникав у Тоєвих очах, свідчив сам за себе і краще від будь-яких слів допомагав відчути той спазм розпачливого ступору, з яким Той обіймав сосну — невірну й випадкову подругу по нещастю.

(Пауза)

Край берега невпинно наближався, земля обвалювалася в урвище, де ревіла й вирувала ріка, і до кінця Тоєвих днів залишався якийсь десяток метрів. Але тут ні з того, ні з сього, невідомо звідки (лексика Тоя знову набувала звичного звучання) на лісовому схилі на горі з'являється хлопчина років 10-12 з малим вовченям на руках. Хлопчак тримається цілком безтурботно, апокаліптична картина, здається, ніяк не хвилює його, він з певним скепсисом, а, може, й презирством оглянув тремтячого Тоя, походив по краю кручі, ніби вибираючи зручніше місце, а потім якось хвацько гейкнув, свиснув, підстрибнув і, не випускаючи з рук вовченяти, зґрабно з'їхав по мокрій глині й глиці вниз, як ото взимку діти з'їжджають із снігової гори.

(Мушу зауважити, що тут кут мого зору, який раніше майже співпадав із Тоєвим, нагло змінився. Так, ніби я разом з хлопчаком спустився додолу, і тепер ми обидвоє дивимося на Тоя знизу вверх. До того ж берег, узгір'я, сторони світу — уся панорама — із тільки-сну-притаманною логікою розвернулися на дев'яносто градусів, а ріка дивним чином не потурбувалася змінити напрямку, очевидно, в силу тієї ж химерної логіки).

Хлопчик спритно загальмував майже коло самої води І випустивши з рук вовченя, яке тут же взялося діловито обстежувати місце, став знічев'я жбурляти в ріку шишки, патики, каміння, різний мотлох. Згодом йому набридло таке нехитре заняття і він почав допомагати стихії руйнувати схил. Він підгрібав руками землю, піщаний і вологий ґрунт, і радісно сміявся, коли черговий пласт зсувався і осипався на нього та його хвостатого приятеля. Цуцикові, здається, теж була до вподоби така забава — він підскакував і задиристо гарчав на розмаїті сипучі цівки і струмки, а потім швидко видобувався з-під завалу, обтріпувався і був готовий до нової гри.

Лише Тоєві це не приносило втіхи. Боязко озираючись через плече, він бачив, як просто на очах повзе і наближається до нього край урвища (згадана вже мною аберація кутів зору і плутанина в пропорціях призводила до того, що висота, незначна й доступна для підлітка, витягувалася перед Тоєм у непоборну і фатальну перешкоду). Ще, може, якась хвилина, і він разом із деревом завалиться донизу, і, якщо смерть не настане в момент падіння, то там, унизу, вона напевно чигатиме на нього серед чорних і нечистих хвиль.

Тоді він зрозумів, що хоче врятуватися.

Роздуми Тоя про варіанти спасіння у його ж, Тоєвому переказі, репризою повторювали натяки на таємничі підземелля містичних водогонів чи більш ніж гіпотетичного метро. «Якби, — розмірковував він, — вдалося пропірнути до центрального колектора (котрий, дарма, що був уявним, за дивною закономірністю цього примхливого видіння жваво перемістився ближче і залягав тепер мало не під новим будинком), то звідти по тунелях, котрі не затоплюються більше, ніж на три чверті (диявольськи хитра система вентиляції була розрахована таким чином, щоб повітря, збираючись під склепінням, зчиняло надлишковий тиск і не дозволяло воді підніматися вище певного рівня), по тих тунелях можна б уплав добратися до Львова і випірнути в одному з резервуарів Високого Замку — цього Арарату тутешніх земель».

Однак для втілення подібного плану потрібно було б принаймні декілька секунд залишатися живим у місиві води, дерев, каміння і т.ін. (див. вище), що видавалося неможливим. Отож Той вирішив піти услід за хлопчаком.

Для цього треба було належним чином підготуватися.

Не пускаючись дерева, він спробував осунути пласт землі ногою. Це вдалося навдивовиж легко — може, тому, що його зусилля співпали з черговими потугами хлопчини, котрий продовжував розважатися внизу. На цей раз маса ґрунту була такою значною, що дітвака засипало мало не по груди, а цуцик і зовсім зник під завалом. Бідака шибеник почав гарячково розгрібатися довкола, намагаючись якомога швидше вибратись і порятувати вовченя, однак Той не дозволив йому цього зробити. Він знову попхав ногою, ще один пласт землі посунувся додолу, і тепер тільки хлопчача голова залишалася стирчати на поверхні. Малий заверещав і, вигинаючись усім тілом (наскільки це було можливо й видно), силувався виборсатися нагору. Часу залишалося обмаль. Той, відчувши, що дерево втрачає стійкість і от-от упаде (розлоге коріння вже оголилося), все ще тримаючись стовбура, підскочив і з усієї сили обома ногами вдарив по землі. Ціла брила вагою, певно, кільканадцять тонн відкололася від кручі і, розсипаючись, поповзла вниз. Вона залишала по собі пологий і відносно гладкий схил, з котрого лиш де-не-де стирчало обламане гілля, і масою своєю відсувала геть русло річки, котра, немов відчувши міць і силу тверді, почала зітхати, всихати і втихомирюватись. Ніщо вже не нагадувало про хлопчину й вовченя, хоч на той момент вони обидвоє ще, мабуть, тільки починали задихатися не так від браку повітря, як від страхітливої клаустрофобії і усвідомлення неминучості свого безжалісно сповільненого кінця.