Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 32

- Нічого-нічого, - сказав Гаррі, ледь не вмліваючи від болю в шрамі. - Це ж твоя родина, ясно, що ти переживаєш. Я б теж переживав. - Він подумав про Джіні. - Та я й переживаю.

Біль у шрамі сягав найвищої точки, так, як це було в саду в «Барлозі». Він ледве-ледве розчув Герміонині слова:

- Я не хочу залишатися сама. Може, візьмемо спальні мішки - я їх прихопила - і переночуємо всі разом?

Гаррі почув, що Рон погодився. Більше він не міг боротися з болем, мусив йому скоритися.

- Я в туалет, - промимрив він і швидко вийшов з кімнати, ледве стримуючись, щоб не бігти.

Насилу дійшов. Замкнув тремтячими руками за собою двері й обхопив руками голову, що розліталася від болю. Упав на підлогу, а тоді, забившись в агонії, відчув, як лють, що йому не належала, охоплює його душу, побачив довгу кімнату, освітлену тільки каміном, і білявого здорованя-смертежера на підлозі, що верещав і корчився. Над ним нависала худа постать з чарівною паличкою, а сам Гаррі говорив високим, холодним, безжальним голосом.

- Ще щось, Роул, чи закінчимо й згодуємо тебе Наджіні? Лорд Волдеморт цього разу навряд чи вибачить... Ти мене викликав, щоб повідомити, що Гаррі Поттер знов утік? Драко, дай Роулу ще раз відчути гіркоту нашого невдоволення... скоріше, якщо не хочеш сам зазнати мого гніву!

У камін полетіло поліно. Полум’я здійнялося вгору, освітивши на мить охоплене жахом бліде загострене лице. Відчуваючи, ніби виринає з глибокої води, Гаррі кілька разів глибоко вдихнув і розплющив очі.

Він лежав розпластаний на холодній чорній мармуровій підлозі, перед самісіньким його носом стирчав хвіст однієї з тих сріблястих змійок, що підтримували ванну. Гаррі сів. Виснажене й перелякане Мелфоєве обличчя й досі тремтіло перед його очима. Гаррі ледь не знудило від побаченого, від того, що Волдеморт примушував робити Драко.

Хтось різко затарабанив у двері, й Гаррі аж підскочив, почувши дзвінкий Герміонин голос.

- Гаррі, тобі потрібна твоя зубна щітка? Я принесла.

- Ага, чудово, дякую, - спробував він відповісти якомога буденніше, а тоді встав, щоб відчинити двері.

- РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ -

Крічерова оповідь

Рано-вранці Гаррі прокинувся у спальному мішку на підлозі вітальні. У просвіті між важкими портьєрами виднілося небо - холодного ультрамаринового кольору, що нагадувало водянисте чорнило. Щойно починало світати, скрізь лежала тиша, яку порушувало тільки глибоке, повільне дихання Рона та Герміони. Гаррі глянув на темні тіні, що простелилися від них на підлозі. Рон учора в пориві галантності наполіг, щоб Герміона спала на подушках від канапи, тому контури її тіла трохи вивищувалися над його силуетом. Її напівзігнута рука лежала на підлозі, а пальці ледь не торкалися Ронових. Гаррі подумав, що вони, мабуть, позасинали, тримаючись за руки. Від цієї думки йому стало на диво самотньо.

Він подивився на темну стелю й засновану павутинням люстру. Не минуло й доби, як він стояв на сонці біля входу у весільне шатро, чекаючи появи весільних гостей. Здавалося, це все було в іншому житті. Що буде далі? Він лежав на підлозі й думав про горокракси, про страшне й складне завдання, яке лишив для нього Дамблдор... Дамблдор...

Горе, що гнітило його з дня Дамблдорової загибелі, тепер відчувалось інакше. Звинувачення, які він почув на весіллі від Мюріель, угніздилися в голові, неначе хвороботворні віруси, вони заражали спогади про чарівника, якого він боготворив. Невже Дамблдор міг таке допустити? Невже він був, як Дадлі, що радів, коли когось зневажали й мучили - головне, щоб не його самого. Невже він відвернувся від рідної сестри, яку тримали фактично в ув’язненні?

Гаррі думав про Ґодрикову Долину, про могили, Дамблдором ніколи не згадувані, про таємничі предмети, які їм заповів Дамблдор без жодного пояснення, і відчув, як темрява набрякає його обуренням. Чому Дамблдор нічого йому не сказав? Чому не пояснив? Може, Гаррі взагалі був йому ні до чого? Чи, може, Гаррі був для нього просто знаряддям, яке треба відшліфувати й нагострити, не удостоюючи зайвою увагою й довір’ям?

Гіркі думки, що обсіли Гаррі, не давали змоги полежати ще. Відчайдушно прагнучи якоїсь дії, щоб трохи забутися, він вислизнув зі спального мішка, взяв чарівну паличку й навшпиньки вийшов з кімнати. На сходовому майданчику прошепотів: - «Лумос», - і почав підніматися по сходах, освітлюючи паличкою дорогу.

На третьому поверсі була кімната, в якій вони з Роном ночували, коли востаннє тут були. Зазирнув у неї. Дверцята шафи були відчинені, постільна білизна подерта. Гаррі згадав про перекинуту тролеву ногу внизу. Хтось влаштував трус у будинку, коли його покинув Орден. Снейп? Чи, може, Манданґус, який поцупив з цього будинку чимало речей і до, і після смерті Сіріуса? Гаррі зупинив погляд на портреті, що іноді зображав Фінеаса Ніґелуса Блека, Сіріусового прапрадіда, однак зараз у рамі не було нічого, крім натягнутого брудного полотна. Очевидно, Фінеас Ніґелус ночував у директорському кабінеті в Гоґвортсі.

Гаррі піднявся сходами далі, аж доки дістався найвищого поверху, де було тільки двоє дверей. На тих, перед якими він опинився, висіла табличка «Сіріус». Гаррі ні разу не бував у спальні хрещеного батька. Він штовхнув двері, тримаючи чарівну паличку високо, щоб краще все освітити.

Кімната була простора і колись, мабуть, ще й гарна. У ній стояло велике ліжко з різьбленим дерев’яним узголів’ям, височенні вікна були завішені довгими оксамитовими шторами; з канделябра, вкритого товстим шаром пороху, ще й досі стирчали недогарки свічок, а застиглий віск звисав, немов бурульки. Тонкий шар пилу вкривав картини на стінах та узголів’я ліжка; павутиння тяглося від канделябра до великої дерев’яної шафи, а коли Гаррі ступив крок у кімнату, то почув метушню потривожених мишей.

Сіріус-підліток заліпив стіни такою кількістю плакатів та знімків, що з-під них майже не проглядалися сріблясто-сірі шовкові шпалери. Гаррі подумав, що Сіріусові батьки не могли протидіяти приклеювальним чарам, які так міцно тримали оздоби на стінах, бо навряд чи вони поділяли смаки свого старшого сина. Видно було, що Сіріус робив усе можливе й неможливе, щоб подратувати батьків. Декілька вилинялих ґрифіндорських прапорів, колись червоно-золотих, лише підкреслювали його відмінність від слизеринської родини. Було багато знімків з маґлівськими мотоциклами, а ще (Гаррі не міг не оцінити Сіріусової зухвалості) - кілька плакатів з напівоголеними маґлівськими дівчатами в бікіні. Гаррі збагнув, що це маґелки, бо їхні зображення були нерухомі, із застиглими на папері збляклими усмішками та скляними очима. Контрастувала з усім єдина на цих стінах чаклунська фотографія, яка зображала чотирьох учнів Гоґвортсу, що стояли пліч-о-пліч і всміхалися в об’єктив.

Гаррі з великою радістю впізнав батька. Його неслухняне чорне волосся стирчало ззаду так само, як і в Гаррі, і він теж носив окуляри. Поруч з ним стояв безтурботний красень Сіріус, його дещо самовпевнене обличчя було набагато молодше й веселіше, ніж Гаррі доводилось бачити. Праворуч від Сіріуса стояв Петіґру, нижчий на півтори голови пухкий курдупель, із сльозливими очима, який аж сяяв з утіхи, що його взяли в цю найкрутішу компанію на чолі із загальними улюбленцями-бунтарями Джеймсом і Сіріусом. По ліву руку від Джеймса був Люпин, уже тоді трохи пошарпаний, але також перейнятий духом радісного подиву, що його визнали й прийняли... чи, може, Гаррі бачив усе це на фотографії, бо знав, як воно було насправді? Спробував зняти знімок зі стіни - він же, зрештою, належить тепер йому, бо Сіріус усе йому залишив - однак знімок не ворухнувся. Сіріус зробив усе, щоб батьки не змінили інтер’єру кімнати.

Гаррі оглянув підлогу. Небо за вікном яснішало. Світанок висвітлив клаптики паперу, книжки та різні дрібні предмети, розкидані по килимі. Сіріусову кімнату теж, мабуть, обшукували, хоч речі, що тут були, чомусь розцінили як переважно нікчемні. Деякими книжками, вочевидь, так сильно трусили, що повіддирали палітурки, і вся підлога була всіяна тепер висхлими на сонці сторінками.