Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап - Страница 56

«Рушниця» – правильно. За всіма словниками – «рушниця». Згодний.

І «ружье» – правильно. Згодний. Це по-російськи.

А от мені хочеться, щоб було «ружжо», бо так називав цю річ той дід, що вчив мене колись з неї стріляти.

Так от, значить, про «ружжо».

«Ружжо» – це така штука, з якої стріляють.

Виходить, що, коли нема ружжа, нема й мисливця.

Тобто він є, але він, сказать, не справжній мисливець, а яловий, платонічний.

Такий мисливець ходить сумний і задумливий, очі в нього печальні-печальні, і при зустрічі з вами він каже:

– Ех, якби мені оце ружжо. Та ще таке ружжо, як у мене було. Скільки ж я виводків крижня знаю. А чирят! Хай мене Бог поб’є, як випливуть… Як ряски! Лисичачих шість нір назнав. По шестеро молоденьких та по дві старих у кожній норі. Сорок вісім шкурок висіло б у мене оце на горищі. А вовче лігво у Кривій балці! А ви оце з ружжом та тільки ото одного деркача й устрелили… Ех! Ружжа нема!

Та одійде від вас кроків на десять, обернеться, подивиться ще раз на вас, махне рукою:

– Нема ружжа!

От що таке «ружжо» для мисливця…

Ружжа своєю конструкцією діляться на два види:

1) Шонполка. Дехто його неправильно називає шомполка.

2) Центрального бою, або централка.

Шонполка, значить, і централка.

Ну, ви, очевидно, знаєте, яка різниця поміж шонполкою і централкою.

Шонполка набивається просто в люфу (ствол), а централка набивається готовими набоями, що закладаються в так званий набойник (патронник). Ружжо «переламується», закладаються набої, потім знову складається – і все…

Та ви це все знаєте, розуміється, це я говорю для того, що може трапитися людина, яка зроду-віку ружжа не бачила.

Я, приміром, зустрічав людину, яка прожила півсотні літ на білому світі й кавуна не бачила…

Буває…

Яке ж ружжо краще: шонполка чи централка?

Цього я вам не візьмуся говорити: і не просіть, і не благайте.

Коли б ми з вами тут списали цілі стоси паперу, чи наговорили тисяч із десять кубометрів найученіших слів, доводячи перевагу централки перед шонполкою, все одно знайдеться кілька чоловіка з гурту, що зразу ж вас ошелешать:

– Централка, кажете, краща?! І що ото воно говорить?!

А чи бачили ви мою шонполку, що ще прадідові моєму оцього пальця одірвала, як курок одскочив?! Бачили?! Так чого ж ви ото так централку вихваляєте? Ну, куди, скажіть, ота ваша пукалка проти справжньої, як от і в мене, шонполки? Ви ж не бачили, як із моєї шонполки вовк на шістдесят сажнів перекида пішов?! Бачили?

– Ні, не бачив!

– То й не говоріть! Централка – вона, конешно, теж ружжо. Ложа – красива, лакована, стволи теж рівні, виділані стволи…

Да… У руки візьмеш, так вона справді таки вроді настояще ружжо. А от як на ділі вона, конешно, стріляє, то не так стріляє, як моя шонполка стріляє… От сказать так: якби мені оце кріпкого стального дроту, – небагато його й треба! – щоб я кріпко ствола до ложі вкріпив, притяг, як слід, ех, ціни б не було моїй шонполці! Дід іще покійний як прикріпили, то й досі! Вони тоді, ох, і дроту ж дістали! У того, як пак його, – та не дай збрехать, та в отого, що взяв племінницю в нашого графа Капніста[150]. От, дивись, і вилетіло ж. Та ще він сірими в яблука жеребцями їздив… Четвериком! А ліва пристяжна було голову аж до землі, курява з-під неї стовпом-стовпом… А кучер сидить та тільки покрикує: «Побережись! Поберррежись!» Так отоді ще дід покійний вкріпили, а тепер воно розхиталось трохи. Стріляє добре, тільки, як стрельнеш, так воно ніби цапки стає… Дроту б мені, щоб вкріпить. І не багато й треба. Не видєлують тепер такого дроту. Ох, і сильно б’є. Одного разу я націлив чирьонка, добре націлив, як гахнув, а воно мені повз праве вухо тільки – д-з-з-з-з-з! – як свисне, – так куди сильнєй, як Штаньків паровик! А то воно курка вирвало, так він мені ото повз ухо тільки – д-з-з-з! Лапнув рукою, – вухо на місці, тільки з того часу трохи недочувати став. Дуже сильно ружжо б’є. А ви кажете – централка краща. Чирьонка я тоді не вцілив… Та то нічого, на другий день я підкрався з-за очерету, а воно біля берега плавало, так я його палкою. Все одно не втекло. Так ото щоб після цього я проміняв свою шонполку на якусь там централку… Та ніколи в світі.

Ні, – доводити перевагу централки перед шонполкою або навпаки, – зайва річ.

Особисто я – за централку.

Чому?

Ну, такий у мене смак.

Хай лають мене за це шонполники, хай кепкують з мене, – терпітиму, що ж поробиш.

Але сказати, що «я за централку» і тільки, це все одно, що нічого не сказати.

За яку централку?

За курковку чи безкурковку?

Ах, страшно говорити, що я, приміром, за безкурковку. Вже бачу презирливу посмішку он у того слухача чи читача і зневажливе:

– За безкурковку!.. Чому саме за безкурковку?.. Ну, чому за безкурковку?… Безкурковка – це все одно, що без вуха жінка. Дивишся на неї – і жінка як жінка, а чогось нема. Так і безкуркове ружжо. Держиш його, гладиш його, а зачепитися ні за віщо. Летить качка, а ти не знаєш, чи зведені в тебе курки, чи ні, чи пересунув ти того предохранителя, чи не пересунув. Сіпаєш-сіпаєш за собачку, а качка вже от он де. А як перед тобою курки, так тобі видно, чи вони зведені, чи вони в тебе не зведені… клац-клац! Сіп-сіп! Пах-бах! І хоч качка й летить-таки, так зате ти вистрілив, і вистрілив вчасно. Ні, безкурковка ні до чого. Тільки з курками. Дід, умираючи, казав батькові, а батько – мені: «Ніколи не купуй безкуркового ружжа. Тільки з курками».

Ну, гаразд: з курками – то й з курками, безкурковка – то й безкурковка.

Але й це ще далеко не все.

Який калібр найкращий?

Дванадцятий? Шістнадцятий? Двадцятий?

Я – за двадцятий калібр!

Тільки ж нікому не кажіть, бо одразу ж почнеться:

– За двадцятий? Двадцятник?! Так краще ж із бузинової пукалки стріляти. Принаймні – дешево, а наслідки однакові. Я розумію, – стріляти так уже стріляти, щоб і постріл був як постріл, щоб і площа обстрілу була як площа. Дванадцятка – це ружжо! Ну, ще шістнадцятка сюди-туди. А двадцятка? Та я її і за ружжо не вважаю!

– І ніколи з двадцяткою не полювали?

– Та ні, була в мене років із п’ятнадцять тому двадцятка, ох, і ружжо було! Било, щоправда, дуже гучно, але все ж як удариш, хоч де б дичина була, – дістане. Так одно воно й було. Тепер таких ружжів не видєлують. Е, ні, я за дванадцятий калібр. Ружжо серйозне, ґрунтовне, – не іграшка.

Є ще один «сорт» рушниці, що його спеціально замовляють аматори для себе.

Це так звана утятниця.

Величезний ствол, страшенна ложа, – набивають її силою пороху й дробу, не несуть, а везуть до озера, де восени табуняться дикі качки.

І бахкають.

Щоб стріляти з утятниці, треба вміти добре робити заднє сальто.

Утятниця, положим, сама вам сальто зробить, але краще вистрілити і зразу ж самому йти в сальто. Буде легше.

– Чого це вас так покандзюбило? – запитав я в одного мисливця.

– Е, це вже давно! Років з десять тому! З утятниці стрельнув! Не розгинаюсь, не розгинаюсь, десять літ уже не розгинаюсь!

Але калібром діло не кінчається.

Якої фабрики, марки якої ружжо найкраще?

Якби хтось із охотників-початківців забажав придбати собі рушницю – яку «марку» йому посовітувати?

Давайте подумаємо.

Наші ружжа вітчизняні: тулка, іжевка, – хороші вони. Прекрасні!

Є англійські: Перле, Голланд-голланд.

Французькі: Лебо, Франкот.

Німецькі: Зауера.

Чеські: Новотного (виняткові рушниці).

М. Т. Рильський зберіг у своїй пам’яті, та й мені переказав вірші про ружжа Новотного:

Та якої ж фабрики ружжо вам посовітувати?

Бачите, я взяв собі за правило в придбанні мисливського приладдя не давати нікому ніякісіньких порад.