Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап - Страница 41

Розповідає він мені, що на солідну рибну ловлю він їздить на Рейн. Отам риба!

А я йому розповідаю, що я так само їжджу в Карачівку на Уди.

Він ловить форелі в гірських річках Шварцвальду, а я ловлю верховодки у Васищеві.

Він з захопленням знайомить мене з цікавим рибальством на форель.

– Одягаєш, – каже, – гумові високі чоботи, щоб ноги не замокли, стоїш у воді й удиш. Раз попалась форель на 27 ф.! Чотири години вовтузився, а таки витяг!

– І зо мною, кажу, такі випадки бувають. Скидаєш штани, щоб штани не замокали, лізеш по пояс у Уди й удиш. Раз попалась, кажу, верховодка 27? ф. У воду втягла!

– Дуже інтересна, – він розказує, – рибна ловля в Швейцарії на Цюріхському озері.

– Не менш інтересна, – я йому розказую, – рибна ловля в Покотилівці.

– В Цюріхському озері, – він каже, – є величезні королівські коропи. Цу гросе фіш! О!

– І в нас, кажу, в Харкові є один Фіш, що за касира служить у редакції. Цу-цу! – кажу. – Гросе фіш. Насилу в касу влазить…

Отак сидимо собі й перекидаємося словами.

Ловиться здебільшого сама малеч. Окунчик там, пліточка, краснопер.

Натягаємо так десятків зо два й несемо свиням санаторійним.

Страсть, як свині свіжу рибу люблять.

Такими приятелями ми з директором свиням поробилися, що підходишно тільки до свининця, а вони всі так привітно хрюкають.

Одного разу з зонабенда на зонтаг[131] сидимо, удимо.

Дивлюсь, до мене підпливає зграя коропів, штук так на п’ятнадцятеро.

І путніх коропів. Прямо-таки великих.

Я за вудку й поміж них потихеньку тільки – кидь!

Один і вхопив гробака.

Ех же ж як і сіртонув!

Вудлище моє вдвоє зігнулось!

Аж затремтів я весь.

Вудка хоч і не на коропів, та міцна, аглицька, така, що при вмінні тягти, витягти можна.

Хворі лежали на лежанках над озером.

Позбігалися всі на цю дивовижу. Цілий ярмарок!

Один те радить, другий те.

– Та так тягніть!

– Та отак тягніть!

– Ох! Ах! Ах! Ох!

Хапають за вудку. Кожний хоче витягти.

Тут у самого вже «нер-р-р-рви не витримують».

Розсердився я.

– Граждани, – крикнув, – а чи знаєте ви анекдота на «чи»?

– Вас іст дас «чи»?

– Даст іст, кажу, чи не пішли б ви звідси! А то хрясне, кажу, вудочка, і коропа «митькою звали»!

– Вас іст дас «Митька»?

– Даст іст, кажу, такий Митька, що дулю собачу матимеш, а не коропа! Увайдіть!

– Вас?

– А Боже мій! Ось не лізьте, кажу, бо, їй-бо, вудлищем, штоком оцим, так і оперіщу! А ще культурні! Та знаєте, який це момент у рибалки? Та це такий, кажу, момент, що наш рибалка, кажу, вас би вже всіх аж по піднебесних канцеляріях порозсилав. Я ще з вами, кажу, по-хорошому! Авек!

Замовкли вони.

Почав-почав я виуджувати, підвів до берега, – раз! Є!

Викинув на берег.

Коропина так фунтів на десяток.

Як узяли мене всі на «гох».

– Гох! Гох! Гох!

Я на всі боки кланяюсь.

Урочисто понесли того коропа на кухню!

Я був героєм дня.

На другий день подали мені «рехнунг».[132]

За впійманого коропа маю я заплатити двадцять марок!

Коропа того з’їв директор, бо мені риби не можна їсти.

Здох би він йому! Короп!

Берлінські музеї

Найголовніше, знаєте, нам по музеях треба! Бути, знаєте, в Берліні і не побувати в музеях – це просто злочинство! Берлінські музеї – це ж квінтесенція всіх музеїв… Ви ж знаєте, що таке німецька культура? А в музеях у них позбирано геть – чисто все! З найдавніших часів! Ще з того періоду, як німець мавпу видумав, і аж до нашого часу! Завтра вранці, як тільки поснідаємо, зразу ж у музеї.

– Тільки в музеї! Як устанемо, так і в музеї. Чого тоді їхати сюди, коли в музеях не побувати?

– Швидше снідаймо – і в музеї! Швидше-швидше!!

– Зараз-зараз! От тільки оце «кезе»[133] проковтну й біжимо!

– Пішли-пішли, бо музеї тільки до 3-ї години.

– Гайда!

Пішли.

– Швидше-швидше, товаришу! Музеї великі, а часу небагато!

……………………………….

– А дивіться сюди! Ось ідіть сюди! Дивіться ж, валіза яка! А вітрина!

– Ні, валіза яка! Чорт його знає! Дивіться: не валіза, а цілий гардероб! І для всього – свій відділ: он – для піджаків, он – для штанів, он – для білизни! І не помнеться нічого в такій валізі. Треба буде купить!

– А скільки ж вона коштує?

– А он несесер! Бачите?

– Бачу! От несесер!

– Треба буде купити! А он, бачите, з крокодилової шкіри!

– Де?

– Он! Он! Треба буде купити!

– А дивіться, он жіночий ридикюль! Червоний! Ой, чорт! Треба буде купить!

– Ну, ходім-ходім! А то спізнимось!

– Пішли.

– Тс-с-с! Дивіться, які банани! Ох, і банани ж!

– Та ні, он ананаси!

– А то що за ягоди такі червоні?

– Ото? Чорт його знає, що воно таке! А он – кавун, чи що?

– Та ні, то, мабуть, не кавун!

– А що ж воно таке?

– Не знаю! А он черешні! Як помідори!

– Та то ж помідори!

– Та ні, черешні!

– Ой, чорт! Треба буде купить!

– Ну, ходім-ходім!

Качай!

– Слухайте, що воно ото за страховидло? Крокодил, чи що?

– То гумовий крокодил, надутий!

– На чорта?

– Плавають на ньому, як купаються. А оте жабидло бачите?

– То що ж, іграшка, чи що?

– Ну да! А ото гумові миски!

– А ото гумові черевики?

– То для купання так само!

– Треба буде купить!

– Ну, пішли!

– Пішли-пішли!

– Що то, живий манекен, чи що?

– Ну, да! То новий фасон убрання. То спеціальні є такі баришні, що ото одягаються, стають у вікнах і рекламують убрання!

– А нічого собі манекен! Треба буде купить!

– Ну, побігли!

– Іду-іду!

– А ось! Перли штучні! Про це ж мені жінка й казала!

– Ага-ага! Оце ж вони й є! Оце ж ті самі!

– Та дивись які!

– Тут є ще кращі!

– Ні, дивіться, он гадюка! З чого вона зроблена?

– То, мабуть, теракотова!

– Треба буде зайти сюди! А он, бачите, намисто?

– Ого!

– Треба буде купить!

– Ходім!

– Ходім!

– Дивіться, які електричні лампочки!

– Сині, рожеві, червоні! Та скільки їх!

– А оті лампочки, що мигтять, як горять!

– Ну?

– Їй-Богу! А он ліхтарі які!

– А ото бачите устаткування на цілу електричну станцію!

– О-о! Треба буде купить!

– Ну, ходімте, а то вже дванадцята година!

– Пішли!

– Ага-ага-ага! В оцю мені крамницю обов’язково зайти треба! Бачите, оте пальто, з отією підкладкою!

– Так і мені ж треба! Та от же ж воно те, що я давно вже шукаю!

– Ні, тут давайте краще роздивимось! Оно за сто двадцять марок!

– Нічого! А он краще, оте, що сто п’ятдесят марок!

– Отакий би мені костюм для роботи!

– Та тут і черевики!

– Це ж спорткрамниця!

– А-а-а! Спорт! Шкода, що я в футбол не граю, а то купив би оті буци! Ох, і буци, видно, добрі!

– Ну, не затримуймося, бо вже пів на першу!

– Ходім!

– Ось вони, ті пера автоматичні! Та дивіться, нова якась конструкція! Таких іще не бачив!

– Оті зелені? То – американські!

– А мені їх, знаєте, чимало треба! І Микола прохав, і Федір, і Сидір, і Іван, і Віктор, і ще, і ще, і ще, і ще… Я вже забув, скільки їх мені треба. Щось штук дев’яносто, чи що. Може, як гуртовому покупцеві, знижку зроблять? Як гадаєте?

– Треба буде спитать!

– І блокноти тут є! І олівці! Треба буде запам’ятати цю крамницю! Як вона зветься, треба записати, щоб не забуть.