Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 40

Наб залишався Набом. Тобто – втіленням сміливості, старанності, відданості й самозречення, як це було завжди. Він вірив у свого хазяїна не менше, ніж Пенкроф, але висловлював це не так гучно. Коли моряк бурхливо виявляв своє захоплення, Наб поглядав на нього з таким виглядом, ніби казав: «Інакше й бути не могло!» Він заприязнився з Пенкрофом, і незабаром перейшов із ним на «ти».

Гедеон Спілет у роботі не відставав від інших, чим неабияк дивував Пенкрофа. Оце-то газетяр – не тільки має голову на плечах, а ще й уміє все робити власними руками!

Драбину остаточно встановили 28 травня. І на її вісімдесят футів довжини налічувалося не менше як сто щаблів. Щоправда, Сайресові Сміту пощастило розділити її надвоє, скориставшись виступом гранітної кручі футів за сорок над землею. Цей старанно вирівняний кайлом виступ став ніби майданчиком, до якого прикріпили першу драбину, яка тепер розхитувалася вдвічі менше і яку, користуючись додатковою мотузкою, можна було затягти в Гранітний Палац. Що ж до другої драбини, то її нижній кінець прикріпили на майданчику, а верхній прив’язали до дверей. Таким чином спуск значно полегшився. А втім, Сайрес Сміт мав намір згодом виготовити гідравлічний підйомник аби зберігати час і сили мешканців Гранітного Палацу.

Колоністи дуже швидко призвичаїлися лазити мотузяною драбиною. Вони були меткі й спритні, а Пенкроф, що звик видиратися на ванти та реї, міг давати їм уроки.

Але йому довелося навчати й Топа. Бідний собака зі своїми чотирма лапами аж ніяк не був створений для акробатичних вправ. Проте Пенкроф виявився таким терплячим учителем, що зрештою і Топ навчився так-сяк видиратися драбиною, а незабаром став нею підніматися й спускатися не гірше за своїх родичів, котрих показують у цирку. Важко сказати, чи пишався Пенкроф своїм учнем, проте морякові не раз доводилося тягти його на своїй спині, на що Топ ні разу не поскаржився.

Варто зауважити: під час робіт, які велися дуже активно, бо наближалася холодна пора, колоністи ще й не забували запасатися провізією. Журналіст і Герберт стали справжніми постачальниками колонії і щодня кілька годин присвячували полюванню. Щоправда, досі полювали тільки в лісі Жакамара, на лівому боці річки Вдячності; ні моста через річку, ні човна поки що не мали, а тому на правий берег ще не перебиралися. Величезні лісові хащі, які колоністи називали лісами Далекого Заходу, залишалися для них невідомими. Важливу експедицію, аби їх дослідити, відклали до перших теплих днів наступної весни. Проте і в лісі Жакамара було досить дичини; не бракувало кенгуру та диких кабанів, і в спритних руках мисливців лук, стріли й обкуті залізом кілки творили дива. Крім того, Герберт відкрив на південно-західному краю річкової затоки природний сажок, невеличкий вогкуватий луг, порослий вербами й травами, що напували духмяними пахощами повітря: кмином, чебрецем, базиліком, м’ятою та всякими запашними рослинами із родини губоцвітих, що їх так полюбляють кролики. Побачивши цей лужок, журналіст зауважив, що було б дивно, якби не знайшлося кроликів там, де для них удосталь смачних страв, і обидва мисливці уважно обстежили цей сажок. У всякому разі, там росло безліч корисних рослин, які, безумовно, привернули б увагу природознавця, давши йому нагоду вивчити чимало представників рослинного царства. Отож Герберт нарвав кілька пучків базиліку, розмарину, меліси, буквиці та інших цілющих трав, серед яких одні допомагають від застуди й легеневих хвороб, другі – від кровотечі, треті – від лихоманки, сердечних спазм або від ревматизму. І коли згодом Пенкроф запитав, навіщо здалося це сіно, хлопець йому відповів:

– Для того, щоб лікуватися, коли захворіємо.

– А чого б ми хворіли, коли на острові нема лікарів? – без тіні усмішки заперечив йому моряк.

Такі міркування нічим крити, та все ж таки Герберт і далі збирав свій урожай, який дуже доброзичливо зустріли в Гранітному Палаці, тим паче, що крім цілющого зілля Герберт приніс ще багато золотої монарди, відомої в Північній Америці під назвою «чай Освего»; настоянка з цієї рослини – чудовий напій.

Нарешті одного дня після довгих пошуків мисливці натрапили на справжній кролячий сажок. Там уся земля була в норах, як друшляк у дірках.

– Нори! – вигукнув Герберт.

– Атож, – погодився журналіст, – я їх добре бачу.

– А в них хтось живе?

– Оце головне питання.

Проте це питання з’ясувалося дуже швидко: майже відразу в усі боки порснули сотні маленьких тварин, схожих на кроликів, які бігли так швидко, що їх не міг наздогнати й Топ. Марно мисливці з собакою бігли то за одним, то за другим – гризуни легко тікали від них. Але журналіст рішуче поставив собі за мету не піти звідти, не впіймавши хоча б півдюжини четвероногих. Насамперед він хотів нагодувати ними колоністів, а згодом можна подумати й про те, щоб приручити й розводити цих тварин як домашніх. Їх не важко було б наловити, наставивши пасток біля виходів із нір. Але зараз пасток вони з собою не мали та й зробити їх було ні з чого. Тож хоч-не-хоч довелося оглядати кожну нору, шурхати в неї палицею, одне слово, набратися терпіння, іншої ради не було.

Цілу годину вони нишпорили по норах і нарешті зловили чотирьох гризунів. Виявилося, що ті маленькі звірята, котрих, як правило, називають американськими кроликами, вельми подібні до своїх європейських родичів.

Мисливці принесли здобич у Гранітний Палац і смакували нею за вечерею. Кролики були надзвичайно смачні. До того ж вони могли стати важливою підтримкою для колонії, як, здавалося б, невичерпне джерело свіжого м’яса.

31 травня колоністи завершили спорудження простінків. Залишалося тільки умеблювати кімнати, але цю справу відклали на довгі зимові дні. У першій кімнаті, що мала правити за кухню, поставили плиту. Найбільшого клопоту пічникам-самоукам завдали комин і димар. Сайрес Сміт вважав за найпростіше викласти їх із цегли; про те, щоб вивести димар нагору крізь гранітний масив, не могло бути й думки, тому пробили отвір у гранітній стіні над кухонним вікном і навскоси підвели до нього комин – як роблять димарі для залізних переносних пічок. Можливо – в цьому навіть не було сумніву, – що при сильному східному вітрі, який шмагав їхнє житло з фасаду, плита й димітиме, але ті вітри віяли не так часто, та й головний їхній кухар Наб не дуже зважав на такі дрібниці.

Завершивши внутрішні роботи, інженер узявся виконувати інше завдання – замуровувати отвір колишнього водостоку на дні озера, аби закрити доступ через нього до Гранітного Палацу. До отвору прикотили великі уламки скель і міцно їх замурували. Сайрес Сміт поки що не здійснив висловленого раніше наміру затопити отвір, спорудивши греблю і піднявши воду в озері до попереднього рівня, а обмежився його маскуванням, насадивши між камінням траву й кущі, які буйно розростуться навесні.

Та все ж він скористався водостоком, щоб підвести струмочок прісної води до їхнього житла. Цього досягли, пробивши невеликий отвір нижче рівня води в озері, і водостоком тепер біг тоненький струмочок, який давав щоденно від двадцяти до тридцяти галонів[11] чистої прозорої води. Отже, відтепер мешканцям Гранітного Палацу ніколи не бракуватиме питної води.

Нарешті колоністи завершили всі найважливіші роботи і, слід сказати, дуже вчасно – настала пора дощів і холодів. Грубі віконниці давали змогу зачиняти вікна, поки надійде час, коли інженер виготовить скло для шибок.

Навколо вікон Гедеон Спілет дуже вдало насадив різних рослин з виткими стеблами й декоративних трав, красиво розмістивши їх на виступах скелі: і тепер віконні пройми, обрамлені мальовничою зеленню, тішили око.

Мешканці здорового для проживання, міцного і надійного житла не могли нарадуватися плодами своєї праці. З вікон відкривався неозорий краєвид, що замикався з півночі двома мисами Щелеп, а з півдня – мисом Кіготь. Перед ними мальовничо красувалася бухта Єднання. Так, ці славні люди мали всі підстави радіти, і Пенкроф не скупився на хвалу їхній, як він жартома казав, «квартирі на шостому поверсі над балконом»!