Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 38

Над отвором колодязя вони схилили смолоскипи, однак нічого не побачили. Сайрес Сміт висмикнув зі смолоскипа запалену гілочку й кинув її у прірву. Смолиста гілка, швидко падаючи, розгорілася ще дужче й освітила стік зсередини, але, крім його стінок, колоністи більш нічого не побачили. Потім полум’я затрепетало й згасло – певно, гілка долетіла до води, тобто до поверхні моря.

Прикинувши, скільки часу летіла гілка, інженер міг приблизно вирахувати глибину стоку – близько дев’яноста футів.

Отже, печера розташована на висоті дев’яноста футів над рівнем моря.

– Отут ми житимемо, – мовив Сайрес Сміт.

– Але до нас тут жив хтось інший, – сказав Гедеон Спілет, чия цікавість не була вдоволена.

– Що ж, попередній мешканець – амфібія чи щось інше – втік через оцей колодязь, – мовив інженер, – і поступився нам місцем.

– Байдуже, – додав моряк. – Чверть години тому я хотів би бути на місці Топа; зрештою, він неспроста так гавкав!

Сайрес Сміт подивився на свого собаку, і ті, хто стояв ближче до нього, почули, як він тихо сказав:

– Так, я впевнений: Топ багато чого знає, далеко більше, ніж ми всі разом.

Тим часом можна зауважити, що бажання колоністів мати житло значною мірою здійснилося. Волею випадку, якому допомогла незвичайна проникливість їхнього керівника, вони знайшли те, що хотіли. Тут їм ді сталася велика й висока печера, розміри якої вони ще не могли визначити при бляклому світлі смолоскипів; її, без сумніву, ще можна було розділити цегляними перестінками, виокремивши таким чином кілька кімнат, і створити якщо не справжній дім, то принаймні просторе житло. Вода з печери витекла і не могла її залити знову. Місце було вільне.

Зоставалося подолати ще дві трудності: знайти можливість освітити цю величезну порожнину в кам’яній породі та зробити вхід до неї легшим і приступнішим. Нічого було й думати, щоб прорубати отвори в стелі, – надто велика гранітна товща височіла над склепінням печери, але лишалася можливість пробити отвори у стіні, оберненій до моря. Сайрес Сміт, спускаючись, приблизно визначив кут нахилу тунелю та його довжину і мав підстави вважати, що передня стіна печери не товста. А якщо пощастить прорубати в ній вікна, то можна пробити й двері, а з них спустити драбину.

Своїми задумами Сайрес Сміт поділився з супутниками.

– Тоді, пане Сайресе, до праці! – рішуче мовив Пенкроф. – Кайло зі мною, і будьте певні: я проб’ю вікно в цій стіні. Де бити?

– Ось тут, – показав інженер дужому морякові на досить глибоку западину, завдяки якій гранітна товща стіни у тому місці, безумовно, була значно менша.

Пенкроф заходився лупати стіну, освітлену смолоскипами, і навколо нього навсібіч полетіли скалки каміння. Від кайла снопами розліталися іскри. Через півгодини моряка змінив Наб, а потім і Гедеон Спілет.

Колоністи довбали стіну понад дві години, і в них уже виник сумнів, чи можна пробити кайлом товщу граніту в тому місці, як раптом останній удар, завданий Гедеоном Спілетом, проломив камінь, і кайло, вирвавшись із рук, через дірку полетіло вниз.

– Ура! Ура! Ура! – закричав Пенкроф.

У тому місці товщина стіни не перевищувала трьох футів.

Сайрес Сміт приклав око до отвору, пробитого на висоті дев’яноста футів. Перед ним лежала піщана смужка берега, далі – острівець, а за ним – безмежне море.

Крізь досить великий отвір у гранітній стіні ринуло ясне світло й осяяло чудовий підземний грот! Якщо ліворуч від отвору він мав щонайбільше тридцять футів у ширину й вишину та сто футів у довжину, то праворуч був величезний, а його склепіння височіло не менше ніж на вісімдесят футів. У ньому то там, то сям здіймалися кам’яні колони, підпираючи склепіння, наче нефи в соборі. По боках склепіння спиралося на масивні стовпи, з’єднані то кам’яними заокругленнями, то високими стрілчастими арками, що зникали вдалині між темними прогонами; було оздоблене безліччю виступів, схожих на штучні ліпні прикраси, і вражало своєрідним мальовничим поєднанням рис, характерних для візантійської, романської й готичної архітектури. Здавалося, грот створено руками зодчих, а проте його створила сама природа! Саме вона видовбала у гранітному масиві цю незрівнянну ні з чим Альгамбру!

Вражені красою, колоністи аж остовпіли. Там, де вони сподівалися знайти лише тісну печеру, їм трапився неповторний Палац, а Наб, як у храмі, скинув капелюха!

Мить захопленої мовчанки змінилася радісними вигуками присутніх. «Ура! Ура!» – загриміло, раз у раз відлунюючи під склепінням і затихаючи у темній глибині за нефами.

– О друзі мої! – вигукнув Сайрес Сміт. – Коли ми впустимо багато світла в надра цього гранітного масиву, обладнаємо кімнати, склади й майстерні в лівій частині зали, нам іще залишиться оцей чудовий грот, у якому ми влаштуємо музей і кабінет.

– А як нам його назвати? – запитав Герберт.

– Гранітний Палац, – відповів Сайрес Сміт, і колоністи зустріли його слова новими вигуками «Ура!».

На той час смолоскипи вже догоряли, й оскільки ще потрібен був час, щоб вибратися вузьким проходом на поверхню плоскогір’я, колоністи вирішили відкласти влаштування нового житла на наступний день.

Перш ніж піти, Сайрес Сміт іще раз нахилився над темним колодязем, що прямовисно опускався до рівня моря. Інженер уважно прислухався. З колодязя не долинало жодного звуку, навіть не чулося плюскоту, – а хвилі все ж таки повинні були часом битися об його стінки. Знову кинули запалену гілочку. Стінки колодязя на мить освітилися, але так само, як і першого разу, колоністи нічого не побачили. Коли якесь морське чудовисько було заскочене зненацька відступом води, воно втекло в морську глибину через канал, що ним виливалися в море надлишкові води з озера, поки їм не зробили нового стоку.

Та все ж таки Сайрес Сміт довго мовчки стояв біля провалля й уважно прислухався, пильно дивлячись у його темне жерло.

Тоді моряк підійшов до нього і, торкнувши за плече, мовив:

– Пане Сміт…

– Що, друже? – озвався інженер, ніби прокинувся зі сну.

– Скоро погаснуть смолоскипи.

– У дорогу! – звелів Сайрес Сміт.

Групка людей покинула печеру і стала підніматися темним водостоком. Топ замикав ланцюжок і, хоч як дивно, досі ще час від часу гарчав. Іти вгору було досить важко. Колоністи зупинилися на кілька хвилин у верхньому гроті, що являв собою щось на зразок майданчика посередині довгих гранітних сходів. Перепочивши, вони знову крок за кроком бралися вгору.

Незабаром повітря у підземному проході посвіжішало. Краплі води повисихали і вже не виблискували на стелі та стінах. Поблякло світло смолоскипів. Набів смолоскип погас, і, щоб не йти в цілковитій темряві, треба було поспішати.

Колоністи наддали ходи, і менше ніж за чверть години, у ту хвилину, коли згас і смолоскип моряка, Сайрес Сміт та його супутники вже виходили з отвору колишнього водостоку.

Розділ XIX

Інженерів план. Фасад Гранітного Палацу. Мотузяна драбина. Пенкрофові мрії. Духмяне зілля. Природний сажок. Водогін для потреб нового житла. Краєвид із вікон Гранітного Палацу.

Наступного дня, 22 травня, почалися роботи з облаштування нового житла. Колоністам не терпілося якомога швидше поміняти свій незатишний і тісний Комин на простору суху оселю, створену самою природою у гранітному масиві й неприступну ні морським хвилям, ні небесним зливам. Проте вони не мали наміру зовсім відмовитися від Комина – інженер запланував улаштувати там одну з майстерень.

Насамперед Сайрес Сміт узявся визначити, в який бік обернено фасад Гранітного Палацу. Він пішов на морський берег під величезною гранітною кручею, а оскільки кайло, вирвавшись із Спілетових рук, мало летіти перпендикулярно до неї, досить було його знайти, щоб визначити, де у скелі пробито дірку.